Учебник: Пристрасть

Пристрасть. частина 2

Одного дня мені потрапив на очі репортаж про танцювальну трупу з Куби, яка приїхала до Парижа на гастролі. Автор матеріалу писав про чуттєвість і розкутість кубинців. На фото була танцівниця, в якої брали інтерв'ю: висока, чорнява, з довгими неприкритими ногами. Чим далі я читала про це, тим більше починала вірити, що А., який добре знав Кубу, зустрічався з жінкою на фото. Я бачила їх у номері готелю, і ніхто не зміг би мене переконати, що цього не було. Навпаки, зворотне припущення видавалося мені неймовірним.

Хоча він і надалі телефонував, а потім приходив, його довгоочікуваний дзвінок нічого не міняв, я перебувала у тій самій болісній напрузі. Я була в такому стані, що навіть реальність його голосу не робила мене щасливою. Все було погано, окрім часу, коли ми кохалися. Проте навіть тоді мене не облишала думка: він піде, піде. Я переживала насолоду як майбутній біль.

Постійно хотілося все закінчити, щоб більше не залежати від того телефонного дзвінка, більше не страждати, але в той же час я усвідомлювала, що настане після розриву:дніг-коли-ніч0ю-не. чекаєш. За будь-яку ціну я хотіла продовжувати стосунки — нехай у нього є іще одна жінка, ще багато жінок (тобто страждання без нього буде ще більшим, ніж із ним). Порівняно з тим, яким мені ввижалося небуття, моя ситуація видавалася щастям, ревнощі — чимось на кшталт вибраності, і було б божевіллям хотіти, щоб усе скінчилося. Бо кінець все одно настане, але без моєї участі. Коли він поїде або покине мене.

Я уникала зустрічей з ним на людях, бо ненавиділа бачити його просто аби побачити. Так я не пішла на одну презентацію, куди було запрошено і його; одначе увесь вечір мене переслідував спогад про його посмішку і про те, який він був шляхетний із дамами,і, зокрема, зі мною, коли ми познайомились. А потім хтось розповів, що того вечора чоловіків було втричі більше, ніж жінок. Мені невідомо чому стало легше, ніби існує якийсь зв'язок між атмосферою прийняття, кількістю запрошених жінок і тим, що стається тільки випадково — може цілком вистачити однієї жінки та згоди чоловіка бути спокушеним.

Я намагалася знати, як він відпочиває,, куди ходить на вихідні. Я думала: зараз він у лісі Фонтенбло, займається йогою — він по дорозі до Довіля — на пляжі поряд зі своєю дружиною і т. ін. Я була певна, що він саме там, де я думала, що я маю владу відпровадити його в той чи інший момент в те чи інше місце, і це рятувало мене від його зрад. (Я твердо вірила в те, що маю здатність, уявляючи місце, де гуляли або відпочивали мої сини, тим самим ніби оберігати їх від нещасного випадку, від наркотиків чи від стихійного лиха.)

Того літа мені не хотілося їхати у відпустку, щоб не прокидатися вранці у номері готелю, маючи попереду день, коли не чекаєш його дзвінка. Але відмовитися від поїздки означало зізнатися йому у своїй пристрасті ясніше, ніж просто сказати: «я божеволію від тебе^г-Одного дня, коли я була близька-долого, щоб з усім покінчити, я вирішила за два місяці взяти квиток на потяг, замовити готель і вирушити до Флоренції. Я була дуже задоволена цією формою розриву, коли не треба нічого казати. Пригнічена, із відчуттям непотрібності, я чекала моменту від'їзду, як екзамену, який мені було призначено дуже давно і до якого я не готувалася. Сидячи на кушетці спального

вагона, я весь час уявляла себе у потязі, який через вісім днів повезе мене у зворотному напрямку, назад у Париж: то була перспектива майже неймовірного щастя (а може, я помру у Флоренції і більше не побачу його?), і я боялася їхати з Парижа на такий нескінченно жахливий період.

Найжахливішим було те, що я не могла лишатися в номері готелю цілий день, чекаючи від'їзду. Треба було відвідувати культурні пам'ятки, як зазвичай під час відпустки. Годинами я блукала по Олтрарно, по саду Боболі до самої п'ьяцца Сан Мікель-Анжело, Сан Мініато. Я заходила до всіх церков, які були відчинені, тричі задумувала бажання (бо вірила, що хоча б одне здійсниться — усі три, звичайно, стосувалися А.), і сиділа в холодку, в тиші, програючи один з численних сценаріїв (відпочивати разом у Флоренції, разом сідати в літак), які не давали мені спокою від ранку до вечора.

Не розумію, що люди знаходять, цікавлячись датами створення картин, поясненням їхнього сюжету, якщо це ніяк не пов'язано з їхнім життям. Мене у творах мистецтва приваблює лише їхня пасіонар-ність. Я верталася до церкви Бадіа, тому що саме там Дайте зустрів Беатріче. Напівстерті фрески Санта Кроче вразили мене зв'язком із моєю історією, бо я подумала: одного дня все поблякне і в моїй, і в його пам'яті, як ці знебарвлені ягнята.

В музеях я бачила тільки образи кохання. Мене вабили статуї, що зображували голих чоловіків. Я бачила плечі А., його живіт, його член, і особливо вигин його сідниць. Я не могла відійти від Давида,здивована болем в очах чоловіка, не жінки, який, мабуть, символізує безмежність краси чоловічого тіла.

Коли я їхала назад потягом, то почувалась так, ніби детально змалювала свою пристрасть у Флоренції, ходячи тими вулицями, відвідуючи музеї, весь час уявляючи, що А. йде поряд, що ми їмо й спимо разом у тому гомінкому готелі на березі Арно. Якщо я знов приїду туди, то зможу прочитати історію жінки, закоханої в чоловіка, який належить їй. Ті вісім днів, коли я ні з ким не розмовляла, окрім офіціантів у ресторані, повсякчас думаючи про А. (так ревно, що люди, які траплялися поблизу, мабуть, бачили його прозорий фантом навколо мого тіла), виявилися врешті-решт для мене тим випробуванням, яке вдосконалює кохання. Щось на зразок залежності, але цього разу від уяви й бажання, коли його немає поруч.

Півроку тому він поїхав з Франції і повернувся до своєї країни. Напевне, я його більше ніколи не побачу. Спочатку, коли я прокидалася о другій ночі, мені було все одно, чи жити, чи померти. Боліло все тіло. Я шукала джерело болю, але боліло все. Я хотіла, щоб у мій дім прийшов грабіжник і вбив мене.

Так, я дуже шкодую, що немає провокативної картини, написаної жінкою, яка б викликала такі самі невимовні почуття, як полотно Курбе, де на перший план виведено спраглу жіночу стать, де нема обличчя, і яке називається «Витоки світу».

я безперестанку воліла чимось займатися, щоб не сидіти без діла, оскільки боялася стати пропащою (туманний сенс цього слова тяжів над моєю депресією, змушуючи мене пити і т. ін.). З тією ж метою я намагалася одягатися і правильно користуватися косметикою, носити лінзи замість окулярів, хоча та маніпуляція вимагала від мене чимало мужності. Я не могла ані дивитися телевізор, ані проглядати журнали, навіть реклами парфумів, хутра і мікрохвильових печей, бо всюди було те саме: жінка чекає чоловіка. Я просто не могла бачити вітрини магазинів білизни. Коли мені стало зовсім погано, я відчула непереборне бажання піти до ворожки; мені здавалося, то було єдине, що могло допомогти мені. Я читала довгий список пророчиць у газеті оголошень. Одну з них характеризували як особу, яка передбачила землетрус у Сан-Франциско і смерть Даліди. Перебираючи їхні прізвища й номери телефонів, я відчувала таке саме піднесення, як і місяць тому, коли міряла нові сукні для нього. Врешті-решт я не зателефонувала жодній пророчиці, бо злякалася, що мені можуть сказати: він ніколи не вернеться. Я без здивування подумала: «я також не вернуся туди». Я не знала, чому, власне, я не повернуся туди.

Якось уночі я відчула бажання перевіритися на _СНІД: «Він міг би залишити мені хоча б це!»

З усіх сил я прагла пригадати усе його тіло, від голови до ніг. Мені вдалося ніби побачити його зелені очі, його зморшки на лобі, криву його плечей. Я відчувала його зуби, рот, форму його стегон, родимки

а-29 ч&на його тілі. Ті спогади більше нагадували галюцинації, то було щось дуже близьке до божевілля.

Одного разу, лежачи на животі, я почала рухатися, мені здалося, що він піді мною.

Протягом тижнів:

я прокидалася вночі, і до ранку перебувала в якомусь непевному стані, без сну і без думок я хотіла заснути, але весь час відчувала його поряд

я не хотіла вставати. Попереду був день без будь-якої мети. Відчуття того, що час для мене йде даремно, призводило до старіння в магазині я думала: «мені це більше непотрібно» (віскі, мигдаль, і т. ін.) я дивилась на одяг і взуття, яке купувала для того чоловіка і яке стало просто ні на що не придатним мотлохом. Чи можна віддати комусь ці речі, щоб вони послужили коханню? Мені була потрібна шаль, бо було холодно: «Він не побачить цього» я нікого не сприймала. Люди, з якими я була змушена спілкуватися, були тими самими, кого я знала під час моїх стосунків з А. Вони були частиною моєї пристрасті. І хоча вони не становили для мене ні найменшого інтересу чи цінності, я відчувала до них певну ніжність. Але я не могла бачити на екрані телевізора акторів, які мали манери, міміку, очі А. Його риси в інших були для мене оманою, брехнею. Я ненавиділа типів, схожих на А. я загадувала бажання: якщо він зателефонує до кінця місяця, я пожертвую п'ятсот франків на благодійну організацію я уявляла, ніби він зараз в готелі, в аеропорту, що він пише мені листа. Я відповідала йому на слова, яких він мені ніколи не скаже, ніколи не напише коли я потрапляла в місце, де бувала минулого року, коли він ще був тут, наприклад, до стоматолога, або на збори викладачів, я намагалася відтворити ті самі обставини, що складались рік тому, і починала вірити, що він зателефонує мені цього вечора. Лягаючи опівночі, розбита, я відчувала, що й справді весь день чекала того дзвінка.

Під час свого безсоння я подумки переносилася до Венеції, де провела тиждень відпустки перед тим, як познайомилася з А. Я намагалась відтворити свій тогочасний розклад, свій дорожній маршрут, подумки переносилася на Заттере, на вулички Джудекки. Я згадувала у подробицях свій номер у готелі Ла Кальчіна, намагаючись пригадати все: вузьке ліжко, вікно, що виходило на внутрішнє подвір'я кафе Куч-чильо, стіл, застелений білою скатертиною, на який я поклала книги — я пам'ятала, які саме. Я перебирала в уяві речі, які були там: я хотіла пригадати їх усі, відтворюючи в пам'яті те місце, де перебувала безпосередньо перед тим, як почалась моя історіяз А., ніби той ідеальний інвентар дасть змогу знову пережити її. Невже досить буде повернутися до Венеції в той самий готель, до тієї самої кімнати?

У той час всіма думками, всіма діями я намагалася повторити минуле. Я хотіла, щоб теперішнє стало минулим, яке було відкрите до щастя.

Я постійно підраховувала: «він поїхав два тижні тому, п'ять тижнів тому» або «минулого року в цей час він був тут, а я робила те або те». Про що б не йшлося — про відкриття комерційного центру, про візит Горбачова до Парижа, про перемогу Чанга над Роланом Гарро, — миттєво виникала думка: «Це було, коли він був тут.» Я воскрешала в пам'яті моменти того періоду, хоча в них не було нічого особливого — я в залі каталогів у Сорбонні, я йду бульваром Воль-тер, я міряю спідницю в магазині Бенеттон, — весь час я питала себе, чому не можна знову навідатися в той час з легкістю, з якою переходиш з однієї кімнати до іншої.

Я мріяла про зворотний хід часу. У своїх снах я розмовляла і сперечалася зі своєю небіжчицею-ма-тір'ю, але в тих снах я знала, — і вона також знала, — що померла. В цьому не було нічого незвичайного, її смерть була поза її теперішнім існуванням, так би мовити, в доконаній формі дієслова «вмирати». (Здається, мені той сон снився часто.) Або ще була маленька дівчинка в трусиках, яка кудись зникала. В тих снах відбувались якісь злочини. Дитину воскрешали, щоб у такий спосіб довідатись, що призвело до її смерті. Але для судді знання істини ускладнює відтворення ситуації. В інших снах я губила сумку або дорогу, не встигала зібрати валізу перед неминучим потягом. Я знову бачилаА. серед тисяч людей, авінменене бачив. Ми були поряд у таксі, я пестила його статеві органи, а він лишався інертним. Потім він приходив до мене, сповнений бажання. Він з'являвся в туалетах кафе, на вулицях біля стін, він мовчки брав мене.

На вихідні я мала щось робити, тяжко працювати фізично, вдома або в саду. Увечері я дуже втомлювалась, руки й ноги німіли, як після зустрічі з А. Але то була порожня втома, де не було спогадів про інше тіло, і це викликало в мене жах.

Я почала свою розповідь словами «Від вересня минулого року я більше нічого не робила, тільки чекала на чоловіка» десь через два місяці після від'їзду А., не знаю точно, в який день. І хоча я можу пригада -ти геть усе, пов'язане з А.: жовтневий заколот в Алжирі, спеку і каламутне небо 14 липня 89 року, і навіть такі незначні деталі, як купівля міксера у червні напередодні рандеву, я не можу пов'язати першу сторінку із дощем або з подіями, які трапилися у світі: падіння Берлінської стіни, страта Чаушеску. Час писання йде зовсім не так, як час пристрасті.

Одначе, коли я почала писати, то робила це для того, щоб лишатися втому часі, де все було по-старому — від репертуару кінофільмів до відтінків помади. Далі мені хотілося писати й писати: «в ті часи життя було кращим». Прийшла туга, яка заступила безглузде чекання дзвінків і призначених побачень. (Я перечитую сьогодні перші сторінки з тих самих сумнихспонук, що змушують мене дивитись, доторкатися до махрового халата, який він одягав, будучи у мене, поки не перевдягався перед самим виходом у те, в чому прийшов. Різниця тільки в тому, що сторінки завжди матимуть якийсь сенс для мене і, можливо, ще для когось, а халат — тільки для мене,, і цей час вже скінчився, я маю покласти його до клунка разом з іншим шматтям тої доби. Написавши це, йду шукати той халат.)

Я й далі живу. Себто, хоча я й пишу, все одно це не заважає мені у хвилини спокою відчувати, як мені бракує чоловіка, що говорить з іноземним акцентом, чоловіка, до якого я не можу дістатися в його холодному місті, яке я навіть уявити собі не можу. Але він десь-таки живе, значно реальніший за того, про кого я пишу, кого позначила ініціалом А. Отже, я й далі роблю все, щоб долати тугу, здобути надію, коли її нема: подаю по десять франків жебракам, задумуючи бажання: «Нехай він зателефонує, нехай він прийде». (І, можливо, писати — також один із засобів долати тугу).

"Незважаючи на свою нелюбов до зайвих зустрічей, я погодилась взяти участь у конференції в Копенгагені, бо то була нагода подати йому якийсь знак, послати поштову картку, на яку, я була певна, він буде змушений відповісти. Прибувши в Копенгаген, я думала тільки про це. Я купила картку, написала на ній кілька речень, які я ретельно продумала ще вдома, знайшла поштову скриньку. В літаку на зворотному шляху я сказала собі, що літала до Данії з єдиною метою: послати мужчині ^поштову картку.

Мені захотілось перечитати щось із тих книжок, які я проглядала, коли А. був тут, бо мені здавалося, що всі мої тогочасні чекання і мрії відбилися там, і що я знов знайду пристрасть, якою жила тоді. Одначе я забобонне вирішила не робити того, ніби «Анна Кареніна» була езотеричною працею, де наперед обумовлено не перегортати ту чи іншу сторінку.

Одного дня мені страшенно захотілося пройтися пасажем Кардіне, вулицею XVII століття, де мені двадцять років тому зробили нелегальний аборт. Мені здалося, що я маю неодмінно побачити знов ту вулицю, будинок, піднятися до помешкання, де все те відбулося. Я ніби сподівалася, що давній біль міг якимось чином послабити теперішній.

Я зійшла на станції Малерб і вийшла на майдан, назва якого нічого не значила для мене. Я маю спитати дорогу до овочевої крамниці. Напівстерта табличка вказує напрямок до пасажу Кардіне. Білі фасади поштукатурені. Я йду до будинку, номер якого пригадую, і штовхаю двері. На стіні список мешканців. Стара медсестра померла або переїхала до притулку для старих у передмістя, зараз тут мешкають заможні люди. Йдучи вбік мосту Кардіне, я бачу себе поряд з тією жінкою, вона проводить мене до найближчого вокзалу, щоб напевне знати, що я не впаду, закривавлена, із зондом в утробі, прямо перед її будинком. Я думаю: «колись я тут була». Я шукаю різницю між тією реальністю, яка минула, і між вигадкою; можливо, це всього-на-всього відчуття невіри, ніби я таки була тут одного дня, якого я б не могла пережити з персонажем роману.Я повернулась до станції метро Малерб. Цей похід нічого не змінив, але я була задоволена, що здійснила його, відчувши давній біль, причиною якого також був мужчина.

(Чи хтось іще, крім мене, вертався на місце аборту? Я питаю себе: а може, я пишу для того, щоб дізнатися, чи хтось іще пережив щось подібне, а може, щоб вони зрозуміли: те, що вони відчули, є нормальним. J навіть щоб вони забули, що десь колись читали про це.)

Зараз квітень. Цього ранку я прокинулась без думки про А. Ідея повернутися до «маленьких радощів життя» — зустрічатися з друзями, ходити в кіно, на вечері — вже не видається мені такою жахливою. Час пристрасті ще не завершився (бо я й досі констатую, що прокидаюсь без думки про нього), але все це перестало бути єдиноважливим.*

Деталі зустрічей, слова, які він мені говорив, згадувалися зненацька. Наприклад, на виставі московського цирку, під час виступу дресирувальника котів. Раптом мене охопив цілковитий спокій, як після пробудження, коли я напевне знала, що він мені наснився, але сон забувся. Відчуття, що все стало на свої місця, «все буде гаразд».

Я не можу простежити день за днем трансформацію моєї пристрасті до А., я тільки зупиняюсь на образах, не згадуючи ознак реальності, яких не можна ідентифікувати за моєю розповіддю.

це стосується чогось дуже далекого, тим часом минула вже друга зима, і дресирувальник котів, можливо, пішов з цирку. Він «неймовірним чином» належить до реальності, термін зберігання якої вичерпався.

А одного дня я відчула, ніби мені раптом став зрозумілим той аспект наших стосунків, якого не могла уявити собі раніше. Колега, з яким я пила каву, відкрився мені, що мав серйозний фізичний зв'язок із жінкою, старшою за нього: «Коли я йшов від неї увечері, то вдихав повітря вулиці і переживав незрівнянне відчуття себе як повноцінного мужчини». Я подумала, що, мабуть, А. відчував те саме. Я була щаслива від того відкриття, яке було неможливо перевірити, і, одначе, я збагнула щось більше, ніж дають спогади, щось нетлінне.

Того вечора дві дівчини розмовляли в метро поряд зі мною. Я почула: «вони в лавільйоні Барбізон». Я напружила пам'ять: що нагадує мені та назва, і за кілька хвилин згадала, що А. розповідав мені, як ходив туди в неділю з дружиною. Це був спокійний спогад, як, буває, згадують зниклих з поля зору друзів. Отже, у світі почало існувати щось іще, крім А.? Дресирувальник котів з -московського цирку, махровий халат, Барбізон змусили мене пригадати все, починаючи від першої ночі, з усіма образами, жестами, словами — ансамбль символів, вони складають ненаписаний роман про пристрасть, яка починає блякнути. Цей живий текст є ніщо інше як осад, незначний блідий відбиток. Як і все інше, одного дня все це стане для мене нічим.Я не змогла облишити писати усе це, так само, як навесні не змогла покинути А. — тоді моє чекання і моє бажання було нездоланним. Пізнавши все, включно зі зворотним боком життя, я нічого не чекала від писання, яке не прояснює нічого, крім того, що є. Продовжувати — це ще й відхиляти бажання дати це почитати іншим. Оскільки мною володіла потреба писати, я не переймалася такою можливістю. Тепер я дійшла до краю цієї потреби і розглядаю списані сторінки зі здивуванням і соромом, якого не відчувала раніше. А отже, я повернулася до «нормальних» суджень і цінностей цього світу, які посилювались тим більше, чим ближчою ставала публікація тексту. (Можливо, виникне потреба відповідати на запитання типу «це автобіографічне?», як буває, коли текст зіставляють з реальністю, що заважає бачити сутність книги, у формі роману, де дотримано правил пристойності, це зовсім інакше.)

А тут, на аркушиках паперу, списаних моєю рукою, яких, крім мене, ніхто не вчитає,~зан5товане щось дуже вузькоособисте, майже дитяче, воно/не має ніякого.сенсу, як освідчення у коханні або не-гірйстбині слова, які я писала на обкладинках моїх зошитів, — все, що пишеться, коли певен, що його ніхто не читатиме.

Я могла б завершити попередньою фразою, ніби ніщо з того, що трапилося в світі і в моєму житті, не втрутилося в цей текст. Щоб це читалося як випа-лання із загального плину часу. Але оскільки ці сторінки є також і особистими, і на сьогодні дуже недавніми, письмо є все ще відкритим. Мені здалося дуже важливим додати те, що дописала реальність.

Отже, між тим часом, коли я закінчила писати, тобто між минулим травнем і теперішнім часом, а саме 6 лютого 91 року, вибухнув конфлікт між Іраком і західною,коаліцією. Почалася так звана «чиста» війна, коли, як писала газета Монд, на Ірак було скинуто «більше бомб, ніж на Німеччину протягом Другої світової війни», а свідки розповідали, як оглухлі діти ходили вулицями Багдаду і хиталися, як п'яниці. Доводилося чекати наступних подій, які не відбувалися: наступальний наземний удар «союзників», хімічну атаку Саддама Хусейна, яка передбачалася в Галері Лафайєт*. Те саме прагнення, те саме бажання — і неможливість дізнатися правду, як і в час пристрасті. На цьому закінчується подібність. Тут нема ні снів, ні фантазій.

У першу неділю війни, ввечері, задзвонив телефон. Голос А. В перші кілька секунд мене охопив жах. Плачучи, я повторювала його ім'я. Він повільно повторював «це я, це я». Він хотів негайно побачити мене, збирався брати таксі. За ті півгодини, які він мені дав перед своїм приїздом, я наклала на лице макіяж, додаючи до гриму кольори божевілля. Я чекала на нього Галері Лафайєт — мережа великих магазинів у Парижі. Він увійшов, не постукавши, як і тоді. Він чимало випив перед тим, він хитався, стискаючи мене в обіймах, а поки піднімався по сходах, спотикався.

Він не хотів нічого, тільки кави. Зовні його життя не змінилося, працює більше на Сході, ніжу Франції, дітей немає, хоча його дружина хотіла б мати одну. Він все ще виглядає дуже молодо у свої тридцяті вісім років, але обличчя стало більш потертим. Його нігті стали менш охайними, а руки грубішими, без сумніву, причиною тому є морози в його країні. Він розсміявся, коли я дорікнула йому, що він не озивався після від'їзду: «Я зателефоную тобі, скажу: добрий день, як справи, а потім що?» Він не отримав поштової картки з Данії, яку я надсилала йому на старе місце роботи в Парижі. Ми зібрали з підлоги наш переплутаний одяг, і я провела його до готелю поблизу майдану Етуаль. На червоному світлі біля Пон-де-Неллі ми цілувалися й пестили одне одного.

На зворотному шляху біля тунелю Дефанс я подумала: «а де, власне, моя історія?» І потім: «мені більше немає чого чекати».

Він поїхав за три дні* і ми більше не бачились. По телефону перед від'їздом він сказав: «я тобі зателефоную». Не знаю, що він мав на увазі — що зателефонує зі своєї країни чи з Парижа, коли знову трапиться приїхати. Я не спитала його про те.

Мені здається, він більше не приходив до мене. Він десь лишився у часі нашої пристрасті. А 20 січня до мене приходив не той чоловік, якого я носила в собі протягом року, не той, про кого я писала. Я більше не зустріну того чоловіка. І одначе, те ірреальне повернення, якого, здається, не було, дало моїй пристрасті той сенс, якого я не могла збагнути протягом двох років реальності: чим більш жагучої, тим менш збагненної.

На цьому не дуже чіткому фото, єдиному, яке я маю, я бачу високого білявого чоловіка, який чимось нагадує Алена Делона. Все в ньому було дороге мені: його очі, його рот, його стать, його спогади дитинства, його манера швидко хапати предмети, його погляд.

Я хотіла вивчити його мову. Я довго не мила склянку, з якої він пив.

Я хотіла, щоб літак, на якому я верталася з Копенгагена, розбився, якщо я більше не побачу його.

Минулого літа я прикладала це фото до огорожі на могилі святого Атонія разом з людьми, які несли туди носовички або зігнуті клаптики паперу, благаючи про одне: щоб він вернувся.

Чи він це «заслужив», чи ні, не має для мене жодного значення. І нехай він стане мені настільки чужим, що я стану байдужою до його наступних романів, — це нічого не міняє: завдяки йому я наблизилась до тих меж, які відділяють мене від іншого.

Я вимірювала час по-іншому, усім своїм тілом.Я відкрила, на що ми можемо бути здатними: власне, на все. Безмежні згубні бажання, відсутність гідності, вірування й способи поведінки, які я вважала безглуздими в інших, стали прихистком для мене. Сам того не знаючи, він пов'язав мене зі світом.

Він сказав мені: «ти не напишеш книги про мене». Але я написала книгу не про нього і не про себе. Я тільки висловила словами — він не прочитає цього, воно й не для нього писалося — те, що дало мені його існування саме по собі. Щось на кшталт щедрого дару.

Коли я була дитиною, розкіш життя полягала для мене в тому, щоб мати шуби, довгі сукні та вілли на березі моря. Потім я вважала, що це інтелектуальне життя. А тепер мені здається, що це також і змога прожити пристрасть до чоловіка або жінки.

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |