Учебник: Пристрасть

Пристрасть

 

Цього літа я вперше дивилася фільм в нічному кінозалі, визначений як «фільм тільки для дорослих». Мій телевізор не має відповідного декодера, і тому зображення на екрані розпливчасте, замість голосу чуєш дивні шуми, потріскування, виляски, щось на кшталт чужої незрозумілої мови. Можна розгледіти лише силует жінки в панчохах, чоловіка, їхню історію зрозуміти неможливо, не знаєш, що означають 'їхні жести й дії. І от великим планом з'являється статевий орган жінки, його можна добре розгледіти в мерехтінні екрану, потім напружений орган чоловіка, який входить у жінку. І довго, довго вони рухаються, і їх показують під різними кутами. І от він опиняється в руках чоловіка, і по животі жінки розливається сперма. Звичайно, до цієї картини звикаєш, але коли бачиш її вперше, вона вражає. Спливають століття, минають сотні поколінь, але зараз у тебе в голові одне: єднання чоловіка й жінки, потік сперми — те, від чого мало не помираєш, — виявляється простим, як потиск рук.

Мені здається, варто писати з ніжністю про відчуття, які викликає сцена статевого акту, про тугу, про заціпеніння, про ту сферу, де тимчасово не діють жодні закони моральності.

Від вересня минулого року я більше нічого не робила, тільки чекала на чоловіка. Він телефонував, а потім приходив. Я ходила в магазини та кінотеатри, я швидко натягала на себе якийсь одяг, я читала, редагувала тексти, я все робила, як завжди, але якби не багаторічна звичка, я б не могла робити всього того, хіба що ціною надлюдських зусиль. Про такий стан кажуть: живе на автопілоті. Слова, речення і навіть сміх народжувались моєму роті незалежно від моїх думок і моєї волі. В мене лишилися дуже туманні спогади про фільми, які я бачила тоді, про людей, з якими зустрічалася. В цілому моя поведінка була штучною. Моя воля, моє бажання, мій інтелект (передбачати, оцінювати обставини, зважувати всі за й проти) були пов'язані виключно з тим чоловіком: почитати в газеті матеріали про його країну (він був іноземець) підібрати вбрання й косметику знайти, що почитати йому поміняти постіль і поставити квіти у кімнаті занотувати те, що варто сказати йому в наступну зустріч з того, що могло б цікавити його купити віскі, фрукти, закуски для нашої вечері удвох уявити, де ми кохатимемось, коли він прийде.

Коли я розмовляла з людьми, єдиним, що могло привернути мою увагу, було те, що якось стосувалося того чоловіка: того, чим він займався, країни, звідки він прибув, місць, де побував. Ніхто й не підозрював, чому раптом у мене виникав такий інтерес до якихось

несуттєвих деталей, а не до основного предмета розмови. Я раптом згадувала, що десять років тому, працюючи в Гавані, А. був саме в тому нічному клубі, «Фьорентино», що про нього мовилось, і мені починали детально описувати той клуб, побачивши моє надмірне ним зацікавлення. Коли я щось читала, то мою увагу привертали виключно ті місця, де йшлося про стосунки чоловіка й жінки. Мені здавалося, що я зможу довідатись щось нове про себе і А., а також щось таке, що мене особливо цікавило. Так, наприклад, у книзі Гросмана «Життя і доля» мені запам'яталася єдина фраза: «коли любиш, то заплющуєш очі, цілуючи»; вона змушувала мене думати про те, ніби А. мене любить, бо цілував він саме так. Усе решта в книзі стало для мене виключно засобом чимось заповнити час між побаченнями.

Моє майбутнє визначалось телефонною розмовою, під час якої ми домовлялися про побачення. Я намагалася якомога швидше покінчити зі своїми професійними справами, поспішаючи додому, щоб він не зателефонував, доки мене нема. Я намагалася не користуватися пилососом або феном для волосся, які заважають чути телефон. Я жила надією: дзвонить він! — але часто вона зникала після мого «алло!» Почувши, що то не він, я впадала в таку депресію, яка жахала навіть співрозмовника на протилежному кінці дроту. Я чекала голосу А. безмежно, скорботно, ревно, а розчарування приходило так блискавично, що я вмить божеволіла і дуже довго не могла повернутися до нормального стану. Мене вражала звичайність того голосу і те, як невиправдано багато все це для мене значило.Якщо він раптом телефонував і казав, що буде за годину — раптом так сталося, що можна затриматись і не давати пояснень дружині, — наставало інше чекання, без думок, навіть без бажання, коли була готова спитати себе: а чи, власне, потрібна мені та насолода; чекання, сповненого гарячкової енергії, спрямованої на якісь автоматичні дії: прийняти душ, вийняти склянки, покрити лаком нігті... Я й сама не знала, чого чекала. Я просто була у лещатах моменту, наближення якого завжди викликало в мене невимовний жах, коли я прислухалася до звуку гальм, до рипу вхідних дверей, до кроків на сходах.

Коли він давав мені більше часу — три або чотири дні — між тим, як дзвонив, і тим, як приходив, я з огидою уявляла собі ту роботу, яку мала робити, і друзів, з якими мала вечеряти, перш ніж знов побачу його. Я б воліла нічого не робити, тільки чекати. А ще мене жахала думка, ніби якісь непередбачені обставини можуть завадити нашому побаченню. Коли ввечері я поверталася додому машиною, а він мав приїхати за півгодини, у мене блискавично зринала думка: а раптом гальма відмовлять? Щось на кшталт: «Не знаю, чи я зараз зупинюсь».

Вимита й причесана, чекаючи на нього у прибраному домі, я була нездатна редагувати свої тексти або Я маю звичку врівноважувати бажання уявним нещасним випадком, жертвою якого я могла б стати, якусь хворобу або щось інше, більш-менш трагічне. Це досить-таки непоганий спосіб виміряти силу свого бажання, а також, можливо, випробувати долю, оцінюючи, що ти зможеш заплатити у своїй уяві: «Нехай навіть мій дім згорить, але я таки усе це допишу!»

читати. Я не хотіла витрачати себе на якісь інші речі, окрім чекання А. Іноді я писала на клаптику паперу дату, час і «він має прийти». Ввечері я поверталася до цього клаптика, пишучи «він прийшов», безладно занотовуючи деталі тієї зустрічі. Потім я загнано роздивлялася списаний аркуш, де два абзаци читалися підряд, без пробілів. Серед того, що я описувала, були слова й жести, які всім іншим видались би смішними, так само як і ця писанина, за допомогою якої я намагалася зафіксувати їх. Проміжок часу, обмежений прибуттям і від'їздом його К25, як я тоді була певна, є найважливішим у моєму житті; ні діти, ні перемоги в конкурсах, ні далекі подорожі ніколи не стануть більш значущими, ніж вечірнє залягання в ліжко з тим чоловіком.

Це тривало не більше кількох годин. Я знімала годинника, коли А. приходив. Він же залишав свій на руці, і я боялася того моменту, коли він починав поглядати на нього. Коли я йшла в кухню по склянки, то дивилася на настінний годинник: «лишилося більше двох годин», «ще година», або «за годину я буду тут, а він піде». Я отупіло питала себе: «Де ж він, теперішній час?»

Перш ніж піти, він неквапно одягався. Я дивилась, як він застібав ґудзики сорочки, натягав шкарпетки, труси, штани, підходив до дзеркала, щоб зав'язати краватку. Коли він одягав піджак, все закінчувалось. Від тої миті для мене знов існувало тільки минуле.А ще, коли він ішов, мене долала страшенна втома. Я не відразу починала прибирати в домі. Я дивилась на склянки, тарілки з недоїдками, попільничку, повну недопалків, на одяг, на зіжмакану білизну, яка валялася в коридорі, на простирадла, зім'яті на кушетці. Мені хотілося якомога довше зберігати цей безлад, де кожна річ зберігала якийсь жест, якийсь момент, і все це ніби утворювало картину, яка для мене своєю силою й тугою ніколи не дорівняється до жодної з тих, що висять у музеї. Звичайно, я не милася до ранку наступного дня, щоб зберегти на собі його сперму.

Я рахувала, скільки разів ми кохалися. В мене складалося враження, ніби кожного разу до наших стосунків додавалося щось нове, але у наших жестах і в тому, як приходила насолода, було й щось таке, що віддаляло нас одне від одного. Бажання втрачало свою владу над нами. Те, що набувалося в процесі фізичного єднання, із часом губилося.

Я забувалася в напівсні, і мені марилось, ніби він забрав з собою моє тіло. Наступного дня я жила в заціпенінні, без кінця пригадуючи, як він пестив мене і які слова говорив. Він не знав непристойних французьких слів або не хотів їх вимовляти, можливо, через те, що вони для нього були позбавлені табу, тобто були такими самими словами, як всі інші (як і для мене грубі слова його мови). У метро чи в магазині я чула його шепіт: «візьми в ротик». Занурена у свої мрії, я пропускала в метро потяги, в які мала сісти.

Коли це запаморочення минало, я починала знову чекати дзвінка, з тим більшою тугою, з тим гострішим стражданням, чим більше віддалялася в часі попередня зустріч. Як після всяких іспитів, чим більше минало часу після випробування, тим більше я була певна, що завалила, так і тут, чим більше днів минало без його дзвінка, тим певніше я відчувала, що мене покинули.

Єдині щасливі моменти, пережиті без нього, я пізнала тоді, коли купувала нові сукні, сережки, панчохи і міряла їх перед дзеркалом, прагнучи досягти неможливого ідеалу, щоб він щоразу бачив мене в іншому вбранні. Він приділяв не більше п'яти хвилин моїм кофтинкам і новим черевичкам, які валялися абсолютно непотрібні, поки він не йшов. Я знала про цілковиту непотрібність мого шмаття, яке збуджувало його для іншої жінки. Але з'являтися перед ним у тому, в чому він мене уже бачив, я вважала за зраду того прагнення досконалості, крізь призму якого я розглядала свої стосунки з ним. З тим самим прагненням досконалості я гортала сторінки великої книги «Техніка фізичного кохання». На першій сторінці було зазначено: «700 000 примірників продано».

Часто мені здається: пережити ту пристрасть було для мене все одно, що написати книгу: та сама потреба напружено пережити кожну сцену, те саме джерело всіх необхідних деталей. І та сама думка: це треба прожити до кінця — не усвідомлюючи остаточного сенсу отого «до кінця», ніби я могла померти, закінчивши все це описувати.

Я робила все, щоб люди, з якими я тоді спілкувалась  

 це вимагало від мене невсипущої пильності. В перукарні я бачила вкрай балакучу жінку, з якою всі спілкувалися цілком нормально, поки вона, коли її голову занурили до умивальника, не зізнавалася: «я лікую нерви». І з тієї миті весь персонал починав насторожено відсуватися від неї, ніби те зізнання стало неспростовним доказом ментального розладу. І я боялася виглядати такою ж ненормальною, якщо раптом скажу: «зараз я переживаю пристрасть». А коли я опинялась серед жінок десь біля каси в магазині або в банку, я питала себе: чи всі вони, так само, як і я, без упину думають про чоловіка, і як вони в такому стані можуть працювати — чи вони, так само, як і я до того, живуть лише тим, як би дочекатися вихідних, повечеряти в ресторані, піти на заняття з аеробіки або які оцінки у дітей в школі: усім тим, що мучило мене або до чого я тоді була байдужою.

У мене виникало бажання поговорити дуже відверто з жінкою або з чоловіком, хто також пережив «божевільне кохання» або, як то кажуть, «дуже серйозні стосунки з протилежною статтю». Але коли минала ейфорія довірливості, мені хотілося йти подалі. Розмови, у яких я відповідала на розпитування чимось на кшталт «і я також, це дуже схоже на мій випадок, я робила те саме», мені раптом починали видаватися абсолютно непотрібними, ніяким чином не пов'язаними з реальністю моєї пристрасті. Щось губилося у тих відвертостях.

Я не відкривалася своїм синам-студентам, які не мешкали зі мною, а отже, ніхто не перешкоджав мені жити моєю пристрастю. Звичайно, вони могли б телефонувати і запитувати, чи приходити їм, і могли б, якщо треба, бути вдома до приходу А. Такий стан справ не створював би — принаймні зовні — ніяких труднощів. Але мені хотілося тримати цю історію в цілковитій таємниці від дітей, так само, як раніше завжди приховувала від батьків свої флірти й романи. То було безсумнівне бажання уникнути 'їхнього суду. Бо батьки й діти найбільш болісно сприймають прояви сексуальності найближчих кровних родичів, з якими їм не можна мати нічого подібного. І діти не люблять прихованого вогню пристрасті в очах матері, вважаючи її нетерплячою кішкою, яка тікає від кошенят, тільки-но ті підросли.

В той період я зовсім не слухала класичної музики, віддаючи перевагу пісням. Найбільш сентиментальні, на які я не звертала уваги раніше, хвилювали мене. Вони відверто говорили про пристрасть і про її всеохопність. Слухаючи, як Сільві Ватран співала «ти фатальна тварина», я переконувалась, що хтось іще пережив таке. Пісні супроводжували й узаконювали те, що я відчувала у житті.

жіночі журнали я починала читати з гороскопів мені хотілося негайно подивитись ті фільми, в яких я сподівалась побачити історію.

В жіночому часописі «Магіе-СІаіге» опитані молоді люди однозначно засуджують любовні пригоди своїх розлучених матерів. Дівчина люто каже: «Коханці моєї матері тільки на те й здатні, що змушують її мріяти». То невже вони справді нічого не варті?

на мою, і була дуже засмучена, якщо виявлялося, що вони старі й ніде не ідуть, як, наприклад «Імперія почуттів» Осіми

я подавала жебракам у метро — чоловікам і жінкам, задумуючи бажання: щоб він зателефонував мені увечері. Я обіцяла пожертвувати 200 франків на громадський порятунок, якщо раптом побачу його до призначеної дати. Мої звички змінилися, тепер я легко розставалася з грошима. Це було для мене частиною тієї жертви, яка була необхідна, щоб переживати пристрасть до А.... До неї належав також і час, витрачений на п'янкі мрії й чекання, і, звичайно, тілесні втрати: після кохання я вмирала від утоми, бо віддавалась йому, наче востаннє. (А хто міг гарантувати мені, що кожен з тих разів не виявиться останнім?)

одного вечора, коли він був у мене, я пропалила дірку на килимі у вітальні, поставивши на нього гарячий кавник. Але мені було байдуже. Я навіть була щаслива від самого погляду на ту мітку, бо вона нагадувала про вечір з ним мене не цікавили буденні проблеми. Мене не турбував двомісячний страйк поштарів, бо А. не надсилав мені листів (через обережність одруженої людини). Я терпляче чекала в транспортних пробках, біля віконечок у банку, і мене не дратували похмурі пики офіційних службовців. Ніщо не виводило мене з рівноваги.

До людей я відчувала суміш співчуття, туги й братерства. Я розуміла і клошарів, які спали на лавках на вулицях, і клієнтів повій, і тих, хто в транспорті читав арлекінівські книжки (але не могла знайти в тих книжках нічого для себе)

одного разу, коли я, гола, йшла до холодильника по пиво, то згадала жінок із кварталу, . ~.# де я жила в дитинстві, самотніх або й одружених, матерів родин, які крадькома вечорами приймали мужчин (всі про це знали, але я не могла зрозуміти, чи сусіди дорікають їм поганою поведінкою, чи тим, що вони витрачають час на насолоду, замість того, щоб мити вікна у своєму домі).

Весь той час у мене було враження, що я переживаю свою пристрасть дуже романтично, але зараз я не знаю, до чого більше подібний мій опис — чи це свідчення, чи відвертість штибу жіночих журналів, чи це маніфест, чи протокол, чи коментар.

Я не вибудовую зв'язну розповідь, я не розповідаю історії (яка не дається мені) з точною хронологією типу: «він прийшов 11 листопада» або з приблизною: «минали тижні». Я не мислю його в такому ракурсі, я знала лише його наявність або відсутність. Я лише накопичую свідчення пристрасті, які пульсують у проміжку між «зараз» і «завжди», ніби цей інвентар може дати змогу відтворити реальність тої пристрасті. І в цьому перерахуванні й описі фактівнема ні іронії, ні насмішки, які виникають, коли говориш про це іншим або й собі, і якої не відчуваєш у даний момент.

Щодо витоків моєї пристрасті, то я не маю наміру копирсатися ні в історії мого попереднього життя, як це роблять психоаналітики, ні в культурних моделях почуттів, під впливом яких я була у дитинстві (твори, прочитані в школі, або пісні, які співалися тоді, наприклад пісні Едіт Піаф, були так само доленосні, як і едіпів комплекс). Я не хочу пояснювати мою пристрасть, — тоді доведеться оцінювати її як помилку або безлад, а хочу просто говорити про неї.

Єдине, що варто врахувати, це такі конкретні речі, як час і свобода, які в мене були і які дали мені змогу прожити усе те.

Він любив костюми від Сен-Лорана і краватки Церутті, а також великі авта. Він вів їх швидко, блимаючи фарами, не розмовляючи; добре вдягнений, він впадав у вічі на французьких трасах. Сам він був зі східно^країни. Йому подобалось, що його вважали схожим на АлещДелона. Мені здавалося, наскільки я~можу судити про іноземця, що мистецькі й інтелектуальні здобутки мало цікавили його, хоча він ставився до них із повагою. Мені те було байдуже. А. був іноземцем, і я могла розглядати його смаки як культурну різницю; аби він був французом, я б розглядала ту різницю як соціальну. А може, я вдо-вольнялась, відзначаючи, що А. був більшою мірою «парвеню», аніж я сама: в дорослому віці я лишалася підлітком, який «тащився» від суконь, дисків і подорожейг-бо колись була позбавлена цього серед друзів, які все це мали. Що ж до А., то він разом з усім своїм народом був позбавлений фірмових сорочок І апаратури з вітрини західних магазинів.

Він багато пив, як п'ють на Сході. Мене це лякало, бо я боялася, що він може потрапити в аварію, але це в жодному разі не викликало огиди до нього. Навіть коли він, бува, хитався або відригував, обнімаючи мене. Навпаки, я була щаслива єднатися з ним від самого початку падіння.

Я не знаю, яку природу мали наші стосунки. Спочатку мені здавалося, ніби він відчуває таку саму пристрасть, як і я — його щасливий вигляд, коли він мовчки дивився на мене, а потім казав: «Я гнав машину, як скажений, їдучи до тебе», або те, як він розповідав мені про своє дитинство. Потім ця впевненість похитнулася. Він часом видавався мені більш потайним, менш схильним до відвертості, але досить було йому розповісти мені про свого батька і про малину, яку він збирав у лісі, коли йому було дванадцять, і я змінювала думку. Він нічого не дарував мені — коли хтось із друзів дарував мені квіти або книгу, я думала про ті знаки уваги, які він вважав непотрібними, та, однак, він дарував мені своє бажання.

Цей чоловік і досі живе десь на цій землі. Я більш не хочу подавати впізнаваних деталей, за якими хтось зможе ідентифікувати його. Десь там він живе своїм життям, і для нього немає нічого важливішого зате, щоб воно відбулося. Нехай він іде своїм життєвим шляхом, а я не буду розкривати його особи -стості.,Нехай його не буде у моїй книзі, тільки в моєму житті.було вважати свідченням ревнощів, єдиною, як на мене, ознакою кохання. Але потім я відчула: «що ти робиш на Різдво?» було для нього або традиційним, або ж практичним запитанням — чи призначати чергове побачення; він зовсім не цікавився, чи я їду кататися на лижах з іншим чоловіком, чи з приятелькою. Я питала себе: що означає для нього те, що ми кохалися того вечора? Ще один статевий акт в його житті, більш нічого. В будь-якому випадку не було сенсу шукати глибших причин його дій. Я могла бути певною тільки в одному: бажав він чи бажання не було. Це єдине, що було істиною, і що було видно очима або відчутно навпомацки.

Оскільки він був іноземцем, то навряд чи я могла пояснити його поведінку, змодельовану культурою, яку знала хіба що в дуже загальних рисах. Спершу я була знічена цими обмеженнями взаєморозуміння, посиленими тим, що, хоч він і добре говорив по-французьки, але я не знала його мови. Потім я припускала, що така ситуація створює ілюзію ідеального спілкування і навіть злиття. У ледь помітному акценті його французької, у тому ваганні, яке я відчувала, коли він вживав слова трошки не в тому сенсі, щомиті чувся відхід від звичних значень слів. І щоразу я відчувала сум'яття отупіння: чоловік, якого я кохаю, — іноземець.

Скутість, зумовлена його станом одруженого чоловіка — не телефонувати й не писати йому, а також не дарувати йому нічого такого, чого б він не міг пояснити — усе це були його проблеми, мене це не обурювало.

Підозра, що, ледь прочитавши, він викидав їх, подерши на дрібні клаптики, не заважала мені писати й далі я стежила, щоб не лишити свого сліду на його одязі й шкірі. Для того, щоб дружина не влаштовувала йому сцен, а також, щоб він не розсердився й не кинув мене. З цієї самої причини я намагалась не бувати в тих місцях, де він буває з дружиною. Я боялася видати себе перед нею якимось неусвідомленим жестом, — торкнутися його потилиці, поправити якусь деталь його одягу. (Я не хотіла зайвий раз безглуздо страждати, побачивши її, і думаючи, що з нею, такою нікчемною, він теж кохається, а також від того, що, походжаючи з дружиною «під ручку», він не розумів, яку муку я відчувала, коли бачила їх.)

Ці обмеження були джерелом млосного чекання. Він завжди дзвонив мені з телефонів-автоматів, і нерідко, коли я піднімала слухавку, телефон мовчав. Згодом я вже знала, що після цього «неправильного» дзвоника принаймні за чверть години буде правильний, що поки що він шукає телефон-авто-мат, який працює. Цей перший німий дзвоник був передвісником його голосу і рідкісною обіцянкою неймовірного щастя; а проміжок часу, який відділяв мене від наступного дзвінка, коли вимовлялося моє ім'я і питалося, чи ми побачимось, був найщасливі-шим моментом, який тільки міг статися.Ввечері перед телевізором я питала себе, чи він зараз дивиться ту саму передачу або той самий фільм, особливо якщо темою було кохання чи еротика, якщо сценарій якимось чином нагадував нашу ситуацію. Я уявляла, як він дивиться «Жінку поряд», ставлячи нас на місце персонажів. Коли він казав мені, що таки дивився саме цей фільм, я починала думати, що він вибрав його того вечора через нас із ним, і що на екрані наша історія мала виглядати якщо не естетичнішою, то принаймні більш обґрунтованою. (Природно, я швидко відкидала думку, ніби наш зв'язок міг видаватися йому небезпечним, адже в кіно всі позашлюбні зв'язки закінчувались погано.)

Іноді я казала собі, що він, можливо, за цілий день жодного разу не згадує мене. Я бачила, як він встає, п'є каву, розмовляє, сміється, ніби мене зовсім не існує. Мене вражало, наскільки все це відрізняється від мого божевілля. Як це так? Напевно, він би дуже здивувався, коли б довідався, шхгядумала про нього з ранку до вечора.' Безглуздо було порівнювати моє ставлення до нього і його до мене. В якомусь сенсі мені пощастило більше.

Коли я йшла паризькими бульварами, роздивляючись навколо, то, побачивши велике авто, що їхало назустріч і в якому був тільки водій, мені здавалося, наче я бачу А., заклопотаного своїми справами, перш за все кар'єрою, до якої додавалося трошки еротики, можливо, кохання до нової жінки. Я втрачала розум від того. Я думала, що більше не побачу його. Я була певна, ніби він байдужий до мене, так само як мені не було ніякого діла до тих охайних водіїв BMW або R25. Але я йшла далі, до одягу й білизни у вітринах, які ніби віщували наступні побачення.

Ці миті ефемерного віддалення приходили ззовні, я не прагла їх. Навпаки, я уникала всього, що могло послабити моє божевілля: читання, зустрічі, будь-якої діяльності, якою я із задоволенням займалася раніше. Я рішуче відмовлялася від додаткової роботи, яку мені пропонував мій шеф, мало не посилаючи його подалі по телефону. Mem здавалося, що я маю повне право безмежно віддатися почуттям і мріям моєї пристрасті.

В метро, автобусах, чекаючи на поїзд — в усіх місцях, де людина приречена нічого не робити, я поринала у мрії про А. Щоразу, входячи у цей стан, я відчувала судоми щастя. У мене було враження, що я відчуваю гостру фізичну насолоду, і мій мозок, повторюючи ті самі образи зі спогадів, може стати таким самим сексуальним органом, як і інші.

Природно, я не відчуваю ніякого сорому, записуючи усе це, бо відтоді минув певний час, а перш ніж це читатимуть люди, з якими, на мою думку, таке ніколи не трапиться, мине ще якийсь час. Я ще можу потрапити в аварію, померти, може початися війна або революція. Тому я й пишу про все це з тією самою відвагою, з якою у шістнадцять засмагала гола серед білого дня, а в двадцять кохалася без контрацепції, не думаючи про наслідки.

(І тому помилково було б порівнювати того, хто відверто пише про своє життя, з ексгібіціоністами,бо останніми керує єдине бажання: показувати себе і бути побаченими.)

По весні моє чекання стало нестерпним. На початку травня прийшла рання спека. На вулицях з'явились літні сукні, на терасах кафе було повно людей. Без упину чулася екзотична танцювальна мелодія ламбади, яку співав низький жіночий голос. Все свідчило про те, що А. має всі можливості шукати інших насолод, крім тих, які мав зі мною. Його посада, його повноваження у Франції видавалися мені дуже піднесеними, такими, що мали викликати захоплення всіх, без винятку, жінок, а себе я цінувала не дуже високо, і гадала, що нічим не зможу втримати його. Йдучи Парижем світ за очі, я весь час думала, що от-от побачу його в автомобілі з якоюсь жінкою поряд. Я йшла, вже наперед удаючи гордовиту індиферентність на випадок такої зустрічі. Мені навіть було прикро, що таке ніколи не станеться: я йшла, вся

ївкрита потом, під його уявним поглядом по Італійському бульвару, а він тим часом був десь далеко, і ніхто не знає, що він тоді робив. Мене переслідував його фантом у машині з опущеними вікнами, з музикою, по дорозі до Вінсенського лісу.

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |