Учебник: Пристрасть

Застигла жінка. частина 5

Університетські їдальні влітку  не  працюють. Вдень і ввечері я лишаюся сама з каструлями. Я не знаю, що ще приготувати йому, крім ескалопа в борошні та шоколадного мусу. Жоден з нас не полюбляв допомагати матінці готувати їжу. Чому ж тільки я маю опановувати приготування курки, витрачаючи на це стільки часу, сама чистити баклажани й огірки, сама заглиблюватись у кулінарну книгу, чистити моркву, мити посуд, доки він здійснює своє конституційне право на відпочинок! В ім'я якої вищості? Я згадую свого батька на кухні. Він подихає зі сміху: «ти можеш уявити мене у фартусі на кухні? Мені не підходить стиль твого батька!» Я відчуваю себе приниженою. Це звучить так, ніби мої батьки — пара дегенератів. Ні, я бачила не багатьох чоловіків, які б чистили картоплю. Відчувалося, що моя модель не працюватиме. На обрії грізно мріла його модель, пан батько доручає своїй дружині відати в домі усім, а він сам такий красномовний, такий освічений, душа товариства. Вчися, моя люба. Тут, перед жовтим буфетом приходять хвилини справжньої туги й безнадії, яйця, паштет, цикорій, вся жрачка тут, з неї можна робити все, що завгодно, смажити, варити. У дитинстві я знала їжу-декорацію, консервні бляшанки, різноколірні банки консервацій в магазині, потім з'явилась їжа-диво у недорогих китайських ресторанчиках. Тепер до мене прийшла їжа-панщина.

19Я не брикалася, не оголошувала холодно: сьогодні твоя черга, я працюю над Ла Брюйєром. Тільки алюзії, кислі ремарки, відгуки неясних відчуттів. І більш нічого, я не хочу бути занудою, треба тільки, щоб усе це не завалилося, треба все робити з посмішкою, це все дурниці, все це ніскільки не дотичне до проблеми свободи, в мене немає сумнівів щодо того. Гірше того, я думаю про себе: яка я незграбна, лежебока, тужить за часами, коли пішки ходила-під стіл, гнила інтелектуалка, нездатна вправно розбити яйце. Треба мінятися. У жовтні на сесії я намагаюсь з'ясувати, як справляються одружені дівчата, в яких до того ж є дитина. Які незвідані землі їм відомі, яка таємниця, вони відповідають лише «це проблематично», але з відтінком пишання, ніби це дуже почесне бути завантаженою вище голови. Повно одружених жінок. Вони не ставлять запитань, у них немодні стрижки, їхня головна реальність — це чоловік, який жере аж ніяк не два йогурти і чай, тут вже не виходить і надалі бути дивачкою. І так день за днем, ці профі-тролі в клярі пересолені, я намагаюсь куховарити так, щоб на мене не скаржились. «Ти знаєш, я хочу обідати вдома, а не в університетському кафе, так значно краще!» Цей дебіл щиро вважає, ніби каже щось дуже приємне для мене. А я відчуваю, що опливаю, як свіча.

Англійський переклад, пюре, філософія історії, бігом до супермаркету, бо зачиниться, навчання уривками, бо щось весь час відволікає, але в цій одвічній круговерті виробляється мистецтво узгоджувати. Важко, без задоволення я завершила свою дипломну з сюрреалізму, яку обрала рік тому з таким ентузіазмом. Не було часу зробити одне-єдине завдання за тримес\%і я не отримаю свідоцтва на право викладання в ліцеях і коледжах. Я більше й не хочу. Моя колишня "їжїта потонула в чужих водах. Вже немає тої волі. Вперше я байдужа до своїх поразок, нехай успіхи будуть у нього, адже він працює пильно, як ніколи, він прагне якомога швидше отримати диплом з природничих наук, найкраще у червні. Він працює і за себе, і за мене, а я вся розкисла, втратила голос. Протягом якогось часу в шафі зберігаються мої нотатки, він їх читає, каже: непогано, ти маєш продовжувати. Так, він підтримує мене, він хоче, шоб я отримала викладацьке свідоцтво, щоб я «реалізувалася» так само, як і він. У наших розмовах завжди присутній дискурс рівності. Коли ми зустрілися в Альпах, ми говорили на рівних про Достоєвського І про алжирську революцію. Він не настільки наївний, щоб вірити, ніби прання його шкарпеток викликає в мене оргазм, він весь час повторює, що його жахають жінки-квочки. Всім своїм інтелектом він за мою свободу, він розробляє план моїх занять, він мій натхненник, чого це я на нього скаржусь. А ще коли він удавав добре вихованого, проте неслухняного хлопчика: «Пробач мені, я знову не витер посуд», то всі конфлікти зводились до лагідної гри початку нашого спільного життя, до ніжних слів, мій півничок, моя курочка та інша вуркотня.

Воно ще не набридло. Одного дня чергова сцена, мене прорвало, ніякої методики, самі крики й сльози, дорікання через якісь дрібниці, ти мені не допомагаєш, ти все вирішуєш сам. І тут я чую свого друга.

Із. 140 =е>з яким ще вчора говорила на рівних про політику і соціологію: «Ти мене дістала, ти не чоловік! Ти ж не можеш попісяти стоячи в умивальник!» Я ладна розсміятися, але він не сміється. Я мовчки йду поміж заквітчаних будиночків у середмісті, минають години. Ось воно, сюрреалістичне життя. Жодне випадкове рішення нічого не вирішить. Який сором, якщо жінка йде від чоловіка через три місяці,, потрібен певний проміжок часу. Треба терпіти. Він кидає ці фрази в повітря, не думаючи над тим, що сказав. По вулиці суне вальцювальна машина. Я повернулася, я не збирала валізу навіть до половини.

Кілька моментів, характерних детальок. Одного дня він приніс мені журнали «Елль» та «Марі-Франц». Отже, він хоче бачити мене не такою, яка я є, він думає, ніби я можу цікавитись матеріалами типу «сто ідей для салатів» або «кокетливий інтер'єр за помірну ціну». Або він вважає, що я вже змінилася, і він зробить мені приємне. Я не хочу робити по його, я намагаюсь прокладати власний шлях. У нас починають вироблятися спільні звички. Слухати новини о першій дня, щосереди дивитись улюблене шоу, в суботу ввечері ходити в кіно, стелити скатертину в неділю. Кохання тільки вночі. По радіо хрипкий голос співає «Гарні дівчата на морі»... Я чистила зелену спаржу, і з вікна кухні бачила сади, будиночки. А в цей час на пісках Лаканау або Піли засмагали вільні дівчата. Вони швидко ставали засмаглими. І я відчувала, що більше ніколи не буду дівчиною на березі моря, що в мене вже зовсім інший імідж, добре вимитої жінки, яка весь час посміхається, рекламуючи продукти харчування. Зміна іміджів, це історія моїх перевтілень, Історія того, чого я навчилася.

Ми іноді ходили в гості до його батьків. Не думай, це дуже виховані родини, короткі візити, невеличке частування, чарівні подружжя. Пан батько завжди стільки говорить, і все такі хороші слова, під поблажливим поглядом своєї дружини. Ніякої клоунади, за якою ховається образа, завжди владність у голосі, голос, яким рекламують меню в ресторанах, він незрівнянний у дегустації вин і тактиці гри в бридж. І пані мати завжди весела, вона ніколи не сідає і тягне за собою мене: нехай чоловіки собі розмовляють, а ми ні, ні, мій хлопчику, ми все зробимо самі, ти нам будеш заважати! І відразу фартух, ніж для чищення овочів, томатний соус в розетці, петрушка до холодного м'яса, тра-ла-лі, круто зварене яйце на салат, тра-ла-ла.

Іноді вона розповідає про себе; я отримала диплом з природничих наук, я навіть готувала роботу, і тут я зустріла вашого свекра, смішок, пішли діти, троє, і всі хлопчики, уявіть собі, смішок. І от. Вона зітхає, все в минулому, спритно витирає умивальник, мужчини, мужчини, з ними так важко, але, вона посміхається майже переможно, але їм, як і дітям, вибачаєш усі їхні капості, «ви знаєте, їх не змінити!» Вона по-материнськи жаліє мене, вона вибачає мені, ці ваші заняття, чи не занадто ви втомлюєтесь, у вас немає часу чистити дно каструль, я все розумію. Я ненавиджу цю підступну манеру спілкування, її нав'язлива люб'язність ображає, це хитрість, коли ви зобов'язані відповідати в такий самий спосіб, цукор з медом, суміш наївності з фальшю. Хіба я могласказати їй те, що думала? Все так чудово, всім добре, з такою жінкою, як вона, просто відпочиваєш, скаже він мені одного дня. Така уважна до інших. Наче для неї в цілому світі немає нічого, крім каталогу жіночих чеснот, якого я, до речі, не знаю. «Кави!» вигукує громовим голосом пан батько, який ніби прикипів до свого стільця. «Так, будь ласка!» поспішає пані мати. Уф, я турбую тебе, моя люба, це гра між ними, він рявкає, вона біжить, але вони обожнюють одне одного, будь певна, я не гідний тебе. Настає вечір, свекор сідає біля телевізора, вона гуркоче шваброю, а ми прощаємось, на все добре, на все добре. Щоразу мені особливо сумно. Ніхто не бачить нічого смішного в її щебетанні, у жвавій хазяйновитій натурі, всі в захваті від неї, її сини, її невістки, всю себе присвятити вихованню дітей, щастю свого чоловіка, навіть уявити не можна, що вона могла прожити життя по-іншому.

Залишити, позбутися. Засоби не допустити народження мають межі непередбачуваного. Навіть коли все нібито зрозуміло, можна змінити намір. Стара жінка в подвійних окулярах, яка здає нам помешкання за 400 франків, вона не така брудна, як моя тітка Еліза, на яку вона схожа своєю чорною сукнею і гумовим обличчям. Чому, власне, залишити? Серед усіх можливих варіантів для нас обох я обираю «так», тому що це могло б запобігти розриву, перетворити на долю те, що досі було лише випадком. А причина його «так» ще гірша: задоволення власної мас-кулінності, всі побачать, що він на щось здатний, плюс цікавість: батько, що воно таке? З мого боку додається бажання все пізнати, і зокрема у стосунках чоловіка й жінки. А також інстинктивна віра в те, що це неодмінно треба пережити кожній жінці, щоб стати «довершеною», а отже, щасливою. А може, ще й дріб'язкова, неусвідомлена форма помсти... він слухає Баха, він вчиться, я також, але в мене на це менше часу, миття посуду та приготування жрачки з'їдає мене, і моє навчання, і мого Баха, а отже, нехай він також розділить і відповідальність, і незручності, і нехай цьому послужить наш малюк. Усі кажуть «так». Отже, ми робимо вибір, і віднині все вирішено. І, відколи ми все вирішили, я знову починаю сумніватися. Я бачу, що от-от заглиблюсь у світ пелюшок і сосок, прощавай, навчання, вільний час і все інше. Нехай маленька стара жінка вирішить за нас, я поспілкуюсь з нею. Я соромлюсь сказати про це моїй матері, хай вона дізнається потім, вона почне бурчати, що я загрузну в пелюшках і горщиках, їй це не буде до вподоби. Вона ще неготова до цього майбутнього народження, а мій батько буде засмучений, що зі мною трапилась така неприємність. Ще один удар дзвону. Це буде мій третій онук, підраховує мій свекор. Я не розумію його пишання, мені не подобається позиція, згідно з якою моє лоно — це надбання їхньої родини.

Стоїть запах ранкового молока, яке закипає, мене дико дратує цей запах. Я шукаю якогось фрукта чи пирога, щоб заїсти його. Між мною і світом якась масляниста калюжа з ледь відчутною гнилизною. Це йде від мене, млявої, обвислої. Я десь читала, гцо нудота є поганим знаком, це свідчить, що десь глибоко я не хочу цієї дитйни^щб все це є підозрілим.

о. 1 S3 «о -V-Я в це не вірю, я вважаю за нормальне, що тіло бунтує, воно ніяк не погоджується жити далі з тим тягарем. Перші місяці нагадують виразку шлунка, ніби вона зараз загострилася. А потім радісно затріпотіла дитина в утробі, як у старої Єлизавети з Біблії, і скільки великих слів, скільки сюсюкання було вимовлено з цього приводу, зокрема жінками-акушерками, і як із цього приводу зазвичай радіють майбутні тати, коли відчувають, як вовтузиться дитина в череві. А я така здивована, я хочу сміятися зі свого горбатого живота, я думаю, він ображений, я розумію, що, мабуть, воно таки лякає чоловіків. Славна вагітність, повнота душі й тіла, навіть вагітні суки посміхаються в цьому стані, або без причини виють. Справжня вагітність — це не відчувати ударів ніжки всередині, не ходити по вулицях із великим животом, це якась неймовірна хіть. Протягом дев'яти місяців безліч приводів упадати в меланхолію. Африка, куди ми не поїдемо, як збиралися раніше. Іспити стають для мене все проблематичнішими, а чого вартий пов'язаний з цим смуток. Темне бажання лишатися вагітною якомога довше, якщо можна, завжди. Я хочу продовжити останні моменти, поки я жінка, тільки жінка, ще не мати, поки не прийшов жахливий час шести годувань, шести сповивань і плачів. Те, що буде після народження, мене лякає, я намагаюсь не думати про це. Вся моя уява зупиняється на пологах, описана акушерками як суцільне задоволення, невелике випробування, треба тільки ритмічно дихати, не робити різких рухів, згадувалися жахливі картини дитинства, щипці й кров, сцени тортур зі «Звіяних вітром», мотузки й гаряча вода, крики.

Щоб відволікти мене, він розповідає про патології народження. Ми йдемо разом до магазину для немовлят, нам пропонують крихітний різнобарвний одяг, усілякі мережані сорочечки, капчики, капелюшки для живої лялечки. Скрізь Мікі Мауси і До-нальди, на дитячих тарілочках і на дитячих нагруд-ничках. Цей ліліпутський всесвіт якийсь нереальний. Ми обоє перебуваємо в стані жахливого занепаду. А потім буде потрібен стільчик для годування, манеж. Розумієте, це купується для першого. А далі воно переходить до наступних, пояснює продавщиця. Я відчуваю легкість буття, ще сильнішу, ніж у день весілля, коли бачу цей дитячий посаг, який безпосередньо стосується мене.

Чи можна описати ту ніч? Суцільний жах, хоча для когось це лірика, поезія вивернутих нутрощів. Мені було погано, а тут іще ця дебілка акушерка, я була скоцюрбленим звіром, якому хотілося тільки повної темряви, який мучився тим, що йому не давали спати. А він, мій чоловік, не мав ні найменшої жалості до мене, він не міг нічого для мене зробити. Усі ці шість годин досвід нестерпної муки. Я в бурхливому морі, я рахую секунди між хвилями болю, вони хочуть проковтнути мене, а ти на них гаруєш, задихаючись, з запамороченою головою. Дві коняки весь час роздирають мої стегна в різні боки. Ворота, які не хочуть розчинятися. В голові єдина ідея, не затуманена імлою болю: королеви народжують сидячи, і вони мають рацію. Я мрію про великий стілець, я певна, що тоді все минеться. Все, себто біль, починаючи з середини ночі, дитина потонула у болючиххвилях. Великого стільця немає, є великий твердий стіл, спрямовані прожектори, накази, які йдуть із мого живота. А ще й до того моє тіло стало публічним, тепер я наче королева. Вода, кров, лайно, статеві органи, розкриті для всіх. На той момент вони служать лише для невинного проходу дитини. Добре, що він побачив цей крах, мою розчавлену змучену плоть. Нехай він знає, що наробив, а то стоїть, виряджений в біле, у масці, наче він теж лікар. Чи варто, щоб він бачив, як усе це з мене тече, чи воно йому запам'ятається? І для чого він тут врешті-решт? Як усі інші, він повторює: «Штовхай, дихай, не губи вудила», а ще він божеволіє, коли я перестаю поводитись як стоїчна mater dolorosa і починаю вити. «Це ви даремно, мадам!» і він також «замовкни, візьми себе в руки!». І я зціплюю зуби. Не для того, щоб догодити їм, просто щоб вони всі позатикалися. Я ніби виштовхую із себе футбольний м'яч аж до хмар. Останній напад болю, і з мене в одну мить все вийшло, лікар сварить мене, ви порвалися, у вас хлопчик. Освітлюють маленького обідраного кролика, який кричить. Не раз, прокручуючи в пам'яті ту подію, я шукаю в ній якийсь сенс. Я страждала, я була сама, і тут цей маленький кролик, його крик, не було людини, і от вона є. Через півгодини він був уже весь сповитий, в нього на голові довге чорне воЛосся, до самих плечей, він весь такий цивілізований, а мені чомусь думалось, що мені його подадуть на пелюшках голеньким, як маленького Ісуса.

Я пам'ятаю усі рекомендації з книги із догляду за дитиною, найкраще у світі молоко — це материнське, але я ніяк не можу збагнути величі тої хвилини, коли маленькі ясна присмоктуються до моїх персів, як ненажерливий вантуз. Я ще не відчуваю кайфу материнства. Хіба що в деякі мовчазні моменти в лікарні. Він собі читає біля вікна «Братів Карама-зових», я проглядаю, що мені призначили, іноді схиляючись над маленьким ліжечком, яке стоїть біля мого, із почуттям тривоги й отупіння. Почалося: я реагую на кожен його схлип, думаю, а що як він раптом помре. Щоранку у напівсні я оглядаю ліжечко. Страшні історії, як діти задушилися під ковдрою, трапляється такий жах. Потім я побачу фільм, протягом якого на задньому плані проходить образ дитини, яка виплакує все горе світу у порожньому помешканні. До мене приходять і хвилини радості, ця ніжна шкіра, ця пісня замість слів, беззуба посмішка, голівка, яка ледь піднімається і тремтить. Блаженні хвилини життя. Також їх приносять книжки або краса природи. Або гомін класу, коли я стану вчителькою, їх не варто протиставляти одне одному.

Як з ним бути далі? Віддати в ясла, кажуть люди, найняти няню, каже свекруха. Стільки всього відбувається, сповивати, годувати, «ладусі, ладусі»... Навіть і не віриться. Який нестерпний життєвий ритм: шість годувань, шість переодягань, і тут нічого не поробиш, моє молоко перегоріло на десятий день. Щоранку о шостій я грію молоко над парою: ЩО за життя. І нехай собі роботяги щодня виходять з дому на свою вошиву роботу в той самий час, нехай сміттярі в той самий час приїжджають по свої смердючі баки, мені здається, що моє життя ще більшою мірою забите сміттям і відходами. Тільки годування, дитячі какашки, і ніякого спочинку. Суцільна дезинфекціяі газики з сіднички немовляти. І треба благословляти своє принизливе призначення, нести свій тягар із сумирністю й любов'ю, піднести гівно до зірок. Шукай поезію в плямах від молока, у брудній білизні. Хай живуть сонячні ранки біля миски з пранням, полюби усе це, збагни: це твоє життя. Ніколи. Якщо я почну це любити, то загублю себе.

Тобі пощастило, він ще студент, і тому він часто поряд, він бере участь у годуваннях, він чує крики о шостій вечора. У нього великі можливості махлювати, допомагаючи мені переважно морально, облиш своє прання, ходімо послухаємо «Страсті за Матвієм», пропонуючи мені просунуті методи організації моєї праці. У нього є на те причини: якщо я тільки сама займатимусь Біку, то не погоджусь на дівчинку, яку він собі запланував, а він бачив, що її поява висить на волосині. Він зовсім не хоче бачити мене тільки квочкою. Йому необхідно усвідомлювати, що я теж вільна, як і він, він терпіти не міг грубого образу жінки з ганчіркою в руках. Крім того, я опираюся. Я не можу отак раптом в одну мить взяти й поховати навіки свою мрію дитинства, яка завжди більшою або меншою мірою була моєю провідною зорею: мати професію, щось робити у цьому житті. Диплом, бажаний «корінець», перепустка до_унасті в конкурсах, без яких цілком можна бути щасливою, годі душевного багатства, це просто нездорове бажання, мати дитину і бігати по бібліотеках, думати про себе в той час, коли ваша дитина, можливо, найбільше потребує вас, ціла злива аргументів і докорів. Слава Богу, я не купувалась на цю дешеву риторику. Який чоловік відкладе свою роботу заради кухні й пляшечок і з дитячим харчуванням? Так само і я. «Корінець» — це саме те, що дає мені сили тримати голову поза каструлями й пелюшками, єдина ознака моєї незалежності, моя провідна зоря.

Ми ділимо між собою роботу, пов'язану з дитиною. Тобі вечірні годування, мені — ранкові, ми по черзі запираємо штанці, по черзі бігаємо до університету. Ми обоє не відчуваємо блаженства батьківства, але намагаємося ставитися до проблеми з гумором і зі сміхом, терпляче носимо його у вертикальному положенні, поки не відригне, це так дивно, але що робити? Ніколи не дратуємось, коли треба годувати або підтирати гівно, яке, якщо його прибирати на пару, не таке гівняне. Іноді це нагадує кохання. Він обережно пересувається між письмовим столом і шафою, зупиняється біля вікна. Коло його плеча білий пакетик із хиткою голівкою. Світ такий, який він є. Його руки кладуть Біку у візочок так само обережно, як і мої, він уже знає, що після годування треба витерти ротика від молока, що треба перевіряти, чи добре нагрілась пляшечка, капнувши кілька крапель на руку. Нам нічого не треба, ми всього вчимося разом. Нянька, яка каже нашому Біку «уті-путі», і всі няньки світу нічого не розуміють. Те, що ми все ділимо порівну, для мене так природно, у мене не виникає бажання день і ніч співати йому осанну за його героїзм, ніби він робить якусь непомірну «жертву», щоб я мала професію, я ж не вимагаю поклоніння собі за посуд і жрачку, які мені сидять у печінках.

У мене все ще повно ілюзій. Я ще не знаю, що незабаром він вважатиме себе негідним годувати іпереповивати Біку, ні, він не шкодує, що колись робив це, але то"був лише епізод, екзотика того періоду нашого життя, коли в нас не було грошей, коли ми були бідними студентами.

Так, ми тоді не мали ніякого статусу у суспільстві. Наша освіта ще не дозволяє претендувати на справжню роботу, ми харчуємось у дешевій університетській їдальні, ось чому в мене пропало молоко, хороші штори, вишукані меблі, все це не для нас. А поки на нашій вулиці йде дощ, і ми стрибаємо по калюжах, тримаючи одне одного за руку. Ми хочемо купити крісло. Ось це, але тут обшивка занадто яскрава, занадто модерна. Це перші меблі, які ми купуємо разом. Це чудово. Добра жінка довірливо каже нам, що то справжнє англійське червоне дерево, вона вказує на бильця, на сидіння. Вона запитує, які в нас меблі. Англійське крісло пасує до всього, абсолютно до всього. На мені старий дощовик, у нього волосся злиплося від дощу. Очевидно, для вас це дорого. Вона починає дивитись на нас зі зневагою, молода господиня підраховує, а вона так хоче збути нам своє крісло. Ми дивимося одне на одного, час закінчувати комедію. Ми подумаємо, до побачення. На вулиці ми сміємося, йде дощ, мерщій, Біку сам, він згадує, що бачив на Манюфранс зовсім просте крісло за триста франків. Завтра підемо туди. Дрібні буржуа, які стають на ноги, йдуть цілком конформним шляхом. Я не надаю цьому всьому великого значення, мене мало обходять механізми суспільства, це крісло, це просто примха, трохи більша, ніж його платівки, це не атрибут солідності. Я все ще думаю, що можна буде лишатися в цьому житті вільними, як вітер у полі, і бачу наше майбутнє безхмарним. Звичайно, колись ми з'їдемо з найманої квартири в передмісті Бордо, але де ми оселимось потім? Він щойно покінчив з іспитами, проглядає список оголошень у «Монді», цей каталог вакансій має свій шарм, принаймні перший місяць. Шеф персоналу в Бурзі, завідувач соціокультурного відділу в Фонтене-о-Роз, можна молодий спеціаліст, Мартиг, Версаль, Екс-ен-Прованс. Ці назви губляться на карті, надії також, справжню роботу знайти зовсім непросто. Залишилась тільки адміністративна робота у білому місті над озером у сонячних Арденах. Збудження від спакованих валіз, прощавай, Бордо, хай живе Аннесі. Звичайно, я лишаюсь на мілині, то була втеча, всі вважають мене-^&бжевільну, ти навіть не робиш спроби. Тим гірше, «нехай у нього буде все гаразд, це головне», я також так вважаю. І, одначе, думаю, як не втратити свою свободу, яку ще рано оплакувати. Ми живемо разом півтора року.

Я кедавиджу Аннесі. Саме тут я загрузла з головою. День за днем різниця між мною і ним стає нездоланною, я вхожу в галактику геть отупілої жінки, здатної тільки на щось дуже дрібне й незначуще. Самота. Я стала берегинею вогнища, виконавицею доручень, допоміжною одиницею, додатком до речей. В Аннесі я вчуся бути нікчемою. Спокійні без-подієві роки, коли не виробляється життєва сила, що допомагає вистояти, не було бабусі, яка бавить дитину, батьків, котрі допомагають зносити одноманітність часу, запрошуючи до себе, або підкидаючи копійку, щоб найняти жінку, яка б допомагала на господарстві. Я абсолютно сама, чоловік, дитина, радіопрограма, яка підкреслює моє становище, більш нічого. Слова дім, годування, освіта, робота для мене й для нього мають абсолютно відмінні значення. Я в цих словах бачу лише їхні грубі первинні значення, від яких я можу звільнитися лише на кілька днів протягом року. «Подаруйте вашій дружині два тижні без миття посуду й готування їжі», — реклама туристичної агенції. І свобода, що воно таке для мене? Ах, сміються люди, не треба було виходити заміж, якщо тобі не подобаються правила гри, чоловіки також багато втрачають, подивись на них, якщо тільки маєш, чим дивитись, як вони працюють цілий день з ранку до ночі, легко звалити всі біди світу на нерівноправність, а ти піди попрацюй сама, як вони. Ось наш перший ранок в Аннесі. Восьма ранку, грає радіо, я сама з Біку, от-от розплачуся, кухонний стіл завалений посудом, ліжко розстелене, умивальник та ванна чорні після того, як він поголився. Тато йде на роботу, мама прибирає в домі, глядить дитину і готує смачну їжу. Чи думала я, що ці речення з читанки якось стосуватимуться мене. Коли ми проводили ранки разом, він не чистив картоплі, але був поряд, і картопля чистилась веселіше. Я дивлюсь на недоїдки, на повну попільничку, весь ранковий рельєф, який я маю розрів'няти. Яка запанувала тиша в домі, коли Біку перестав співати. Я бачу себе у дзеркалі над брудним умивальником. Ось вона, повнота життя.

Мінімум, я роблю лише мінімум. Перемити посуд, витерти стіл, застелити ліжко, нагодувати Біку, вимити його. Я не замітаю, не витираю пилюку, наука «Другої статі», звідти розповідь про безглузду й завжди програшну боротьбу з пилюкою. Принаймні добре, що в домі мало меблів, тільки найнеоб-\:ініше, щоб сидіти і спати. Люта, я відкриваю мої лжки, не насмілюючись навіть і подумати, чи маю :Іанси на успіх, не думаючи про той недалекий час, • ай Біку ходитиме скрізь на чотирьох і спатиме лише в обід. Я заглиблююсь у французьку фонетику, я співаю парадигми із самозреченням тих, хто бере обітницю молитися протягом дев'яти днів, щоб збулося якесь сокровенне бажання.

Це триває недовго.

«Нічого не готове! Зараз двадцять на першу! Треба, щоб ти краще готувалася до мого приходу на обід! Треба, щоб малюк вже поїв, коли я приходжу! Я хочу спокійно._ обідати вдома під час перерви. Я ПРАЦЮЮ, ти розумієш, ти розумієш, що все змінилося!» А ти коли-небудь думав, наскільки все змінилося для мене? я не можу ходити на заняття, на мені Біку, жратва, і ганчірка для витирання плити щоразу загоряється! Потім ми мовчки їмо біфштекс зі спагеті, говорить тільки радіо. Два голоси ведуть діалог, пропонуючи якусь ідіотську гру в слова, яка, здається, називається тіреліпо. Я мию тарілки. Сидячи біля столу, він тихо й утомлено каже: «Це неможливо». Так, справді, неможливо було уявити собі до весілля, що ми доживемо до такого дня. Я не прошу вибачення, я не хочу потрапляти в пастку визнання своєї вини, не хочу почуватися винною через невміння зустрічати з посмішкою, швидко гріти каструлі, спритно обмивати дитину. Коли я працюватиму поза домівкою, я нічого не робитиму, тільки подаватиму ідеї.Але поки він і справді на роботі від восьмої до дванадцятої, а потім від другої до шостої, він має показати себе незамінним, виявити себе як «цінний кадр». З таким розкладом у нього не буде часу ні годувати Біку, ні мити умивальник. Той період, коли він цінував себе дуже низько, вже в минулому, зараз він уже вартий гостинної дружини, гарного обіду, можливості розслабитися, причепуритися і спокійно йти на роботу за чверть друга. Не знаю, що більше обурює мене, — він сам чи цей порядок.

І от уже, приходячи додому на обід, він застає вишукано накритий стіл, Біку в ліжечку, ах, ти мій котику, транзистор поряд з ним на столі. Умивальник вимитий, попільничка порожня, ліжко ідеально застелене. Це вже не мінімум. Я роблю йому приємне, щоб не чути його докорів. Він починає розмову про те, що треба було б зайнятися інтер'єром нашого помешкання.

Суспільство вирішило за нас, куди молоде подружжя має витрачати свої перші заощадження. Іспанський дерев'яний світильник, який обертається, старовинне скло, столик для напоїв, тюлеві штори. Ці речі одна за одною входять у наш дім, розміщуючись одна біля одної. Пліч-о-пліч ми ходимо біля вітрин. Вітальня, спальня, кредит на тридцять місяців. Ми вибираємо антикваріат, бажано, не дуже дорогий, але стильний, все як у додатку «Дім Марі-Клер». Мало не щосуботи ми йдемо в розвідку, порівнюємо, обговорюємо, не такий великий, не такий колір, більше бронзи, більше патини, без торочок, ні, це занадто дорого. Поглянь на цю лампу. Ти бачив ціну. Наступного місяця. Ти гадаєш, вона ще буде?

Вона напрочуд пасує до нашої вітальні. Він ніжно торкається лампи, а потім все-таки зважується. Абажур кольору ірисів, легкі тіні лежатимуть на стелі, середина столу буде освітлена. Він кладе книгу в освітлений круг, трохи нахиляє її, ставить на місце попільничку. Чудово. Він дивиться, він посміхається. Звичайно, він знає, що бути щасливим і мати ті чи інші речі не одне й те саме, мати і бути, він це вивчив у Маркузе, відчуження і все таке інше. Але це було б ненормальним, жити у великій квартирі і тримати її зовсім порожньою, яка дурість, адже в нашій гордості споживачів відбито наші непересічні естетичні смаки.

Настав час нікельованої кухні, блискучого холодильника з педаллю, коли обидві руки зайняті. Туди її перетуди, нашу стару газову плиту. Я не відчуваю захоплення від цього нового приладу, але мене все це трохи розважає, цей ілюмінатор, контроль, сильний жар, помірний жар, «Мадам, ваша Лаура, — вона навіть має жіноче ім'я, сказитися можна! — приготує для вас усе, що ви так любите». І, яка б то не була мудня, але ось воно, перше суфле в моєму житті з цієї плити, все вийшло, браво, і він також дуже задоволений.

Чарівне гніздечко для нас трьох. Як воно відрізняється від мебльованих кімнат без будь-якого стилю, де ми жили минулого року, як то можна було терпіти. То хіба було життя? Але який зворотній бік нинішнього життя? Залізна логіка, за законами якої я змушена жити. Цілі дні треба протирати ці меблі, за які мало не продали душу дияволу, і витирати з них пил япже вони весь час брудняться і псуються простовід щоденного бруду. На килимку над ліжком граються баранці, білі смужки навколо червоних візерунків, як добре. Треба підтримувати красу того, що навколо нас. Підтримувати гармонію. Адже в мене тепер є новий пилосос із багатьма насадками, щоб висмоктувати навіть незриму пилюку. Якщо котрась із насадок не підходить, треба підібрати нову, їжу треба подавати тричі на день, а замітати — це вам не просто махати віником. Я не люблю цього, я люто бігаю з кімнати до кімнати. Але я вважаю себе зобов'язаною. А як треба було жити по-іншому, я не можу уявити, як я могла цього всього уникнути. Аннесі остаточно визначив моє майбутнє.

Гаразд, до обіду, чао, до вечора. Самота. Не така, як у вісімнадцять років біля вікна, коли я ввечері лізла на унітаз і відчиняла кватирку в туалеті, ні, та, яка була в готелі в Італії, коли він щойно поїхав, а я мала їхати до себе до Руана. Самота порожніх кімнат в товаристві дитини, яка не вміє говорити, з купою дрібних справ, між якими немає ніякого зв'язку. Ніби мене раптом ув'язнили. Для нього свіже повітря вулиці, дух магазинів, які відчиняються, він заходить у свій офіс, йому нелегко, але він щасливий, коли частину справи зроблено. Так, я заздрю, я не боюся труднощів, які треба Долати, мене вони навіть приваблюють, я теж це люблю. А в мене ніяких труднощів, ніяких перемог, хіба що добре збити майонез або розсмішити Біку, коли він заплакав. Я згадую інші часи. Закінчилися ніжні теплі дні, зачиняються літні кафе, жовтневий «Монтень». О, ті напівзабуті часи! книжки прочитані до кінця, ми сперечаємось лриятелями. Спокій для мене смерть, бо від дитин-;за я живу в ритмі роботи, люблю бути на людях, юлю відпочивати після напруження. А для нього не смерть. В обід, вечорами, в суботу, в неділю він аходить час розслабитися, почитати «Монд», поухати платівки, звірити   розрахунки, трошки по-. дьгувати. Такі собі рекреації. А у мене не буває та-го, щоб я нічим не займалася, ніяких відхилень І суцільної зайнятості. Витягти білизну з пральної шини, пришити ґудзика до сорочки, візит до педі-за, закінчився цукор. Це нікого не хвилює, і це

смішно. Сізіф і його камінь, який він без упину лнімає, як це, врешті-решт, класно, чоловік тягне ;мінь на гору, а жінка тим часом триста шістдесят зть разів на рік кидає масло на пательню, і це не аб-^урд, це життя. І це називається «ти погано організовуєш свій час». Організовувати, гарне слово стосовно жінок, в усіх магазинах дають безліч порад, економте час, робіть те і те, наприклад, моя свекруха, так та каже, якби я була молода, як ви, вона знає прийом-чик, як переробити якомога більшу кількість роботи за найкоротший проміжок часу, і як зробити це без нудьги і без печалі, бо це засмучує тих, хто поряд. І я вже роблю вузлики на пам'ять, що взяти про запас, це для кролика, якщо з'являться непередбачені гості, пляшку оцту, якщо до приготування страви готуєшся заздалегідь, заготівлі звечора для сніданку на ранок. Система, як покращити майбутнє за рахунок теперішнього часу, і ти не бачиш, коли воно, власне, скінчиться. Я прагну все зробити якомога швидше. Все робити в ритмі танцю, помідори вирізають, як квіти, але не занадто, і все це заради великої мети: мійособистий час, який завжди перебуває під загрозою, час сну мого сина.

Протягом двох років, коли я в розквіті сил, вся свобода мого життя залежить від того, чи спатиме він удень. В першу чергу треба забезпечити тишу. Спить, не спить, і якщо не спить, то чому. Цей непевний час отруєний страхом його пробудження, клаксонами авт, дзвінками, криками знадвору. Я хочу відімкнути всесвіт, щоб Біку спокійно спав. Дайте мені дві години для підготовки моїх занять. А тут крики, безупинне няньчення, відчуття загнаної в куток. Але яка радість, коли дитя прокидається таке свіженьке й радіє життю. Я везу ліжечко на коліщатках, виймаю свого великого хлопчика, ставлю його попісяти, і ми вдвох ідемо на прогулянку, ми годуємо хлібом лебедів, я вся випромінюю материнську радість, розповідаючи Біку віршики, співаючи пісеньки. Але десь у глибині мого єства ворушиться негідне бажання залишити його в цьому парку і засісти за свою роботу. Та в першу чергу я маю бути справжньою матір'ю, бігти до його кімнати, як тільки він прокинувся, пильно перевіряти штанці, опустити бильця ліжечка, але робити це дуже обережно, щоб було зручно дитині. Але чому я маю діяти саме так? Я згадую брудних малюків з мого дитинства, від яких завжди трохи смерділо кислим, яких весь час залишали або малограмотній втомленій сусідці, або маразматичному дідусеві, я можу взяти за взірець саме їх! їхні бідні матері не знали нічого про гігієну. А я сама живу в гарненькому помешканні, маю надувний басейн, дитячі терези, олію для дитячих сідничок, плюс віщування психоаналізу про те, що все закладається до трьох років, я це добре знаю. Це тисне на мене протягом всіх двадцяти чотирьох годин доби, бо всі вони заповнені дитиною і тільки дитиною. Я читаю книгу «Я виховую свою дитину», своєрідну біблію модерних матерів, як організувати гігієну побуту, доки чоловіки в офісі, неодмінно в офісі, ніколи не на заводі. Більше чотирьохсот сторінок, сто тисяч примірників продано, тут все про «мистецтво бути мамою», він подарував мені цей путівник незадовго до того, як ми переїхали до Аннесі. Там розповідається все: як поміряти температуру, як викупати, шо при тому мурчати, як сюсюкати, як провадити основну думку: «тато в нас головний, він герой, він усім командує, це нормально, він найбільший, він найсильніший, він водить машину, яка так швидко їздить. А мама — це фея, вона заколисує, вона дає їсти й пити. Вона завжди тут, коли її покликати», сторінка чотириста двадцять п'ять. Вас хочуть залякати, звинуватити, грізний голос за кадром каже вам: «Вас кличе дитина, ви цього не чуєте. А прийде час, і ви віддасте все на світі за те, щоб він сказав: „Мамо, побудь

зі мною».

Отже, після обіду я завжди виходжу погуляти з Біку, ідеальна мати. Але, загалом, це не називається «виходити». Виходити, це йти зсередини назовні. Я ходжу тільки на прогулянку з дитиною, і ці маршрути є ніби частиною мого внутрішнього буття, прогулянки, покупки на зворотному шляху. Нічого цікавого, ніяких відкриттів, все тільки через необхідність. Я навіть не бачу, якого кольору небо, не бачу його відблисків на стінах. Наче той пес, я досконало знаю бруківки Аннесі. Мої очі завжди опущені вниз,бо я маю не спіткнутися на бордюрах, вправно везти візочок, щоб не ншіетіти на тумби з афішами Франс-Суар та Франс-Діманш, обминати людей, які весь час наштовхуються на візочок.

У Саду ми бачимо спокійних жінок на лавочках, ми неквапно походжаємо по алеях. Нехай собі дитя спокійно росте. Мене запитують, скільки мені, скільки дитині, порівнюють з собою, запитують про зубки, про те, чи ходить, чи проситься. Коли Біку вже почав ходити й гратися з іншими дітьми, я бачу охочих нести варту і стежити, щоб у пісочник не ходили усілякі брудні собаки та не лізли брудні дванадцятирічні хлопці зі своїми велосипедами. Час минає за такими розмовами. Я пригадую розмови матерів у моєму дитинстві, переважно то були історії про розбиті серця, вони не схожі на це невиразне материнське спілкування. Є велика різниця між «я йду з Ма-шеном, яке мені платтячко одягти» і «поспішаймо, скоро прийде тато». Кожна з нас носить безславний ореол одруженої жінки, ми говоримо тільки про дітей, ніхто не дозволяє собі говорити про щось інше, бо між нами завжди тінь наших чоловіків. Навколо нас чудовий краєвид, озеро, сіро-сині гори. У червні на веранді казино для туристів грає оркестр, всюди лунає блюз. Ось воно, життя, краса світу. І все це не для мене. Для мене вже "немає нічого нового. Повернутися додому, приготувати обід, помити посуд, дві непевні години над книжками, поспати, і на ранок все спочатку. Кохатися, так, але це вже давно стало дуже буденним, цього не чекаєш із тремом, це вже. не подія. -Додому я йду центральними вулицями, бо там кращі дороги. До кафе заходять самотні дівчата, чоловіки. А я в цьому місті навідуюсь тільки до одного місця, куди вписується жінка з дитиною, до каси, до магазинів купити продукти, де створено всі умови, щоб жінка з дитиною почувалася зручно, можна посадити дитину у візочок для продуктів.

Біку весело сміється, коли бачить лебедів, він так любить кидати їм хліб, який швидко розмокає, його зачаровує триколісний велосипедик, йому так добре з'їжджати з гірки. Але мені! Назвіть це глухим кутком, задухою, або підозрілою жінкою, котра думає ; теше про себе, котра не відчуває, яку велику місію покладено на неї, виховання дитини, будити його вранці, годувати, гойдати, робити з ним його перші кроки, і, якщо ви, мадам, не готові до цього, то тут тон настанови має ставати гострим, як ніж гільйотини то не варто було народжувати дитину. Це треба прийняти або визнати, що найкраще у світі заняття не для вас. Але я не відчуваю величі того, чим займаюся. А стосовно щастя материнства, то мені не потрібна книженція «Я виховую свою дитину», щоб дати собі раду, я інтуїтивно знаходжу вихід з багатьох ситуацій. Друга половина дня, вересень, я купила йому червону машину. Він тьопає по сходинках магазину мережі «Прізунік», в нього коротенькі ніжки, йому півтора рочки, він стискає обома ручками свою нову машину, він притискає її до свого светрика люто, жадібно. Аза кілька днів до того він вперше подолав простір від крісла до мого стільия. і скільки було сміху, скільки радощів! Я не буду пригадувати все ате я хочу сказати, що я «також» була справжньою матір'ю, так само, як і справжньою дружиною. Я не хочу входити у світ нерозумних порівнянь,коли постійно усе протиставляють, чи не гадаєте ви, що хвилини разом з вашою дитиною незрівнянно дорогоцінніші, аніж друкування на машинці, стояння біля верстата; і навіть жодна інтелектуальна діяльність, ніякі книжки у світі не варті цього. На мене зійшла благодать найкращої у світі долі. І вона привела мене до старої в окулярах. Я хочу розповісти їй, що у вісімнадцять років не могла передбачити, що життя буде таким, кодування, щеплення, пластикові штанці, сироп для ясен, щоб краще різалися зуби. Неймовірний тягар існування. Увага, іще один момент. Я виховую Біку сама, але під наглядом. Чому лікар каже, що в нього занадто довгі нігті, ти мала б їх підрізати, що це в нього на коліні? він падав, а чому тебе не було поряд? До мене весь час висувають якісь вимоги, але не з позиції тиранії, а спокійно, доброзичливо. Ввечері він бере на руки вмитого, нагодованого, веселого Біку, переодягненого в піжамку з по-луничками, і я відчуваю, що прожила довгий день для того, щоб вручити батькові його сина на десять хвилин. Він підкидає його вгору, гойдає його, цілує. Я дивлюсь на них зі щасливим сміхом, із відчуттям неймовірного задоволення. Забуваються години нескінченної праці, турботи, самозречення. Я роблю те саме, що і його мати. На що ти скаржишся, самотні матері і розлучені жінки йе мають поряд чоловіка, задля якого вони жертвують усім. Але іноді в Саду до мене враз приходить відчуття, ніби я штовхаю візок із його дитиною, не моєю, що я є важливою і слухняною частиною бездоганної гармонійної системи, побудованої навколо чоловіка і батька, і що я підтримую цю систему. Модерна жінка в штанях і короткій шубці гуляє з дитиною в парку. Картинка, яка б сподобалась йому, аби він її побачив.

Він ніколи не ходить по Аннесі з дитиною у візочку, приречений маневрувати в натовпі, весь час вибачаючись. Він ніколи не сидить на лавках, не вислуховує, як ростуть діти. Він спокійно йде по Аннесі з роботи, поклавши руки в кишені, перед ним віль-н ий простір, а не візочок. А я знаю лише запилені до -роги, продуктові магазини, аптеки, усілякі потрібні місця. Коли, буває, ввечері я йду до лікаря, до перукарні чи до магазину, я виходжу з дому сама, а він сидить з Біку, то я біжу додому, як ненормальна, як не-добита коняка, я просто вже не можу ходити по вулиці, як самотня жінка.

Врешті-решт він тут не живе. Він тут палить цигарки, він насолоджується півтемрявою, яку забезпечує абажур на лампі, він хоче пісяти тільки в білосніжний унітаз, мити руки тільки над незаймане чистим умивальником, він йде чистим коридором і сідає читати «Монд» у вітальні. Він смакує свій інтер'єр, як дорогу страву, йому тут добре, він вдома. Він тут нічого не чистить, нічого не миє, не вимітає бруд з кутків. Як йому добре. Він не терпить ганчірок довкола себе, цей незрівнянний Аякс подає мені ганчірку двома пальцями «прибери», як річ абсурдну серед краси нашого дому. Нішо не повинно спотворювати красу. Друга дня. В кухні прибрані всі сліди обідугумивальник сяє, готовий мити наступну їжу. Я ставлю на стіл вазу в народному стилі, на ній намальовані пастухи і птахи. Я подбала про освіжувач повітря. Біку спить. Для кого, для чого цей мир і лад, єдине, якщо хтось раптом завітає, я не буду змушена,

 «?як це робили мої тітки, пропонувати не звертати уваги на те, що діється в домі. Порожнеча є підсумком моєї домашньої метушні, яка розпочалась о сьомій ранку. Настає час, коли жінки ковтають таблетки, випивають скляночку або сідають на потяг до Марселю. Зупинений світ.

Хочеться їсти. Отже, треба постелити серветку на колінах і розпочати трапезу, не думаючи про те, що все це чистили, нарізали, пильнували, щоб не пригоріло, а весь час хочеться чогось новенького, чогось смачненького, і ніхто не переймається тими метаморфозами, які відбулися з продуктами, поки вони не потрапили в тарілку. Я вже забула про таке ставлення до їжі. Хоча зрідка ми ходимо в ресторан, для цього потрібно забезпечувати baby-sitting, але це щось надзвичайне, коли він каже, я-запрошую-тебе-на-вечерю-моя-люба. Ая щодня влаштовую йому свято, і це щось екстраординарне, селера, гострий соус ремулад, біфштекс із кров'ю, соте з картоплі під соусом какелон. Коли я готую картоплю, а він чекає вечері, це забирає десь півгодини, я куштую, солю, розминаю, перебиваю апетит, а в нього розпалюється бажання, тече слина. Але він принаймні хоч трошки оплачує мої неймовірні зусилля тим, що все з'їдає і лишає вилизану тарілку, бо залишки їжі жахають мене, ці марні зусилля, кинуті на вітер, купа енергії в порожнечу, тягти до холодильника недоїдки, які треба потім розігрівати, прикрашати, мене нудить наперед. Радість і цікавість, пов'язані з поглинанням їжі, затьмарюють все на світі. Жінка має все розрахувати, завжди маскувати свій відчай, задовольняти свої власні потреби в їжі крадькома.

Я вже давно харчуюсь обрізками сиру й шоколаду, ложкою тіста, листочком салату. Я кладу в рот ложку, я їм без тарілки, ніякого обряду красивої їжі біля столу, це мій реванш за нестерпну харчову дорогу продумати, купити, приготувати. Триста шістдесят п'ять страв помножити на два, дев'ятсот пателень і каструль, поставлених на газ, тисячі розбитих яєць, тонни м'яса, тисячі порожніх пакетів молока. Це все природна жіноча робота. Треба мати професію, як і він, але я все одно не уникну цієї огидної жрачки. Чоловік в домі, який це тягар, його треба годувати тричі на день з єдиної причини: бо він чоловік. Як це відрізняється від того далекого шоколадного мусу із мого отроцтва, моє невинне алібі, щоб показати, що я також вмію щось робити по господарству, як і інші дівчата. А тут вже тонни харчів просмажено, протушковано на повільному вогні, а потім перетравлено, ось він, хід життя, все залежить, з якої точки зору його розглядати, як на мене, це рух до смерті. Я вже звикла, я досконало вивчила, як обходитись із усім, що є в кухні, із маленьким червоним звіром, я куховарю щодня, але в неділю і коли приходять гості, роблю більше роботи. Приймай усе це, як належне. Чудово, моя дівчинко, чудово. Вони всі задоволені мною, вона так чудово куховарить, хто б міг подумати, отже, мене ще не розглядають винятково як куховарку, як приємно. Я вже не згадую давні часи, ніби нічого в минулому й не було, кухня, це так само природно, як і митися, намагатися знаходити задоволення, гортаючи кулінарну книгу, це можна розглядати як арену необмеженої творчості, щодня страва може бути іншою. Іноді це мене навіть вставляє.Сьома вечора, я відчиняю холодильник. Яйця, сметана, салати, жрачка вишикувалася на поличках. Ніякого бажання щось готувати, і, що ще гірше, ні найменшої ідеї. Повна криза жанру, повна від-ключка. Ніби я ще ніколи нічого не робила. Хвилина заціпеніння, але холодильник кличе щось робити, немає значення, що саме. Тоді я щось роблю, спагеті з яйцями.

Ще гірше, це шизофренія супермаркету. Я штовхаю візочка поміж полицями, борошно, олія, коробки з крупами. Жінки поряд зі мною обговорюють усе це, експертують. Я кладу назад на прилавки консерви, коробки з печивом, оскільки мою увагу привернула жахлива річ. Термін зберігання завершується завтра. Я не хочу нічого брати. Я йду цими харчовими коридорами, і все в мене викликає жах, музика, світло, інші жінки. Мене охоплює харчова амнезія. Так я можу піти звідси з порожніми руками. Зроби зусилля, кинь погляд на ковбаси й сири, нате, що покупці гребуть обома руками. Я відчуваю полегшення. Екзистенційна нудота перед холодильником або з візочком у супермаркеті, який чарівний жарт, він регоче. Усі роки навчання видаються мені жалюгідними, нічого не вартими, ти тільки те й умієш, що скаржитися, якісь плачі Єремії,. я втомилась, у мене тільки дві руки, я видаю жалісний речитатив на тему домашнього гноблення, він мовчить. Наче я говорю щось буденне або щось незначне.

Я висуваю йому купу рахунків: я готую йому сніданок, чищу йому костюм, а він має мити умивальник і виносити сміття. Якщо ти купуєш платівки, то я можу купувати книжки. Якщо я сука, то ти мудак. Це зовсім не схоже на рівноправ'я. ЯІ від дрібноти тих деталей, чи оплатити мені чи лишити повним відро із сміттям, я не відчуваю ні задоволення, ні справжнього бунту, ні духу реваншу. Від самого початку нашого шлюбу в мене таке враження, ніби я весь час біжу за рівноправ'ям, а воно тікає від мене. І от сцена, справжня подружня сцена, яка імітує все: бунт, розлучення, заступає всі міркування й дискусії, вона триває добру годину, червоне сонце на безбарвному краєвиді мого існування. Показати свій жар, свою лють, вигукнути першу гнівну фразу, яка порушить гармонію: «Мені набридло бути хорошою!» Чекати, щоб він одягнув маску, щоб він подав свої репліки, які б допомогли мені знайти мою втрачену мову, пристрасть і бажання змін. Говорити безладно, що життя пропаще, краще здохнути, ніж бути такою, як його мати, так, я зачіпаю святе. Яке щастя, що можна викричатися, він слухає мене" без посмішки, кричи на здоров'я. Але скоро настане час, коли я не дозволятиму собі тих сцен «через дитину», ти не соромишся його, ти не маєш гідності. Суворий батько і мати, яка не скаже йому ні слова, це дуже добре для спокою дитини.

Можливо, це сталося в неділю. День був сірий. Похмурий полудень. Був не сезон. Я годувала Біку, а він їв ростбіф із квасолею, можливо, під сметанним соусом. Посуд, останній акт драми. І раптом ніжний тон, природна фраза: «Сьогодні в Рітці показують останній фільм Бергмана». І друга фраза: «Ти не заперечуєш, якщо я піду?» Друга прозвучала тому, що я не відповіла на першу. «Навіщо удвох сидітиз дитиною?» Цинічний та логічний висновок, це шлюб, треба вибирати між вічними сварками та комфортом для когось одного. Очевидно, моє місце біля моєї дитини, а його — в кіно, а не навпаки. Він пішов. А потім влітку він ходив грати в теніс, взимку на лижі. Ая тільки на прогулянку з Біку. О, ті неділі... Порожня вулиця, лебеді в Саду. Я іноді заздрю. Світ розділено надвоє. Він може бачити жінок, я не можу бачити чоловіків. Ввечері він розповідає, як провів день, як покатався на лижах. «Мій ходить на полювання, він проводить в лісі всі неділі, а мій захоплюється вітрильниками», вони мало не пишаються цим. А ваша дружина, чим вона захоплюється? Вона б хотіла повернутися до тенісу, втім, не знаю, чи є в неї таке бажання. Всі ці бажання полишають мене одне за одним. Припини труїти мою душу, іди зі мною на лижах, ти вільна, вільна! Так, звичайно, за межами жратви й дому я метафізичне вільна.

Як зробити так, щоб він поменше лишав мене з Біку? Він кидав мені в обличчя мої власні принципи у спотвореному вигляді, бути незалежними одне від одного, так, не дуже зрощуватись одне з одним, щоб не обмежувати одне одного. Йди собі, облиш свій суперклей, жінко каструюча. Знов цей Фройд, я казала йому, що читала про це десь, але я не хочу бути каструючою жінкою, який потворний образ. І, потім, невже він обрав би самотність в Саду, а не єднання двох сердець перед телевізором, або недільні родинні прогулянки в парках чи звіринцях, коли татусі несуть своїх малюків на плечах, ніжно поглядаючи на дружин і ведучи з ними милу бесіду. А я в неділю під час денного відпочинку, як і в інші дні, лише тяжко працюю, готуючись

до конкурсу.

За два місяці до іспитів я знайшла ясла і з почут-тям вини вранці вирушила на медичний огляд, а ввечері не впізнала свого хлопчика, одягненого у казенну картату форму. Всі вітають відважну дружину чоловіка, який склав іспит, щоб зайняти вищу посаду, нею захоплюються, адже це саме ви допомагали чоловікові морально, ви підтримували його, ви нейтралізували дітей, ви звільнили його від домашньої роботи. А коли все відбувається навпаки, чоловікові тільки співчувають. Скільки можна зносити цю нестерпну жінку? Він весь час скаржиться, він так боїться, а раптом у когось виникне підозра, ніби він мені допомагав, яке приниження для головного менеджера кадрів! О, ці чоловічі цінності, о священна статева різниця, нарешті я її досконало осягнула!

Прочитати список результатів, відчути, що рік тяжкої роботи таки приніс плоди. Я йду по вулицях -світ за очі, з барів пахне кавою, це відчуття щастя і свободи, а потім неуникне гірке почування вини за свій успіх. Я здобула свою маленьку перемогу й не відчула щастя. Забагато морквяного лушпиння, похапцем вичищених каструль, випраних пелюшок фігурувало в модерному французькому романі і в теорії театру. І мені вже здається, що екзаменаційна комісія відзначила не мій інтелектуальний потенціал, а пожаліла мене як матір родини.

І от я стала викладачем. Навчання завершено, прийшла надія звільнення, надія на інше життя, відмінне від променадів по Саду і порпання в каструлях. Я повертаюсь додому надвечір, коли нашадомогосподарка від'їздить у своїй машині. Гамір коридорів. Сорок облич у класі, іноді тридцять п'ять, буває й двадцять п'ять, очі, голоси, готові закидати мене запитаннями. А десь моя затишна квартирка, залита сонцем кухня, там лежить невитертий пил, тиняється неприкаяна дитина. Я так ненавиділа те життя квочки, так боролася за те, щоб позбутися його, а воно так тримало мене. І ось настав ранок, коли я вперше вибираюся зі свого курника. Таке дивне відчуття говорити і бути почутою після тяжкого мовчання чотирьох стін і горщиків Біку. Але ось я знову на людях. Моя самота серед сорока учнів захоплює мене. Я знову жива. Я обмірковую нові проекти, я підбираю для вивчення тексти, які їм подобаються. Мій перший день на роботі, серпнева спека, таке враження, ніби все моє єство відкрите до життя, і всі, кого я зустрічаю протягом дня, вітають мене, я бачу сорок голів, я не знаю їхніх імен, одні з них похмурі, інші веселі, а та дівчинка зовсім замріяна, заглиблена в себе. Я хочу підготуватися до свого завтрашнього уроку і якнайшвидше прочитати те, що вони написали мені про себе, свою родину, свої смаки. Я відчуваю щасливу втому і хочу трохи послухати музику, як він, перш ніж робити домашню роботу. Але нехай жінки, які тільки-но вийшли на роботу, відкинуть усі ілюзії і не сподіваються посидіти ввечері з газетою після тяжкого робочого дня. Як тільки я приходжу додому, домогосподарка відразу тікає. Отже, я сама маю приготувати вечерю для себе й для Біку. Готуватись до уроків можна тільки тоді, коли дитина засне. Він собі дивиться телевізор. Я ніколи не стану Викладачем

з великої літери, я завжди буду викладачем і одночасно затраханою жінкою. Мої жіночі університети тривають, і вони ще гіркіші за початковий курс. У мене є фах, збулася давня мрія, яку я плекала протягом занять під час денного сну і прогулянок Садом. Або одружена жінка з її нестерпним тягарем, або порожнє існування жінки неодруженої. Я маю визнати, що мені все-таки краще. І я бачу, що можу порівнювати свою долю лише з долею іншої жінки, а ніяк не з чоловічою. Я бачу, як мої колеги-чолові-ки без поспіху, з почуттям гідності, крокують до своїх машин, їдуть на профспілкові збори боротися за кращі умови роботи для викладачів, а також за те, щоб вдосконалити систему покарань, займаються якоюсь вишуканою казуїстикою, працюючи над такими інструкціями, якими б ніхто не міг знехтувати, це те, на що так охоче витрачають час чоловіки. А я, одружена жінка, мати родини, коли закінчився робочий день, виходжу на бігову доріжку. В обід або о п'ятій, після роботи вони хочуть поговорити про навчальний процес, але я можу їм сказати тільки чао, бамбінос, і бігти до м'ясника. Я не можу бути повноцінним викладачем, який завжди готовий думати над вдосконаленням своєї праці, адже в мене вдома порожній холодильник. Я працюю так само, як і чоловік, але ніколи не забуваю, шо діється в мене вдома, знімаючи з себе свої домашні обов'язки тільки входячи до ліцею і миттєво беручи їх на себе, коли робочий день закінчено. Ввечері я кидаю спагеті у воду, яка кипить, поки Біку товчеться біля моїх ніг, і мені здається, що моє життя таке щільне, що там немає ні найменшої шпаринки

'V 181-удля чогось непередбаченого. І що це таке в мене в голові? послухати їх усіх, то виходить, ніби викладач — то найкраща «робота для жінки», вісімнадцять годин уроків, а решта часу для дому, а ще й величезна відпустка, яку можна присвятити виключно дітям, про таку роботу тільки мріяти, є всі можливості «реалізуватися» плюс лишатися доброю матір'ю, доброю дружиною, нема на що скаржитися. А мені взагалі пощастило все узгодити, я заробляю, я виховую дитину, я викладаю французьку в трьох класах, я берегиня домашнього вогнища, я сію розумне і вічне, я інтелектуалка і суперкоханка, коротше, втілена гармонія. Просто плакати від замилування, якщо, звичайно, не заглиблюватись у це питання. Гармонійний, всебічний чоловік, який ходить до офісу, а ввечері одягає фартуха, купає дітей, можливо, десь таки й існує, але йому ніхто не співає осанну. Я не сприймаю жодного розумного пояснення різниці між чоловіком і жінкою. Я визнала нормальним, що він не ходить робити покупки, погодьтесь, чоловік виглядає досить смішно, коли штовхає візочок у супермаркеті, хіба не доречно, щоб його зарплатня розглядалась як утримання родини, а моя лише як додаткова сума, з якої варто вирахувати вартість утримання домогосподарки, великий податок на двох працюючих у родині, лишається дуже незначна сума порівняно з тією, яку приносить він. Отже, я маю визнати, що працюю лише для власного задоволення. Я відчуваю себе винною, що лишаю його з дитиною в суботу, коли йду на педагогічні наради, а він міг би піти пограти в теніс, я завжди вагаюсь, перш ніж попросити його винести сміття, хоча

це така маленька крапля в океані домашньої роботи. Я відчуваю, що маю чимось відплатити йому за «моя люба», більшість чоловіків не кажуть цього, вони значно агресивніші. Мене кличуть два голоси: один, енергійний, до учнів, де можна наблизитися до мас-кулінної авторитарності, ти будеш в якомусь розумінні сильніша за батьків, це голос іззовні, а другий голос кличе всередину, він негучний, але наполегливий, він дуже стриманий стосовно того, що відбувається в зовнішньому світі, в класі, у світі педагогіки. У світі зубрил і заучок весь час доводиться балансувати, і невідомо, чи я не пошлю подалі одного дня свою роботу.

..Відпустка. Моє місце поміж жінок, які сидять на піску, оточені дитячими відерцями із лопатками, а молоді дівчата бігають собі за хвилями, але ти можеш заспокоювати себе тим, що їм ще недовго бігати, 'їхній час прийде скоро, і вони будуть сидіти, прив'язані до своїх малюків, а їхні чоловіки тим часом виходитимуть у море під вітрилами на цілий день. А потім я наполягла на селищі для родинного відпочинку з двома галасливими їдальнями, одна для дітей, друга для їхніх батьків, так все-таки краще. Там, в Аквітанії, ми засмагаємо вдвох, без відерець і лопаток, за Біку наглядають вихователі, його кладуть спати вдень і розважають увечері. Штучне життя протягом двох тижнів, ми обідаємо й вечеряємо разом, але не переймаємося кухнею, дитина поряд, але її доглядають. Штучне життя. Ці два тижні — це лише -r/-дові спогади. Ая вже думаю, що треба купити кі/ -:а пачок прального порошку, щоб випрати білизну ля тих двох тижнів, а також хліба, шинки, молока. Тиможеш хоча б трошки зайнятися своєю дитиною, а я поведу машину! А потім два тижні у справжній родині. Я товчуся в товаристві дружин його братів, ми всі разом чистимо квасолю, поки пан батько і «хлопчики» сидять із вудками або грають в карти. Пані мати суворо кличе їх: «мужчини, до столу!» Всім добре, всі задоволені своєю долею, тільки мені все не так, бо я дивачка. Нехай собі мужчини розслабляються, нехай розважаються, як хлопчаки, невже ти й справді хочеш, щоб чоловік поїхав на курорт сам і там би бігав за бабами?

В мене лишається ще один місяць відпустки, коли я знову стаю домашньою господаркою і доброчесною матір'ю, поки він ходить на роботу. Тобі пощастило, що ти викладач. Ти можеш привести до ладу одяг, знову походити з Біку до лебедів і на гойдалки, а також зварити варення з персиків. І почитати просто для себе. Можна навіть писати вірші, поки Біку спить. Модерна жінка, практична, але не квочка, вона знаходить час для творчості, вміє підтримати будь-яку розмову. Я читала, що Вірджи-нія Вулф «також» пекла торти, як бачиш, одне одному не заважає. Пів на третю. Біку спить. Папір, ручка. Яка різниця, чи це поезія, чи щоденникові нотатки, чи роман. Хоч би він не прокинувся. Хоч би ще трохи поспав. Я не вірю, що я таки справді здатна щось писати, це інтермедія між варенням, персиками і прогулянками з дитиною. Але це схоже на творчість. Біку прокидається. Починаються серйозні справи: одягти його, дати підвечірок, повести в Сад, наступна літературна пауза буде завтра. Мабуть, краще було б погортати «Нувель Обсерватор», поки він спить, або

позасмагати на балконі. Це більше пасує до мого нинішнього життя.

Ми потихеньку переросли горщик. Біку пішов у дитячий садочок, візочки потроху відійшли в минуле. Ти так чекала цього періоду, свого поступового звільнення, якого ти так прагла. І ось цей час настав. Центр дозвілля пропонує мені безліч варіантів заповнення вільного часу, клуб любителів театру, лижі, теніс. Я й сама не знаю, чого я хочу. Я спробувала все. нічого не підійшло. Звідусіль треба все одно бігти додому, попросивши вибачення, а тут іще Біку хворіє на кір, і треба потихеньку бігти додому приготувати обід. Знову самі домашні клопоти, пливеш за течією вниз. І тут ти затіваєш авантюру, яку зворушливо довіряєш своїй білявій колезі. Поки що це робиться підпільно.

Авантюра цілком банальна, житейська, вона не пов'язана із великим ризиком, треба тільки не брати з шухляди і не вживати певний час таблеток із упаковки з двадцять однією таблеткою. Мене мучать незначні докори сумління, а потім після нетривалих вагань я роблю вчинок, який можна розглядати як мій власний вибір, а не щось, нав'язане обставинами, до того ж мене вітає і суспільство, і церква, і сам інститут родини. Я всім розповідаю, шо роблю так. бо це сумно, коли дитина тільки одна, треба, щоб їх було двоє, Ремі й Колет, Андре і Жульєн, торкнися маминого животика, там маленька сестричка. А насправді я роблю так, бо все одно вже ніяк не змінити мого життя. Я вже не впаду нижче.Минає вісім днів, і нічого, мені ще не вірить-ся. Але настає лютневий ранок, дзвонить будильник, в мене сьогодні шість уроків. Жахливий напад нудоти, ніби отруїлася грибами. Тепер я відчуваю, що таки зробила свій вибір. Всі проблеми першого року життя, прогулянки, візочок в одній руці, Біку в другій. Прощавайте, всі педагогічні стажування, центр дозвілля, засніжені вершини, з яких він вертається додому з чудовим рум'янцем. Попереду нескінченні вихідні з двома дітьми замість одного. Браво, який політ фантазії. Його збентеження перед цією потихеньку підлаштованою вагітністю. Він займає обережну позицію: «Це все тобі на голову, моє серденько». Не варто й говорити про це, я знаю, що через дев'ять місяців буду сам на сам із пляшечками з молоком, оліями і присипками, знаю, що він не допомагатиме мені, як це робив, коли був молодший, адже він працює цілий день, я вже знаю цю пісню напам'ять. Як це буде чудово, співаю я йому у вухо, на мене чекає довга відпустка із догляду за дитиною.

Мій живіт починає рости, це вже не так дивує, я вже знаю, що воно таке. Літо, я вдома, сонце палить дорогу до озера, Біку несе свій надувний матрац, ми повертаємося тінявими вуличками, я зовсім заціпеніла, рука вперед, щоб за"хиститись від туристів. Проте я не поспішаю на ложе тортур до клініки Боріваж. Якомога довше пробути матір'ю однієї дитини. Вся моя історія — це історія жінки, яка опирається, і, одначе, все одно йде вниз.

Зі свого ліжка я бачу блакитну смужку озера, великі осінні мухи б'ються об вікно. За вікном золота осінь, я дрімаю, мої груди нагадують великі валуни. Зосередься на народженні. Використовуй все, що можеш, стара, побільше спи, дозволяй співчутливим дамам з клініки розгодувати тебе, як величезну свиноматку, нехай твоя голова відпочиває, не став зайвих запитань, від того пропадає молоко, воно тоді гірчить в малому ротику. Просто урочисто пиши число два. По десять разів на годину схиляйся над ліжеч -ком, щоб краще вивчити нове маленьке личко, і переконатися, що воно дихає. До кінця пізнати на смак, що воно таке, та задумана мною авантюра. Бо це вже востаннє. Більше я не гратимусь в ці ігри. Ілюзія вибору, свідомого рішення, а що мені лишалося, окрім фабрикувати ідеальну родину, як Брижи-та чи Хільда, всі, з ким я колись мріяла про майбутнє: двоє це те, що треба.

Те, що треба, тобто система стане повною, розчин насиченим, і вже не буде куди йти далі в тому лайні, яке наповнить твоє життя в прямому й непрямому значенні. Відпустка по догляду за дитиною, виглядає, як великі канікули. Стає все легше. О п'ятій ранку голова дуріє від крику, перше годування, потім грубо будять о сьомій, родинний сніданок, зібрати Біку в садочок, друге годування, потім домашні справи, потім спілкування з прислугою, тут прониз

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |