Учебник: Пристрасть

Застигла жінка. частина 4

Наступного дня я зробила на голові кінський хвіст, як на обкладинці журналу «Інтим». Час ішов, відпустка Брижити закінчилася, а він так і не прийшов. Чи то йому терміново знадобилося до Гавра, чи то вирішив, що ми ще зовсім недолітки.

О, ті провінційні залицяння, ті імпровізовані знайомства, там усе було добровільно. Ті самі вікна, крізь які дивляться ті самі старі обличчя, ті самі крамарі на порогах своїх магазинчиків, відчуваєш, що за тобою стежать, одначе, ти в безпеці, це не 109-увеликі міста, де стурбовані чоловіки-коти мають статеві органи, як ті кинджали. Хлопці й дівчата однаковою мірою хочуть «познайомитись». Як і інші дівчата, я роблю кола перед вітринами магазинів, так само ходять колами й хлопці, вони визирають з-за рогу. Це дрібні службовці, учні школи торгівлі, щосуботи і неділі під'їздять ліцеїсти з Руана. Я із запізненням відкриваю для себе своїх ровесників. Мені вони видаються дуже дивними, а більшість дівчат вважає їх дотепними, мені зовсім не смішно, коли вони кажуть «я нарешті вчора ввечері кінчив», а коли хтось обурюється, дошкуляють «я не знаю, що ти подумала, але я кінчив читати книжку». Мені бракує буржуазно-інтелектуальної освіти, щоб гідно відповідати на ті брудненькі жартики, які я до того ж, як дівчина незіпсута, буває, навіть не розумію, то куди, я власне, пнуся шукати собі хлопця? Звичайно, і я сміюся. Але на все це треба відповідати швидко, винахідливо, дотепно, не варто корчити із себе занадто незайману Брижита мене просвітила в багатьох питаннях. І що головне, завжди треба говорити про них, і тільки про них, про їхні уподобання, про їхню школу, про їхні оцінки, про їхні скутери. Слухати чоловіків треба уважно. Нехай вони говорять і сміються. А ти вислуховуй їхні дурниці, їхні плоскі жарти, з яких вони самі й регочуть, якими так пишаються; із тебе насміхаються: «мала!», але ти маєш прикидатися недосвідченою й легковажною. Вони весь час хочуть втягти нас у свою галактику, ти маєш грати в більярд, у боулінг. У мене сьогодні математика, тяжкий день! так, я знаю. Вони навіть не уявляють, що ми маємо нашу власну галактику, наші історії, не гірші за їхні, уроки, подружок, ніколи не питають, як твоє навчання, всі твої праведні сестри затрахані та «рожеві». Роблю спробу говорити з ними про математику, яка мені важко йде, про французьку, яку я люблю. Руссо для них нудний, а з алгеброю дівчата ніколи не справляються, інша справа хлопці. У школі для дівчат, де я вчуся, успішність завжди заохочується, але не в товаристві хлопців, вони сміються з гівняних за-учок, а відмінниці — то суцільний жах, хай живуть голі дівки без комплексів! З мене іржуть, коли я кажу, що хочу піти працювати. Варто відзначити, що жоден хлопець, жоден чоловік, крім хіба що мого батька, не вважав важливим те, що я роблю. Хочеш стати учителькою? залишишся старою дівою, адвокатом? ти щось зависоко дивишся, нашому б теляті. Деякі просто викликають огиду, наприклад, цей привабливий білявчик, він такий милий і ніжний, боюсь, тобі важко вчитися, краще йди працювати секретарем. Звичайно, мій розум опирається тому, щоб стати «справжньою жінкою», як вони це собі уявляють. Одного дня я зустрічаю Леге, вітаюся з нею, вони це бачать. Вони обурені: «Хто ця смурна істота?» Я протестую, вона до біса розумна, бо десь у глибині душі я їй трохи заздрю. Але коли я чую, щб вони їй кажуть у спину, краще вмерти і послати подалі все, про що мріяла, кохання, обійми, Він, — не хочу навіть думати про це.

Назріває моя драма, це просто якийсь кошмар, я не можу розв'язати суперечності. Я хочу хлопця, але щоб подобатися їм, треба бути лише ніжною й милою, визнавати, що вони в усьому мають рацію, користуватися лише «жіночою зброєю». Убити в собі все, що цьому опирається, смак змагання, бажання бути собою, так, собою. Так, або ти самотня. Так, або навіщо тобі губи, груди, визнати, що вони нікому непотрібні. Це без варіантів. Кому їх віддати? На їхнє фанфаронство я відповідаю агресивністю й висміюванням. Я так палко хочу говорити про те, що я люблю, про книги, про поезію, і провал, о, знову провал, я чую тільки про ін'єкції проти афтозної гарячки у корів, цей майбутній ветеринар не знає інших тем. Хіба що ще про ритуал вимірювання члена завгрубшки й завдовжки у душовій кімнаті ліцею та про вплив політики Японії на культуру Китаю.

Не ображай хлопців, ти ще цього не знаєш? Я не розумію, що треба ховатися від хлопця, який мені подобається. Чоловіки люблять вибирати, подруго. Яка різниця, я також люблю вибирати, я таки не розумію різниці. Брехня, мінятися ролями можна.

Підхожого хлопця просто немає в природі. Зараз я гратиму чоловічу роль, весело, невимушене я проходжу біля школи торгівлі, де він навчається. Нікого нема. Я не звикла стовбичити на одному місці, де він у біса, я товчуся вздовж Північної вулиці. І раптом я чую голос, що лунає з гурту: «Знову вона!» Мудак. Я смикаю свою папку, задихаючись від люті. Я не знаю, як повестися, балансуючи між замало й занадто, я підколюю їх і драпаю з милою посмішкою, втомлена від цієї ролі, я більше не хочу. Я приречена бути собою, а хлопці завжди будуть хлопцями. Boys will be boys, як ствержує англійська граматика, це загальновідома істина.

Я так хотіла подорожі в країну хлопців... Коли я вслухаюся в себе, то мені здається, ніби я ще й досі на щось чекаю. Велика любов, це було б так добре. .Ллє ті, хто поряд, дівчата з класу і Брижита, вони вкусили», а я ні. Найкращий спосіб покінчити з цим томлінням — це холоднокровне завести собі партнера. Він чекає біля віконечка на пошті, крадькома поглядаючи на мене, пуста балачка по дорозі до круглого майданчика. Він весь із себе, із великим ротом, повільна хода, але перше враження може бути оманливим. Нехай це буде він. Мова міміки й посмішок, гаразд, у понеділок. Не треба сумувати, навіть якщо не вийде роману, як карта не ляже, то я здаватиму знов. Навіщо цей сироп, карбувати два серця на деревах на так звану добру пам'ять. Чекати три дні, зараз кінець березня, вантоза, це наче три дні перед першим причастям, та сама неквапність, те саме заціпеніння. Я готуюсь, радше голову, ніж тіло. Я розраховую час, скільки ще в мене, моя мати пильно придивляється до мене. Светр кольору морської хвилі, білий комірець, чубчик, я готова за годину до призначеного часу. Акт звільнення, церемонія, або принесення жертви, я відчуваю, як упевненим кроком іду до круглого майдану. Що воно буде, ініціатором подій виступаю я. Коли я бачу, як він іде назустріч у дафлкоті, із широкою посмішкою, мені хочеться втекти. Але на війні як на війні, я сама того хотіла. Обмін невиразними фразами, ми йдемо далеко одне від одного по безлюдній вулиці у понеділок, три чверті крамниць зачинено. Ще лишились афіші вчорашнього фільму «Молоді роки королеви» з Ромі Шнайдер. Трохи нудно. Я не відчуваю себе достатньо звільненою, хід операції виходить з-під контролю, я маю право на більшу участь у цьому процесі, і томуроблю пропозицію: «Слухай, а може, підемо сюди?» Він здивовано дивиться на мене, удає із себе шланга, несвідомо видає «я так люблю жовті нарциси, їх дуже багато там у саду, так, так!» Рука на плечі жахливо важка. Голос стає тихішим, ніжнішим. Ось воно. Звершилося. Інша стать має шорсткі щоки, тверде тіло, прискорене дихання. На мене не накотилося ні задоволення, ні великого кохання, мені дивно. Сонця нема, я не відчуваю всього наче уві сні, навпаки, я все схоплюю занадто чітко, як вранці після безсонної ночі, все кидається у вічі та у вуха, але бракує слів. Стара жінка балакає зі своїм сусідом біля паркану, вона каже про нас: «для всіх настає щаслива пора, се ля ві». Він стискає мене дуже міцно, мені смішно, що я змушена прилаштовувати свою ходу під його ритм. Я думаю про випускні іспити, про літо, яке не за горами. Я зробила це, тепер я знаю, що воно таке. Я поспішаю додому. «Ти занадто довго була у дантиста. — Була велика черга». Мати дивиться на мене з-за своїх терезів так пильно, що помиляється і неправильно розраховується з покупцем. Я піднімаюсь до себе, пригадую те, що розповідали мені інші дівчата, «я потім довго милася, треба було неодмінно помитися, а серце билося, билося». Я дивлюсь на себе в дзеркало і дивуюсь, що зовсім не змінилася.

Усе йде непогано, я більше не хочу, бажання перегоріло. Одне єдине побачення, і мене більше не мучить те, що досі не давало жити. В його погляді не було вогника власника, або я ще тоді не навчилася його бачити. Я бачила лише хлопця, який не дуже вмів спілкуватися з дівчатами. В його обличчі було щось братерське...

Сонце напекло мені обличчя, але земля піді мною ще прохолодна. Гуляючи зі своєю матір'ю за містом, я нерідко помічала ті туманні силуети. І от настав мій час. Ось воно. Велика дитяча мрія, сцена обіймів і поцілунків, те, що марилось, ось, воно відбувається зараз. Де те відчуття гріха, яке, як я вважала, мало виникнути. І де любов? Мені здавалося, що здибан-ка з хлопцем — це вінець усього. Наші портфелі поряд у траві, але жити разом, краще сказитися. Мене вперше лякає ідея шлюбу. Я виростаю, я очищаюся від бруду. З дурницями типу єдиного незрівнянного з любовних романів закінчено. Після Ремі будуть інші. Я з новою енергією заглиблююсь в науку, це класно, я складаю першу частину іспитів, щоб дістатися до філософії, яка має дати мені відповіді на запитання, які почали мене хвилювати після того, як кохання й чоловіки відійшли на задній план. Само собою, я читаю Сартра, Камю. Проблеми суконь та іншого мотлоху видаються мені жалюгідними. Нові книги відвертають мене від жіночих романів. Нехай ті книги написані чоловіками, нехай 'їхні герої — чоловіки, я не зважаю на це. Чим я буду в цьому житті, у рік отримання атестату я наївно вважаю, ніби відповідь на це питання не залежить від статі. Моє гасло тих років: Діяти так, шрб ніколи не шкодувати. Хто мене тому навчив? Це ще не Жид, я ще не знала про нього, так само як і не знала, що для дівчини це неможливо. Можна втекти від батьків на прогулянку з Ремі, щоб потім не шкодувати, що не скористалась шансом. Знайти якийсь привід і фурх! на побачення. Але що робити з цим бажанням, яке приходить тоді, коли спідниця заважає,а обійми на другий місяць флірту не задовольняють. Мені хочеться йти далі. Йому також. Його рука несміливо повзе по моїй спині, це вперше, це вражає, в мене перехоплює подих, клацає застібка. А в романах, яких я більше не читаю, далі йде: «я поривчасто відштовхую його». Усі ці добрі поради доброчесним дівчатам розхитують мої принципи волелюбст-ва, «Ніхто не поважає тих, хто дозволяє таке із собою робити», «коли вже розпочнеш, то потім не зупинишся», прийде невідворотна кара, доброчесні оповіданнячка з «Довіри» смердять пліснявою. Якби ще я була така, як Марина, яку хлопці називають «вхід до метро». Коли на майдані Бельгії з'являється її рудий кінський хвіст, всі регочуть, дивись, ось вона, Палісон! Дівчата теж регочуть. Протягом років я бачу, що всі нападають на сексуальну свободу жінки, і найзавзятіше це роблять саме жінки. Марина, яка спала хай навіть тільки з трьома, — шльондра. Це мене трошки непокоїть, чи не стану я також шльонд-рою в їхніх очах. Свобода веде до поганої репутації. Я не відчуваю в собі сил вважатися непристойною. Але я тоді ще не знала, що є цей милий безгрішний метод Огіно, коли просто треба занотовувати все до блокнота, до маленького календарика, і можна більш-менш безпечно заспокоювати цю німу штучку, вагіну з придатками, заховану так глибоко, ніби її й нема, проте завжди розкриту, наче дзьобик пташки. А поки що я не посвячена, і неможливо виміряти силу того страху. Всі грецькі й расінівські трагедії нуртують у моїй утробі. Доля в усій її абсурдності. Це сталося одного сонячного дня, життя закінчилося, весільний серпанок чи маленька валіза й дитя

на руках, сумна злиденна дорога. Бунт за Камю, всі філософські теорії свободи, все це нуль без палички. Поряд мовчазний друг, я люблю його, він іноді такий милий, і я не хочу з ним кохатися. Ні, я не боюся, що моє майбутнє закінчиться небуттям кожного двадцять восьмого дня. Саме тоді, у вісімнадцять років, я була, як ніколи, близько до статевої свободи і всепереможної чуттєвості. І тут я відкриваю для себе, що це неможливо. Перша відмінність, яку я відразу вбачаю, і яка призводить до відчаю, це те, що я не можу подолати сама себе. Хлопець вільний у своїх бажаннях, а ти, моя дівчино, маєш упиратися, такий закон. Ти маєш захищати своє поле битви від голови до п'ят, тобі не можна нападати. Здавайся тільки п'ядь за п'яддю. Кожен сеанс насолоди — це його перемога і твоя поразка. Мені не подобається така гра. Між нами, дівчатами, наші «падіння» розглядалися як ганебні, ні радості, ні гордості. Я знову хочу бути сама.

Спасенна. Моя юність помічена магічними словами, які допомагають мені жити, в них зосереджено все, це щось на кшталт практичної моральності. Спасенна. Не лише моя дівочість, цей німий злощасний шмат плоті, я ніколи не переймаюсь його цінністю, ні його корисністю, це мій козирний туз, якщо мене звинуватять у чомусь страшному, то, щоб відбитися, я скажу: ні, перепрошую, я дівиця. Але яке то щастя ходити отак, без нікого, абсолютно самій по вулицях і безкарно дивитися на чоловіків, сміятися в класі справжнім сміхом, полишити ті дурні приглушені смішки, записочки під столом, усю цю жахливу сентиментальну дівчачу неприродність, коли йдетьсяпро хлопців. Минають тижні без банальних здиба-нок. Спасенна від залежності.

У мене нові прагнення, здати на бакалавра, послати подалі праведних сестер і скласти філософію для ліцею, я не хочу, щоб та клята релігія підісрала мені. А ще я хочу до великого міста, до анонімного існування у великих старовинних будинках, Руан, місто-нагорода мого дитинства, місто-свято, можливо, стане місцем мого проживання. Я хочу поїхати подалі від цієї дрібної комерції, трактирного запаху, який в'ївся у стіни, від голосу, який зачаклував і час, і життя, і смерть. Чи є я досить сильною? Батько мовчить, а мати, подумавши, вигукує: «їдь, якщо маєш охоту. Дочка не має бути прив'язана до материної спідниці».

Я склала на бакалавра, почала готуватися до отримання кімнати в дівочому гуртожитку в Руані. Бри-жита вийшла заміж. Ось вони вдвох сидять за столиком у кафе, вони прийшли до мене в гості після шлюбної подорожі. Я не знаю, що їм сказати, між самотньою дівчиною й подружжям немає нічого спільного. Все, що тільки можна, було сказано раніше, коли ми говорили про кохання і про хлопців, тепер усе це підтверджується фактами, і вона тільки задо-волено посміхається. Я нетерпляче слухаю її, вони найняли помешкання, вона певний час попрацює, щоб заробити на меблі. Як робити лимонний сік і китову олію, пісні Маріано, і цей тип поряд із нею, який на запитання, що б ви хотіли випити, відповідає «дощової води». Як дотепно. Вона зрадила, тільки я точно не знаю, що саме, дитячі прагнення, дух пригоди. В ній щось ніби померкло, з'явилась запопадливість, страх наговорити дурниць, бо він усе чує, дух стриманості молодого подружжя. Щоразу вони ніби помирали для мене, а я лишалася живою.

Але не до кінця спасенною. Для цього треба дивитися на всіх хлопців порожніми очима, забути жар свого і його тіла, дякую, Ремі, за твої дари. Через три місяці з'явився інший, потім те саме відчуття залежності. Я не сходжу з дороги свободи, я задоволена собою, я раніше на це не була здатна. Попереду — роки священного танцю й компромісів. Повно дівчат, яких місяцями бачиш самих, вони такі серйозні, горді, а одного дня вони затискаються з якимось типом по кутках, здивування, засудження, хто б міг таке подумати про них, а потім вони знову самі. Дивачки. І я була дивачкою.

Ліцей, територія рівності, братерства, і, звичайно, свободи, як я собі думала до того, як туди потрапила. Ті двадцять шість дівчат у рожевих блузах були мені абсолютно чужими, чужішими, аніж усі хлопці, яких я зустрічала раніше у своєму маленькому містечку. Деякі схожі нахлопчаків-переростків, без будь-якого кокетства, але, скинувши форму, вони натягають на себе речі зі шкіри, стають гарненькі, із модними зачісками. Інші підмальовуються, носять, згідно з тогочасною модою, короткі й широкі спідниці, але завжди тримаються скромно. І всі вони дурні, як гуски, ніби з якої-небудь монастирської школи. В тому філософському класі здорові дівчата з прямим поглядом у блакитних блузах відмінниць. Двадцять шість героїнь із серії «Брижита, дівчинка моя» із Руана, Біореля, Мон-Сен-Еньян, із жодною я не була раніше знайома. Мене шокує, як вони легко виливають — бруд на всіх, зокрема на вчителів, і чомусь висміюють стипендіатку з нормандського села, яка розмовляє місцевим діалектом. Вони говорять про сексуальність мовою Фройда, дуже серйозно, без сміху, без непристойностей, здається, вони й не чули, що у світі є хлопці, і що, буває, з ними лягають до ліжка. Я відчуваю себе нечистою й гулящою поряд із ними. Я не можу оговтатись, в усіх тих першокурсниць неймовірні амбіції — стати психіатром або психологом. Перед їхньою рішучістю, їхньою впевненістю в успіху я була сповнена сумнівів, бо звикла працювати для знаків реальної вищості. Усі ми були однієї статі в тому ліцеї Жанни д'Арк, але всі ми були різного соціального походження, і мені здавалося, я ніколи не знайду поміж них справжньої подруги, їхня роль у тому, що моє майбутнє видавалось мені непевним, була ще більшою, аніж роль хлопців. Якщо моя мати вчила мене: обирай собі за фах усе, що хочеш, йди до мети, то ті мадемуазелі з Біореля підтяли мені крила. Коли в суботу я приїздила додому, мені здавалося, що покупців у магазині ставало значно менше, супермаркет відбивав у нас клієнтів, я не знала, чи маю право багато хотіти від життя, бо вважала себе відповідальною за ті банки консервів, які припадали пилом на полицях. Учитель, бібліотекар, дорога до цього довга й непевна. Вихователькою я зароблятиму гроші швидше. А ці дівчата з ліцею так впевнено вимовляли ті слова, ніби місця для них уже бережуть. Я бачу, що й між дівчатами є велика різниця. Серед цих я ніколи не знайду собі подруги.

Я знову верталася до бульвару л'Ізер до жіночого гуртожитку за сто тридцять франків на місяць разом

із їжею, це втричі менше за ціну шкіряного піджака. Стіл для ліцеїсток, стіл для технічних працівників, стіл для майбутніх перукарок, ні презирства, ні ворожнечі, всім байдуже, хто ти. Тут усі посестри, бо всі з одного соціального прошарку. У своєму крихітному житловому відсіку я чую, як сусідка праворуч їсть печиво, а сусідка ліворуч соває шухляди, наспівуючи популярну тоді пісеньку. Буває, від тої тісноти я тікаю до вбиральні, лізу на унітаз, відчиняю кватирку. Гуркіт величезного Руана, сирени з порту, незліченні вогні. Туга самоти, таке іноді буває зі мною. Унизу, просто на вулиці, родини обідають, як на картинах. Жінка піднімає жалюзі, за якими вгадуються домашні рослини, крісла, спека. А мені треба читати «Критику чистого розуму». Вечірня хандра, про неї, здається, співає вісімнадцятилітній хлопець, і його пісня звернена прямо до мене, і мотив спотворює фрази Канта, і ти мимоволі думаєш, як було б добре послати подалі це навчання, знайти якусь простеньку роботку, працювати потихеньку, а потім одного дня здобути собі домашнє вогнище, не таке, як оце. В той момент категоричний імператив, екзистенціалізм і всі книжки Сімони де Бовуар мені абсолютно до одного місця. І, до того ж, наша викладачка філософії прекрасно собі одружена, отже, одного дня воно їй видалось «раціональним». А наступного дня я вважаю себе зло-чинно винною і готова ширяти у безмежних висях філософії, розмірковувати про імморальність душі, і одночасно загрузати в ідеалах жіночих журналів, а також прилаштуватися в цьому житті, зовсім як Брижи-та. Але свідомо я цього не хочу. Я бачу на бульварі л'Ізер ледь старших дівчат із візочками, який несмак,який хотіла подивитись я, тільки на свій вестерн, а я йшла, куди хотіла, без нього. Отже, ніякої взаємоповаги. А я ще й моделювала своє тіло, як хотіли вони, ти мені подобаєшся в чорному, почепи шиньйон, тобі добре у фіалковій сукні. Зазвичай слухняна, як вівця, я раптом починала сперечатися, ставала агресивною, я хотіла дати їм зрозуміти, що я не жертва, я для тебе зробила все, шиньйон і все таке інше, а ти мене тягнеш на свої гівняні вестерни. Весь набір із репертуару дивачки. Все завершувалось дуже гірко з тим лжепобратимом.

А коли я була в ліцеї останній рік, світ хлопців уже не цікавив мене. Я жила значно важливішими пристрастями, ніж подобатись й вивищуватись. От-от підуть із мого життя гарячі шкільні деньки, дзвінки, вчителі, як непривітні, так і товариські, все, що тиснуло, але давало надію, а я ще не знала, чим хочу зайнятися в майбутньому. Спочатку я думала тільки про те, щоб вивчати право або, може, вчити мови, в будь-якому випадку продовжувати навчання. Але де саме? Медицина мене лякає, там забагато грецьких слів. Точні науки? Але що це мені дасть. Якщо не знаєш, чим корисніше займатися, краще зайнятись тим, що тебе цікавить. Я проглядаю документацію, де треба вчитися, щоб стати викладачем, скільки років, де можна спробувати отримати стипендію. Всі шляхи відкриті, тільки де вони? Ми з Хільдою на терасі кафе «Метрополь», кінець червня. Ця лялечка зі щирими очима жадібно їсть, це одна з таких собі фальшивих подружок, які липнуть до когось, щоб мати з ким піти купити диски або шарфики. Протягом кількох тижнів нас пов'язує щось таке, що віддалено нагадує дружбу. Вона проводить своєю іронічною посмішкою і скляними очима всіх підряд, радіючи складеним іспитам та відпочинку незабаром на Лазурному Березі, вона коротко підстрижена а-ля Жан Себер. «Ти можеш собі уявити, каже вона радісно, я все склала, навіть і не сподівалась!» Вона, як і я, вважає, що це важливо, вибір кар'єри, але це так не узгоджується з її ніжною шийкою й грудьми, що шукають поглядів. Я відчуваю, що шкільні й професійні успіхи — то для неї плюс. Але що є справжнім щастям, так це бути Хільдою, розбещеною, мініатюрною, схожою на хлопця, і вона усім цим неодмінно скористається, щоб якнайуспіш-ніше вийти заміж. Факультет, який вона вибирає, — це спосіб виграти час. Що мене в ту мить найбільшою мірою віддаляє від Хільди і від її радісної недбалості, це абсолютно різні матері, різні соціальні умови, їх двоє. Моя мати, каже Хільда, вона так прасує, просто диво. Жінка біля вогнища просто в екстазі перед своєю донечкою, своєю лялькою. Вілла в передмісті Руана, спокійне життя. А моя мати прокладає дорогу грудьми, її слова: ти не можеш собі дозволити бути непотрібною, а її дрібна комерція, яка виростила мене, йде все важче, на ній окуляри, з'їдені окисом міді, це один з незримих подарунків від оцтового заводу. Ми в усьому по різні боки.

Жахливе літо суцільних вагань. Не медицина, відкиньмо цю спокусу, задовго вчитися, і, потім — за які гроші купити кабінет? Право? Куди воно приведе, і в мене ніяких зв'язків. Десь у середині липня мене раптом привабила кар'єра соціального працівника, вчительки неблагополучних дітей. Прийшовчас іти до інших, індивідуалізм — це лайно, за цей рік, поки вивчала філософію, я вся просмерділася пліснявою. Я вже бачила себе, як я ходитиму по бетонних нетрищах, оточена зграйками дітей, співаю з ними пісеньок. У боксі гуртожитку серед клацання валіз я сягаю вершин самовідданості. А потім ентузіазм згасає, у мене немає покликання, я пригнічена й неприкаяна. В центральному магазині я купую собі нову спідницю, дивлюсь на продавщиць в рожевих блузах, вони сміються весь час, пропонуючи мені купу спідниць. Звичайно, перед ними не стоїть необхідність вибору. Вони такі, як Хільда, тільки кількома сходинками нижче. Мати ясну дорогу, все одно, яку. В депресії я вертаюсь на вулицю Жанни д'Арк. У жовтні Хільда записалася на філологічний факуль^-тет. Я також. Найліпший середньостатистичний вибір для дівчини, і що цікаво, саме з дрібнобуржуазного середовища. Звичайно, там я зустріла і їх, дівчат із Мон-Сен-Еньян, які щебечуть в аудиторіях, свідомі того, що прийшли сюди розпалювати чоловічу частину студентства, моїх таємних ситуативних союзників проти них. Я записалася на цей факультет не для того, щоб якось перебути цей дохлий час. Якщо для Хільди піти на цей факультет є природним ходом речей, то для мене це певний ризик. У цій аудиторії з амфітеатром ти невимушене погойдуєш папкою, маскуючи прихований пролетарський трем перед тим, що раптом твої амбіції виявляться більшими за здібності? Облиш, заспокойся, ти на правильному шляху, ти будеш викладачкою, яке солідне слово, жінка-переможниця, королева класу, її ненавидять або обожнюють, але до неї ніколи не байдужі.

Піднімаючись по амфітеатру до своєї лави, я обмацую атрибути мого нового життя. Це мій шанс, моя свобода. Треба тільки не зробити хибного кроку.

Нарешті вони поряд, жадані хлопці, вони також конспектують коментарі до «Федри». Нічим не кращі за нас, не розумніші. Звичайно, вони значно зухваліші, але це тоді, коли треба епатувати однокашників, а не перед лектором, срали вони на нього. Вони, як самі про себе кажуть, завжди готові нічого не робити, якщо й працювати, то в борделі, королі студентських кафешок, відважні перед дверима аудиторій і вельми помірковані, коли в ті двері вже увійшли, це одне з моїх відкриттів. Я бачила таких базікал, сміливців на скутері і сцикунів ув інших питаннях, я наївно вважала, що в університетах таких нема, дурепа. На заняттях з філософії, що їх проводив білявий асистент, кидаючи зверхній погляд на аудиторію, перш ніж повести мову про Буття і Час, мої сусіди по парті щось зосереджено писали й ніколи не ставили запитань, роблячи вигляд, ніби все розуміли. Та сама тиша на історії, жодного чоловічого голосу, вони, либонь, зірвалися ще під час грубих жартів у коридорі, тільки урочистий голос лектора, вони, так само, як і дівчата, бояться, що їх, боронь Боже, про щось спитають. Єдине, де вони попереду, то це відповідаючи першими на іспиті. Для пасивних і для конформістів рівність статей створює ідеальні умови. Я відкриваю для себе, що є так звані студії для жінок і студії для чоловіків, «література, мова, це тільки для дівуль», вживається саме це слово. Я не розумію, чому, навіщо так наполягають на тій різниці, якої я не відчуваю? Я чую дивні фрази, «літературна творчість нагадує еякуляцію», це говорить викладач літератури в рамках курсу, присвяченого Пегі, «всі критики ні на що не здатні», це з вуст асистента кафедри філософії, писання у сто разів збільшує чоловічу статеву активність, але я ніяк не можу в'їхати, якщо літературна творчість — це оргазм, то чому саме чоловічий? і коли Елюар писав «я беру життя, як чоловік бере жінку», я думала, а як бути мені? Нехай чоловіки принижують нас, весь час іменуючи дівулями або бабами, то чому я не можу мати собі аналогічний вока-буляр, і я ділила їх на мужиків і мудаків, не доганяючи до кінця усього сенсу тих слів. Варто відзначити, мужиками я називала тих, хто з бабою, а мудаками називала диваків. Ті, хто сидів поряд в аудиторіях, із ким обідала в студентських кафе, мої однокурсники, мої попутники, ні до кого я не потрапляла в залежність довше, ніж на три тижні. Вони вписувались у краєвид моєї свободи.

Чотири роки. Період «перед тим, як».

Перед тим, як я щодня штовхаю попереду себе візочок у супермаркеті з купою продуктів на вечерю, а також заощаджую кошти на нову тахту, на програвач, на хату. Коли поряд зі мною на пляжі це маленьке відерце з лопаткою, друзі, яких більше не побачу, довідник споживача, щоб не нажухали, жиго, яке він любить над усе і довгий список утрачених сво-бід. А до того був період, коли, буває, обідаєш якимось йогуртом, за півгодини збираєш валізи перед

непередбачуваною поїздкою на вікенд, коли можеш розмовляти всю ніч. Усю неділю можеш провести б ліжку з книгою. Розслабитися в кафе, спостерігаючи, як незнайомі люди заходять і виходять, відчути, що перебуваєш у вирі анонімних існувань, коли можеш нічого не брати до голови, якщо в тебе хандра. Період, коли проблеми справжніх дорослих видаються нікчемними, мало не смішними. Коли не думаєш про сплату податків, про місце на цвинтарі, про ціну біфштекса в ресторані та прогноз погоди. Коли ще життя не дихає в спину. Всі дівчата мали цей період, довший чи коротший, більш чи менш інтенсивний, який чомусь не заведено згадувати з ностальгією. Який сором! Насмілитися плакати за тим егоїстичним періодом існування, коли ні за кого не несеш відповідальності, крім себе, період сумнівний та інфантильний. Життя самотньої дівчини не має коріння, воно не відбивається ні в піснях, ні у фольклорі, його просто нема. Це непотрібний етап життя.

Для мене це чотири роки, коли я з головою поринула у вир усього: зустрічей, розмов, книг, знайомств. Студентка, і навіть стипендіатка, це був про--сто сон, апофеоз свободи й егоїзму. Кімната далеко від родини, вільний графік занять, можна їсти, а можна й не їсти, плентатись до університетської їдальні або цього дня тільки пити чай у ліжку, читаючи Кафку. Розкіш потеревенити з чиєюсь матір'ю, думка якої мені байдужа, і довідатися від неї, що я горласта й нежіночна, ось тоді в моєму житті починають з'являтися оті ніжні матері, як, наприклад, матінка Хільди, яка плаче від усілякої дурниці, це справжній тягар — весь час стежити, аби випадково чогось не бовкнути, щоб отака не почала стогнати. А моя розпитує мене жадібно й наївно про те, як іде моє нове життя, тицяє мені в руку двадцять франків, якщо тобі, раптом, щось треба, книжки там, поїсти в кафе... Звичайно, інших бажань у мене не може бути. Купити, мати — це не мої слова. Вулиця Буке, я підводжу голову до високих буржуазних будинків зі старовинними фіранками. Лад і нерухомість, але це чистий декор, воно не має до мене ніякого відношення. Мене цікавлять місця, де живуть і рухаються, місця, де призначають зустрічі, аудиторії, зали чекань, кафе, вокзали, бібліотеки, кінотеатри, звідки я вертаюсь до абсолютної тиші моєї кімнати. Чудова альтернатива. Вранці я бачу жінок, які викручують ганчірки, весь час протираючи вікна, виносять сміття. Я не ставлю запитань, їхні честноти стали часткою чужого ритуалу в моєму житті. Що може зробити мені жінка з дитячим візочком, коли, гучно базікаючи з приятельками, я неспішно йду на заняття. Байдуже й машинально дати їй дорогу на тротуарі. Вона, як і всі одружені жінки з дітьми, є частиною мертвого всесвіту. Іноді я купую в бакалії біля вокзалу півлітра молока, два йогурти, багет. Мені незручно й ніяково: добре пам'ятаючи магазин моєї матері, я знаю, що такі покупці, як я, завжди намагаються проскочити якнайшвидше. Мої покупки добре вміщаються під пахвою, я поспішаю дати дорогу матерям родин та їхнім солідним покупкам, вийшовши з крамниці, я радісно вдихаю повітря вулиці. В ту мить я готова присягнути, що так звана жіноча доля ніколи не стане моєю.

Картинки моїх відкриттів і моєї свободи того періоду, я довільно перебираю їх, вони немов кіно, прокручене спереду назад, вулиці, площі, морські узбережжя, спальні. Не було ні кухонь, ні домашніх обідів. Я лежу в ліжку. Книга, «Хвилі». Та сама сцена, тільки книга інша: «Злочин і кара». Червень, іспити минули, я йду вулицею Жанни д'Арк, зворушливий запах літніх кав'ярень, площа Вердель, я сперечаюсь із Хільдою, завзяті тральщики є частиною весни й щастя закінчення навчального року. Або я виходжу з автобуса, який привіз мене до околиці Руана, де здаються будиночки, я стукаю у двері, жінки знімають фартухи, пропускають мене до вмебльованої вітальні, відштовхуючи дітей. Вас влаштовує число кімнат? Вам потрібна лоджія? Вони показують мені будиночки, розхвалюють їхні вигоди, а в самих руки трусяться від житейської туги. Я обираю собі найдешевший варіант без лоджії й без комори, а на зекономлені кошти їду до Іспанії з подругою і до Рима сама. В Ескуралі німці цілують могилу Дон-Жуана. На сусідній вуличці я зустрічаю його, в нього сині очі. Після тої зустрічі в Мадриді ввечері, в туалеті в кінці коридору в готелі без зірок, я лізу на унітаз, так само, як робила це колись у жіночому гуртожитку. Маленький квадратик неба між мурів внутрішнього подвір'я, гомін міста, але мене це більше не хвилює, прощавай, дон Жуане, можливо, до наступного року в Ескуралі. В Римі я щоранку підстрибом збігаю зі сходів, жінка при вході продає квиточки, сидячи під склепінням зі своєю онукою, я кажу buon giorno, і біжу до фонтана Треві, п'ьяцца Навоне. Це десь там, на тому боці,я точно не знаю, де, я весь час кажу buon giorno дівчатам, які збігають із сходів.

Поетизуй, поетизуй, роби велике кіно із проводів своєї свободи. Це правда, що я любила своє життя, коли, дивлячись у майбутнє, не відчувала безнадії. Мені ніколи не було нудно. І це правда, що я вже тоді бачила шлюб в усій його неприхованій красі, коли ми були збиралися з подругами-студентками, то завжди говорили всю правду про ту велику їбню, треба тільки бачити посоловілі пики подружжя, коли вони їдять у ресторані, вони жеруть і навіть не розмовляють, наче мумії. Коли Елен, ліценціат з філософії, говорила, що це зло неуникне для того, щоб мати дітей, я думала, що в неї в голові дивні ідеї, безглузді аргументи. Мені було до одного місця, чи материнство буде з чоловіком, чи без нього. Мене завжди дратувало, як всі вони хвалилися, що вміють добре шити, прасувати без жодної зайвої зморшки, пишалися тим, що мали не тільки інтелект, моя гордість з приводу шоколадного мусу зникла разом з Брижитою, обидві мені однаково остогидли.

Я жила так само, як і хлопець-студент мого віку, який викручується, як може, на гроші, які йому платить держава, скромна допомога від батьків, babysitting та інша тимчасова праця, кіно, ліжко, танці, екзамени, він також вв'ажав би, що одруження — це дурне. Схоже, але не зовсім. Я знаю дуже добре, що я не з породи тих сильних жінок, які поведуть дипломатичні переговори зі своєю долею. Завжди все так дивно виходить із цими чоловіками. Скаутське приятелювання, щира дружба, ясні очі, мені іноді потрібно дуже мало, якісь дискусії, обличчя біля

лампи в бібліотеці, коли особа чоловічої статі стає особливо привабливою. Дурна думка, необхідність подобатись, завжди бути заведеною, треба «щоб у цих типів усе стояло», каже Хільда, завжди кокетлива, хоча ніколи не стурбована, але це якась необхідна вимога, якийсь макіавеллізм, постійно культивувати жіночу таємницю видавалося мені дуже втомливим і забирало час від думок над іншими питаннями. Я, звичайно, занадто «легка», але я завжди зупиняюсь на півдорозі. Гійом-медик спокійно й невимушене розповідає нам у своїй кімнаті, обвішаній жінками Модільяні, що є два типи дівчат: релаксні та хитро-дупі. Перші лягають, другі — ні. Він не від того, щоб перетворити мене із хитродупої у релаксну, бо моя цнота вже давно «смердить», то річ нездорова, яка врешті-решт перетворюється на лайно. Мені було начхати на той шматочок плоті, який не дає всунути тампакс, але та мова... Таємниці йдуть від рота до вух з джерел, точніших за японський календар. І треба чути цих крутих студентів права, які насміхаються в кафетерії: моя бабонька краде вечорами гумовий предмет, а вранці миє його у фонтані. Масштаби сексуальної свободи нібито вражають. Між хлопцями й дівчатами, які збираються на майдані університетського містечка, невелика різниця. Але дівчата згодом міняються, бо так «недобре» для дівчини, а що саме добре? де його шукати? як знайти? Я нічим не виділяюсь з-поміж інших. Любовні історії дівчат з університетського містечка були ще гірші за листи до жіночих журналів. Елен, королева філософських концепцій, лікувалась від любовних печалей за допомогою дурних побачень. Ізабель втратиларозум від типа, який ніколи не звертав на неї уваги, вона ридає просто на вулиці і не може прийти до тями. Вся плутанина безпорадних серіалів, прикрашена піснями Бреля, Ферре, а також Азнавура і навіть Жана-Клода Паскаля роз'ятрює серця. Від романтизму до легковірності всіх рівнів. Мені кажуть, що я «автентична», яка честь. До того ж є й ті, хто заздрить мені, не варто запрошувати її, вона занадто позитивна. Зубрили, інтелектуалки, це добре, але не занадто, це добре на десерт, але є й основні страви. Наївні простачки також в ціні на нашому курсі, одна з них здивовано роздивляється штучку, яку я придбала для підкручування вій, ця дівчинка робить бульки з жуйки, погойдує сумочкою, вона дражнить хлопців, колекціонує фота артистів і патрони від помади. Вивчення причин революцій, особа і час, дуже добре, стати вчителем, гаразд, але треба ще й зберігати фемі-нність, скажи, мені пасує ця зачіска, без лаку це жахливо, позич мені на цю вечірку свою блузу. Складається враження, що все йде, як заведено, і що навіть з позицій інтелекту наші ролі визначені наперед. Або так, або самота, проблема завжди та сама. Огидна правда, про це завжди мовчать, дівчина завжди принижена, вона завжди в усьому винна, вона все це заслужила, вона відповідальна за все, і за відсутність цноти, і за відсутність статевого досвіду, і за свою незаплановану вагітність. І ці сороміцькі літанії: «Якби ти знала, що він від мене хотів!» До нас доходить відгомін жахливих історій: Мішель, яку завжди бачили з Машеном, пішла з життя, напившись барбітурату, а Жанетта, ну просто відро крові, в неї були близнята, пошепки повідомлялися деталі про відро мильної води. Рятунку нема. Чоловік, паскуда, на волі, йому все байдуже, так співається в пісні, і всі ми з цим згодні.

І якими абсурдними на цьому тлі видаються мрії, що він десь все-таки існує, не таке лайно, як всі решта, що ти не потрапиш у пастку, що існує божевільне кохання, твоє сюрреалістичне призначення, я йду вглиб, і там на мене чекає чоловік, який не потягне мене до пастки і позбавить усіх принижень. Вілла Боргезе, різні психи підморгують мені з-за статуй, п'яцца Венеція, у керівника групи буде інсульт, чому ти не хочеш, у тебе місячні? Ми з подругою в саду Прадо, до нас чіпляються чоловіки-пси. Ось чоловік, який захистить мене від усього, так, це він. Збігає час, курс пропедевтики, перший, другий рік, невдовзі я стану викладачем. Дівчата відкрито гуляють попід руку з хлопцями, вони горді своїм відривом від нас, своєю обізнаністю, вони одружені. Я трохи зневажаю 'їх. Родичі питають мене: а де твій наречений? Батьки обурюються: вона вчиться, і потім, їй і так добре. Але ця формула нічого не прояснює, це так, для відмазки, для відписки, спосіб захистити дивну поведінку. Завжди хтось кидає мені просто в обличчя: «Ти ж не хочеш лишитися старою дівою!» Це підкол-ка, прихований удар. Я не діва. Я молода неодружена дівчина, невизначене існування. Що в тебе хорошого, куди ти їдеш на канікули, тобі замала ця сукня, вони просто не знають, про що можна говорити з незаміжньою дівчиною, інша справа, коли є чоловік, діти, квартира, машина, яку треба мити, меблі, тоді є тема для розмови. Доки я це буду терпіти? І отнесерйозним. Вечірня туга, темна автостоянка під вікнами студентського гуртожитку. Або сидіти в літньому кафе у світлі неону разом із марудними побляклими двадцятидвохлітніми приятелями. Самота, дочка жалюгідності. Все це дуже добре, безсонні ночі, цибулевий суп на світанку на березі Сени, baby-sitting, молодіжні бази відпочинку, невпорядко-ване життя. Але приходиш до того, що вся ця воля веде в нікуди. Я роздаю листівки біля виходу з кафе, зараз я йду на антивоєнний мітинг, але все це схоже на те, ніби я працюю якоюсь статисткою. Я ніби «течу», цим дивним слівцем дівчата називають той кількаденний стан, коли ти випадаєш із нормального буття, відчуття непевності, нереальності. Авта їдуть по вулиці Жанни д'Арк, я маневрую в людському потоці, у вирі житті, де мені немає місця. Більше не текти, іти ногами по цій землі, я приходжу до думки, що, якби поряд зі мною був чоловік, всі мої дії, навіть незначні, вставати вранці, готувати сніданок, стали б значущими і солодкими.

Я знаю його лише один день. Друзі й подруги казали мені, що то не дуже добра тактика, треба його трошки помучити. Але ж ні, любити, це бути впевненою: вдруге такого моменту не буде, я не знаю, хто це сказав, але цю фразу я знаю від ранньої юності, наступного дня я їхала до Італії, в мене не було часу чекати кращого моменту. Кохатися чи ні в ту ніч — питання не стояло. Це справжня любов. Він — мій кровний побратим. Дефлорація, позбавлення дівочості — ці слова не можуть назвати:те, що відбулося. Сміх і згода, слова свободи, нарешті. Лампа цього готелю в Альпах горіла всю ніч у своєму дерев'яному

плафоні. Вранці йшов дощ. Тижні безнадії поміж італійських пам'яток. Коли зі светра, в якому я була тієї ночі, вивітрився запах тютюну й поту, я заплакала.

А згодом потяг зупинився в Болоньї о п'ятій ранку, і мене вразив такий самий світанок, який був одного разу в мої дванадцять років. Мені добре в цьому світі. Заводи мріють у синяві, чутно гуркіт. Я сама, я вільна, я відкриваю нову сторінку, ніщо мені не завадить. Ще трохи, і ми вже разом у кімнаті з кривими свічадами, неподалік від Стасіоне Сентрале. На автостраді зупиняємо машини.

Протягом тривалого часу ми не призначали побачень в одному й тому самому місці двічі. Зустрічалися у вокзальному буфеті, біля входу в міський парк. Номери готелю, двадцять франків за ніч, досить дорого. Мандрівне кохання, мені вже більше нічого не подобається, починається меланхолія. Знову кімната, яку я в майбутньому згадуватиму, я не певна, що ми маємо бути разом. Щодня я повторюю собі, треба сказати йому чао, зберігаючи видимість свободи. Я пишу дипломну роботу про сюрреалізм. Любов, свобода. Збудливе враження, що моє життя також сюрреалістичне. Ми обоє закінчуємо навчання у містах, які знаходяться на відстані шестисот кілометрів. Нічого не змінилося ні в його, ні в моєму житті поза нашими зустрічами, які завжди нагадують якусь авантюру. Біль у спині в купе без матраца в нічному потязі Париж-Бордо стає для мене прелюдією свята. Шорсткі жовтневі ранки, офіціант кафе «Нью-Йорк» розставляє стільці по терасі, стоїть запах кави, ти приходиш до пам'яті перед великою чашкою кави з вершками і булочкою. Казка. Кіно. «Страсті засвятим Матвієм», ми разом у ліжку. Ми в знайомій кімнаті. Знайомій лише для нього, я сюди тільки приїхала. Канікули, ніякої роботи, майже весь час ми разом, але іноді він відвідує якісь важливі для нього лекції. У той час я ходжу по місту, де нікого не знаю. Це місто для мене пов'язане з насолодою й лише насолодою, натомість в Руані я складаю іспити. Бор-до-кохання, Бордо-нагорода, я чужа на вулиці Фон-додеж, на вулиці Труа-Коніль, в потязі, яким їду назад, все це пов'язано з ним. Ревнощі, сварки, на-півзаповнена валіза, це часто, але це не нищить свята кількох днів, я везу з собою тільки гарні спогади.

Він тримає мою руку в кафе біля вокзалу Сен-Жан. Set me free, звільни мене, стогне Рец Чарлз. Очевидно, це єдине правило моральності. Я дивлюсь на людей на вулиці, йдуть дівчата, їм нічого не заборонено, але в цьому натовпі є те зло, через котре обираєш несвободу, яка намагається пропонувати свої верхогір'я. Вокзали завжди жахають мене.

Моє віддзеркалення у свічаді. Я задоволена. Але у двадцять два роки за реальним обличчям мріє інше, уявне, жахливе, зів'яла шкіра, застиглі риси. Старість дорівнює огиді дорівнює самоті.

І постійно ті цілком природні питання, зовні невинні, ну, як у тебе з ним? Чи ти розраховуєш на шлюб? Розчарування моїх батьків перед непевністю ситуації, «нам хотілося б знати, до чого ви прийдете». Кохання має неодмінно кудись приходити, їхній німий біль. Наскільки було б приємніше і спокійніше для них, аби та історія привела до логічного завершення, оголошення в газеті, питання, на які

відповідаєш з гордістю, молодий чоловік з Бордо, скоро стане викладачем, церква, мерія, справи йдуть «добре», онуки. Я позбавляла їх традиційних очікувань. Горе моєї матері, коли вона дізнається, ти спиш з ним, якщо так піде далі, ти занапастиш своє життя. Вона перечитала тонни романів, де спокушені дівчата заміж не виходять, лишаються покинуті з дитиною на руках. Смертельна боротьба між нами триває тижнями. Я ще тоді не знаю, що в той час, як мене підштовхують позбутися моєї свободи, його батьки розігрують інший сценарій, загалом, той самий, де, одначе, все навпаки: «Ти ще маєш достатньо часу, щоб не потрапляти в залежність! не дозволяй підчепити себе на гачок!» — ось як плекається свобода самців.

Жовтнева екзаменаційна сесія закінчується, над бульваром Віктора Гюґо ніжне синє небо, як завжди, ми п'ємо сік в каварні «Монтень». Він дивиться на вулицю, потягується, розрівнює свою світлу бороду. Раптом він говорить: «Камю казав, любити когось — означає захотіти старітися разом з ним. Так воно і є. Як ти гадаєш?» Я зітхаю. «Нам варто одружитися, ти так не думаєш?» Від тої ніжності я вся враз розм'якаю у своєму плетеному кріслі, пам'ятаю ту мою радість, замасковану банальним «треба подумати». Наше майбутнє і навіть наша старість будуть такими, як цей золотий день. Вона сяятиме далекою поезією, ніжною, як ця фраза з Камю. Старітися разом, яка благодать раптом зійшла на мене, часточкою ясної думки.Одруження, що це може бути таке? Уявімо собі той вечір. Ми закінчимо навчання, я матиму роботу в ліцеї, він у якій-небудь конторі, спочатку ми житимемо на квартирі, наскладаємо трошки грошей. Далі наша уява не працювала. То був проект, який не повинен змінювати наше життя, хіба що трохи, ми й надалі робитимемо те саме і любитимемо те саме: він музику, я літературу. Бачиться єдина проблема — це вірність, бо він уже одного разу попався на цьому ділі. І ще одне лякає — загроза весь час бачити ту саму пику, це, так би мовити, загальні місця шлюбу. Але, заспокоювало звичне «а як же без цього? куди від цього подінешся?» якщо навіть і відчуваєш себе не створеним для цього.

Час сумнівів прийшов дуже швидко до обох. З одного боку, сам проект шлюбу видається дуже сумнівним, це авантюра, все одно, що автостопом їхати до Данії, але, якщо цього не зробити, буде ще гірше. Треба бути дуже певним, що ви напрочуд підходите одне одному, що ви не помилились. А з іншого боку думаєш, що, можливо, наші печалі від нашої непевності, позбутися її, для цього є парі Паскаля, укласти шлюб, а потім буде видно. Моє боягузтво, о сором, в останні дні кохання я хочу, щоб моя утроба стала пасткою і зробила вибір за мене. Кохатися, як витягати карти з колоди, коли ворожиш про майбутнє.

Але тоді я нехтувала тими ознаками, які реально вказували на те, яким буде моє майбутнє. Я працювала над дипломною з сюрреалізму в міській бібліотеці Руана, виходила з неї, перетинала майдан Вердель, — було тепло, на ставку з'явились лебеді, і раптом усвідомлювала, що це останні тижні життя самотньої дівчини, коли я вільна йти туди, куди хочу, можу не обідати, можу працювати у своїй кімнаті, і мене ніхто не потурбує. Я свідома, що хочу позбутися самоти. Можливо, зняти невеличке помешкання на двох. А він хоче, щоб ми щодня обідали вдома. Мені не дають спокою різні образи. Врешті-решт, всі приходять до звичайного життя. Але я стримую себе, мені соромно, це, мабуть, ідеї егоїстки, стурбованої виключно своєю малою персоною, це погане виховання. Одного дня він втомлений після роботи, може, поїмо вдома, щоб не йти до кафе? На бульварі Віктора Гюго шоста вечора, всі жінки злагоджено йдуть повз кафе «Монтень» до супермаркету, у них усіх в голові одне: вечеря, можливо, на чотири персони, і в усіх різні смаки. Що їм робити? І юрма жінок штовхається біля полиць, а я тиняюсь поміж них, не знаючи, що купити. Крім заморожених шніцелів, яєць і супів у пакетах, я не знаю, що ще можна швиденько зготувати. Щоб приготувати те, що він любить, — огірки, картоплю фрі, шоколадний мус — мені потрібні будуть години. Я готова розревітися перед цими горами жрачки, яка мене зовсім не надихає. Я сюди ніколи не ходила. Я не хочу цього життя між покупками і кухнею. Чому він не пішов зі мною? Врешті-решт я купила лотаринзькі квіші, сир і горошок. Він собі слухає музику. Він просто випромінює хлоп'ячу радість. Горошок виявився зам'яким. «Тебе нажухали». Я ненавиджу його. Я не вийду за нього заміж! Наступного дня ми пішли до університетської їдальні, і я все забула. Я борюся зі своїми страхами й поганими передчуттями. Звичайно, якщо живеш не сама, у тебе менше свободи, менше вільного часу, треба буде трошки зайнятися господарством. Ти, маленька конячка, чого ти форкаєш, всі дівчата справляються з цим, вони вміють все узгодити, весь час посміхаються і не роблять з цього трагедії. Я переконувала себе, що, коли ми одружимося, я звільнюся від самої себе з усіма своїми одвічними сумнівами й непотрібними запитаннями. Що я досягну рівноваги. Чоловік, міцне плече, джерело відповідей на питання, які так мучать жінку, але коли вона вийде заміж, він ліквідує її метафізику, заспокоїть її, минуть навіть прищики; щоб не плакати, я сміюся, я, дурна, вірю в це. Шлюб, «завершення», я йду. Іноді мені здається, що він егоїст, йому байдуже все, що подобається мені, я читаю його книги з соціології, але він ніколи не розкриває моїх. Йому все одно, Бретон чи Араґон. Але мені допомагає одвічна жіноча мудрість: «Всі чоловіки егоїсти». Плюс моральні принципи: «Прийми іншого у свій світ», всі дискурси можна узгодити, варто лише захотіти.

У нього трапляються раптові напади поганого гумору, кризові стани агресивності, які мало не призводять до розриву. Перша година. Примирення. Ми святкуємо його в «Монтені» за соком. Він посміхається мені: «Все буде гаразд».

Настала тремка і метушлива пора останніх тижнів. Публікації, вечірки, візит до лікаря, сукня, каструлі, млинок для кави. Все це чудово, але я не встигла подати на червневу сесію дипломну роботу. Хоча це одруження не більше, ніж формальність, ніяких витрат, ніякого весілля, тільки батьки і свідки, це фальшивка і несмак, обід і довга сукня, гаразд, все це для фраєрів та піжонів. Просто данина вимогам суспільства, ми це робимо для батьків, і навіть кюре для них, «вони б так страждали», і контракт у нотаря. Але, увага, це лише комедія, тут можна здохнути зі сміху, яка з того може бути користь. В цій державі, де тріумфує розум, складається таке враження, що тут одружуються лише для того, щоб порозважатися. Це виглядало зовсім не сумно. Коли бачиш усю цю чергу шлюбних пар у суботу вранці в мерії, п'ятнадцять хвилин, проходьте, хто наступний? коли чуєш ці сто разів повторені слова, то все це звучить як театр, чи хочете ви взяти собі за дружину, а потім бігцем до церкви, де новий цирк, присутні всього десять осіб, де треба буде повторити те саме, але в святій обстановці. Це відбувається у каплиці, дуже тісно, шлюбна обручка, яку він одягає мені на палець, не налазить, кюре нервує, сценарій напучування дає збій. Триває гра рук, не йде, врешті-решт обручка одягається на мізинець. Обід в ресторані не менш дивний, смачний обід для людей, які не знають одне одного. І вони такі різні. Мій батько, здається, здійснив мрію всього свого життя. Він самовіддано їсть лангусту, мати говорить. Анавпроти все навпаки, там пан батіжо такий солідний, такий значущий, такий природний володар, із керівних кадрів, бере на себе роль голови усіх розмов за столом, а мати, вся така делікатна, обвішана прикрасами, вона не дрімає, а слухає свого чоловіка і пирскає від його дотепів. Він попередив мене: ти побачиш, моя мати чарівна. Фраза, яку я часто чула стосовно матерів, тут особливо впадає у вічі, жінка, яка й справді нездатна нікому перечити; з яким тактом вона дивиться на свого чоловіка, хіба що скаже: Робере, ти перебільшуєш.Поряд з нею я щось на кшталт неотесаної колоди, ніби ми з нею різних статей. Ніколи б не подумала, що ми колись зможемо поріднитися із тим подружжям.

Ми на березі Сени, навколо купи квітів, на терасі ресторану видовжуються тіні. Вдалині чорніє ліс Бротон. Колись сюди, в Кодебек, мене водила моя мати. Тоді, маленькою дівчинкою, я бачила його з іншого боку. І ось я знову тут. Як би це не було смішно, але я одружена. Він палить поряд зі мною. Вдалині чується дзвін. Мати місячні, кохатися, без цього не можна, але виходити заміж? Те, що тільки-но відбулося, гірко з'їсти, шкода кинути, але ці події навіюють романтичний сон. Один з тих днів, про які знаєш: їхній сенс розкриється тільки згодом.

Ми їдемо по Бордо в старому авті. Починається наше майбутнє. Звичайно, машину веде він, одна з детальок, тобі також хочеться сісти за кермо, він пропонує, будь ласка, ніби це примха розбещеної дитини. Я із розумним виглядом відмовляюсь. На початку нашого шлюбу це мене не гнітить. Навпаки. Неймовірна легкість. Вимовляти «мій чоловік». Чути «моя дружина», це потішно, це непристойно, я уникаю слова «чоловік», а він нерідко каже «моя жінка», він мій брат, друг, і чим далі, тим ближчий. Моє ім'я, те, яке я колись вчилася'писати, перше слово, яке мої батьки вивчили мене писати без помилок, те, яке всюди означало мене, і в списку гірших, і в списку кращих, він так легко видихає його. Коли я чую інше, його ім'я, я вагаюсь кілька секунд, перш ніж відгукнутися. Протягом місяця я існую між цими двома іменами, все йде безболісно, просто надзвичайно.

В якому домі я житиму, в хижці, в землянці, в замку, в палаці, як питає дитячий віршик. Поки що на палац немає грошей. Це буде хижка покращеного зразка, тобто недорога мебльована кімната. В Бордо липнева спека, авто стрибає по бруківці, везучи все наше добро на задньому сидінні: кришки, каструлі, програвач, друкарська машинка. Ми заїжджаємо в тінисті вулички, щоб охолонути після розжареної еспланади, страшне родео між світлом і тінню, щоб досягти нашого пристановища. Гра в одруження вже не видається такою веселою. Платня за житло величезна, а саме житло огидне, брудне. Але коли тобі трохи більше двадцяти, коли на вулиці така спека, що аж ллється піт, то відчуваєш себе переможцем, коли відмовляєшся від житла, вмебльованого різношерстими шафами, в одному з великих чорних будинків. Ми нарешті оселились у передмісті в невеличкому будиночку. Я відчуваю щем жалю, я хотіла жити у кварталах, прилеглих до університетського містечка, де поряд бібліотека, кафе і, раптом ми так далеко від усього цього. У нас тихо, багато квітів. Як добре тут оселитися, постелити джутову скатертину, встановити програвач, перша платівка, обстежити кухню, випробувати газ. Тут можна просто вмерти зі сміху від цих розрізнених меблів рококо, цей мотлох, який вже хтось звідкись викинув. Перші місяці після одруження це наче дитинство, яке повернулося. Я копіювала жести одружених жінок. «Два біфштекси», пом'якші, додаю я, бо мені здається, що саме так говорять матері родин, я сподіваюсь, мене ніхто не бачить, адже я ні чорта не знаю про м'ясо. Я змушую себе позбутись юнацьких звичок, коли роблюпокупки. Обід, це так мило. Помідори іскряться, коли їх смажиш у томаті, стоїть ніжний запах підрум'яненої картоплі, кохання стає ніжнішим, у маленькій кухні з голландським інтер'єром мир і гармонія. Помити посуд, це лише дві тарілки й пательня, значно менше клопоту, ніж Білосніжка мала в будинку гномів, і ти вільна до наступної трапези. Але столик для приготування їжі вкривається кіптявою, під меблями накопичується пил, ліжка стоять незастелені. Іноді вмикається пилосос, це робить хазяїн дому, не висловлюючи великого незадоволення. Ми разом ходимо до супермаркету, в нас небагато грошей, ми сміємося, нам здається, що ми обоє дуже досвідчені. Хто там що розповідає про поневолення жінки, мені здається, моє попереднє життя продовжується, тільки поряд зі мною є він. «Друга стать» є доповненням до його колекції платівок!

Один, три місяці ми-одружені, ми повернулися до університету, я викладакх курс латини. Довгими вечорами ми працюємо разом у велйкІЇГзалі. Які ми серйозні й тендітні, зворушлива картина молодого модерно-інтелектуального подружжя. Хіба зміг би він розніжити мене, аби я сама того не хотіла, аби я сама не в'язнула в тому солодкому болоті. Якби я сама не здавала позиції. Гаразд, я працюю. Ла Брюйєр і Верлен в одній кімнаті з ним, за два метри один від одного. Поряд нова каструля-скоровар-ка, весільний подарунок, вона така чудова, співає на газі. Поряд пронизливий годинник з боєм, ще один подарунок. Далі подібність закінчується. Один з нас підводиться, зменшує вогонь під каструлею, чекає, поки шалене кипіння стихає, мішає юшку, з потім повертається до своїх книжок, довго шукаючи, на якому місці урвалася думка. Це я. Ось вона, різниця.

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |