Нейтральна декорація з трьома однаковими дверима.

Нейтральна декорація з трьома однаковими дверима.

Перед підняттям завіси всі дійові особи перебувають на сцені.

Хто теревенить між собою, хто плете, хто грає в карти.

Пролог відокремлюється від гурту і ступає вперед.

Пролог. Ну що ж. Ось персонажі, які зіграють для вас історію Антігони. Антігона — це маленька чорнявка, що сидить отамо і нічого не каже. Дивиться просто себе. Думає. Думає про те, що невдовзі стане Антігоною, скине з себе подобу худенької юнки, потайної і смаглявої з лиця, яку ніхто в родині не сприймав усерйоз, і муситиме стати одна віч-на-віч із цілим світом, віч-на-віч із Креоном, своїм дядьком-царем. Вона думає про те, що має померти, що вона молода і тепер могла б тішитись життям. Але нічого не вдієш, її нарекли Антігоною, тож доведеться зіграти свою роль до кінця... І щойно звелася вгору ця завіса, дівчину пройняло відчуття, ніби вона із запаморочливою швидкістю віддаляється від своєї сестри Ісмени, яка зараз цвенькає і пересміхується з якимось молодиком, віддаляється від тих, хто спокійнісінько сидить і роздивляється її, від усіх, від нас усіх, кому на роду не написано померти сьогодні ввечері.

Молодик, що з ним розмовляє білява, вродлива, щаслива Ісмена, то — Гемон, Креонів син. Він заручений із Антігоною. Здавалося, все спрямовувало його до Ісмени: спільна любов до гулянок та до ігор, жадоба щастя та успіху, навіть хтивість, бо Ісмена набагато вродливіша за Антігону. Проте одного вечора, під час балу, протанцювавши всі танці з Ісменою, чарівливою у новому вбранні, Креон раптом угледів Антігону, що, замріяна, сиділа в кутку,— точнісінько як зараз,— обхопивши коліна руками, і він запропонував їй взяти з ним шлюб. Ніхто так ніколи й не усвідомив, чому воно так сталося. Антігона, анітрохи не здивувавшись, підвела на нього свій серйозний погляд І, дещо сумовито посміхнувшись, мовила коротке «згодна»... Оркестр у цю мить ушкварив новий танок. Десь там Ісмена, оточена парубоцьким гуртом, заливалася сміхом, а він,— ось тобі маєш,— невдовзі мав стати чоловіком Антігони. Він не знав, що на землі взагалі не повинно бути чоловіка Антігони, тож цей царський титул не давав йому іншого права, крім права померти.

А цей кремезний сивоголовий чоловік, занурений у свої думи, якого супроводжує юний челядник,— це Креон. Він цар. Зморшкувата, втомлена людина. Та тяжка гра, в яку він грає, полягає в необхідності наставляти людей на путь істинний. Колись, ще за часів Едіпа, коли він був лише першою особою при дворі, він кохався на музиці, на книжках у пишних оправах і полюбляв неквапно потинятися по Фіванських антикварних крамничках. Але Едіпа та його синів тепер нема на світі. Тож він облишив свої книжки, свій антикваріат, засукав рукава і запосів місце загиблих. Інколи вечорами він бував таким змореним, що питав себе: чи управління людьми не є марнотою? Чи не є це заняття лише осоружною службою, яку годилося б залишити людям більш пересічним?.. А на ранок, коли постають нагальні проблеми, які треба вирішувати, він підводиться, як робітник на порозі трудового дня.

Підстаркувата жінка, що плете, сидячи поруч із годувальницею, яка виплекала обох дівчат,— це Еврідіка, дружина Креона. Вона продовжуватиме плести протягом усієї трагедії, доки не прийде і її черга встати та померти. Вона жінка добра, гідна, любляча. Але чоловікові не помічниця. Креон самотній. Самотній, незважаючи навіть на юного свого челядника, який ще надто молодий і нічим не може йому зарадити. А он-де — блідий юнак,— в глибині сцени, який притулився спиною до стіни і, від усіх відсторонений, перебуває в задумі, то це Гонець. Саме він незабаром з'явиться для того, щоб сповістити про смерть Гемона. Саме через те він зараз не має бажання ні розмовляти, ні приставати до гурту. Бо він уже знає...

Нарешті, троє червонопиких чоловіків, які ріжуться в карти, зсунувши капелюхи на потилицю, то це гвардійці. Не такі вже й харцизяки, мають свої сім'ї, дітей, звичайний життєвий клопіт, але варто наказати, і провинних вони в баранячий ріг зігнуть, не відчуваючи жодних докорів сумління. Від них тхне часником, шкірою і червоним вином, і вони геть чисто позбавлені уяви. Це посіпаки, ніколи ні в чому не винні, завжди задоволені собою і судочинством, якому служать. В даний момент вони — виконавці волі Креона, поки не з'явиться новий правосильний правитель Фів і в свою чергу не накаже їм заарештувати свого попередника.

А зараз, коли ви з усіма з ними познайомилися, вони можуть приступати до втілення своєї історії. Вона починається в той час, коли сини Едіпа, Етеокл і Полінік, які мали правити у Фівах по черзі, кожен протягом року, побилися під стінами міста і знищили один одного. Внаслідок того, що в старшого Етеокла кінчався перший рік його правління, а він відмовився поступитися братові місцем, Полінік залучив собі на допомогу шість іноземних можновладних князів, які були дощенту розбиті перед сімома ворітьми Фів. Тепер місто врятоване, обидва брати, що ворогували, лежать мертві, а нинішній цар Креон наказав, щоб доброго брата Етеокла вшанували пишним похороном, а цього шалапута, цього заколотника, цього пройдисвіта Полініка — не оплакувати і не ховати, а кинути на поталу крукам та шакалам. А хто наважиться поховати його тіло, нехай буде безжально страчений на горло.

Поки Пролог говорив, дійові особи одне по одному зникали зі сцени.

Щезає і сам Пролог.

Сцена освітлюється по-іншому.

Тепер це сірий мертвотний світанок в будинку, що спить.

Антігона прочиняє двері і, боса, навшпиньки входить знадвору, тримаючи в руці сандалії. Якусь хвильку стоїть, дослухаючись.

З'являється Годувальниця.

Годувальниця. Ти звідки?

Антігона. Я гуляла, няню. Як гарно надворі! Все довкола було суцільно сіре. Тепер тобі запізно дивитися, бо не збагнеш, адже зараз уже скрізь запанувало рожеве, жовте, зелене. Скидається на розмаїту листівку. Треба раніше вставати, няню, якщо хочеш побачити світ, позбавлений кольорів. (Збирається піти).

Годувальниця. Я підхоплююся вдосвіта, поспішаю до тебе в спальню подивитися, чи не збила ти уві сні ковдру, а тебе і слід прохолов у ліжку!

Антігона. А сад іще спав. Я його заскочила зненацька, няню. Він і гадки не мав, що я його споглядаю. До чого ж гарний буває сад, коли він іще не думає про людей!

Годувальниця. Ти собі пішла й навіть задні двері щільно не причинила, я перевірила.

Антігона. В полях усе було вмито росою і все чекало. Геть усе навкруги. Я йшла одна, та кроки на дорозі такі лункі, що мені стало соромно — адже я була певна, вони чекають не мене. Тоді я скинула сандалії і тихенько промкнулася на ниву, і вона цього не помітила...

Годувальниця. Доведеться змити ноги, перш ніж лягти у ліжко.

Антігона. Сьогодні я вже не лягатиму.

Годувальниця. Чи це чувана річ, вона на ногах з четвертої ранку! Навіть четвертої ще не було! Я підводжуся, йду подивитися, чи вона не розкрилася. А ліжко холодне, і її немає!

Антігона. Як ти гадаєш, няню, якщо так рано прокидатися щодня, я постійно відчуватиму утіху, що першою ступила за поріг?

Годувальниця. Та була ж ніч! Глупа ніч! І ти хочеш мене переконати, що ходила на прогулянку, брехухо? Де ти була?

Антігона (з дивною посмішкою). Справді, була ніч. І я, на самоті серед полів, одна вірила, що зараз ранок. Це так чудово, няню! Сьогодні я перша увірувала в прийдешній день!

Годувальниця. Прикидайся, прикидайся причинною! Добре співаєш, але мене на полові не зловиш! Колись я теж дівувала. І вдачу мала — ого-го! Але такою затятою, як ти, я не була. Кажи, звідки ти заявилася, поганка!

Антігона (раптом стає серйозною). Ні, я не погана.

Годувальниця. Бігала на побачення, еге ж? Скажеш, ні?

Антігона (задумливо). Так. Я була на побаченні.

Годувальниця. В тебе є любчик?!

Антігона (після паузи, дивним тоном). Так, няню, він, бідолаха, в мене є, мій любчик...

Годувальниця (вибухає гнівом). Гарно, нема чого казати! Добра мені скромниця! А ще царська донька! Ото маєш! Мучишся, виховуєш і ото маєш! Всі вони на один копил! Але ж ти начебто не була схожа на решту шелихвісток, які ладні весь час крутитися перед дзеркалом, підмальовуючи губки. Ти ж ніколи не прагнула комусь впасти в око! Скільки разів я собі думала: «Боже милий! Цій дитині бракує кокетства! Завжди в одній і тій самій сукенці, й зачесана недбало. Парубки помічатимуть лише Ісмену, всю в пряжечках та стрічечках, а ця залишиться на мої руки». А тепер, виявляється, ти така сама, як твоя сестричка, навіть гірша, облуднице! Хто він такий? Мабуть, якийсь шалапут? Певно, такий, що ти й рідні своїй не можеш освідчитися: «Так, мовляв, і так, я його кохаю і хочу з ним побратися»?! Я вгадала, еге ж? Та відповідай же нарешті, соромітнице!

Антігона (так само ледь помітно посміхаючись). Так, няню.

Годувальниця. І вона ще такає! Зглянься на мене, боже! Я їх викохала змалечку, я заприсяглася її нещасній матусі виховати її доброчесною панянкою, і ось як усе повернуло! Але не сподівайся, що на цьому й окошиться. Нехай я усього-на-всього твоя годувальниця і ти мене маєш за стару дурепу, але твій дядько, твій дядько Креон про все знатиме! Я тобі це обіцяю!

Антігона (немов раптом стомилася). Так, няню, дядечко Креон все знатиме. А тепер залиш мене.

Годувальниця. Почуєш, якої він заспіває, коли дізнається, що ти вночі втікаєш з ліжка! А що скаже Гемон, твій наречений? Бо вона ж заручена!.. Вона заручена, а о четвертій ранку зривається з постелі і десь вештається з іншим! І це абищо ще тебе жене геть, затикає тобі рота!.. А ти знаєш, що б я мала зробити? Надавати тобі ляпанців, як у дитинстві.

Антігона . Не варто б тобі, мамцю, так мене сварити. Не варто б тобі цього ранку так на мене гніватися.

Годувальниця. Не сваритися на неї! Це вже занадто! Адже це я присягалась твоїй матері... Що б вона мені зараз сказала, якби була жива? «Стара дурепо, так-так, стара дурепо, ти не зуміла впильнувати цноту моєї донечки. Постійно гримала, постійно вартувала, як та собака, ходила за дівчатами назирці —хай надягнуть вовняну одіж, щоб не застудитися, хай поп'ють молока з гоголь-моголем, щоб сили набратися, а о четвертій ранку ти спиш, стара ступо, спиш, хоча мусиш очей не стуляти, а дівчата при твоєму потуранні, сплюхо, втікають, і коли ти нарешті прибігаєш, то ліжко вже прохололо!» Ось що скаже мені твоя матуся там, на небі, коли я прийду до неї, а мене пектиме такий сором від цієї ганьби, що краще вмерти, якщо я ще не вмерла. Та нема чим крити, лишиться похилити голову і відповісти: «Ваша правда, пані Іокасто!»

Антігона . Облиш, няню, не треба плакати. Ти зможеш дивитися мамі прямо у вічі, коли зустрінешся з нею. І вона скаже тобі: «Добридень, няню, дякую тобі за мою маленьку Антігону. Ти добре піклувалася про неї». Матуся знає, чому я сьогодні вдосвіта виходила з дому.

Годувальниця. То в тебе нема коханця?!

Антігона . Нема, няню.

Годувальниця. То, виходить, ти мене брала на кпини? Бачиш, яка я стала стара. Бо ти ж моя улюбленка, незважаючи на твій важкий характер. Сестричка лагідніша за тебе, але мені завжди здавалося, що не вона, а ти любиш мене більше. Якби ти мене любила, ти б мені сказала правду. Чом твоє ліжко вже охололо, коли я прийшла поправити на тобі ковдру?

Антігона . Не плач, прошу тебе, няню. (Обіймає її). Нумо, моє стареньке, солоденьке рум'яне яблучко. Пам'ятаєш, як я терла його, щоб щічки вилискували? Стареньке моє зморшкувате яблучко. Не треба, щоб через якісь дурниці сльози струменіли в кожній зморшці, облиш, це все пусте. Я чиста, в мене немає ніякого любчика, крім Гемона, мого нареченого, клянусь тобі. Якщо хочеш, можу навіть заприсягтися, що ніколи й не матиму іншого коханого... Побережи сльози, побережи сльози, тобі вони ще можуть знадобитися, няню. Коли ти так плачеш, я почуваюся маленькою... А сьогодні вранці я не можу бути дитиною.

Входить Ісмена .

Ісмена . Ти вже прокинулась? Я заходила до тебе в спальню.

Антігона . Так, прокинулась.

Годувальниця. Лишенько, виявляється,— обидві! Ви що, сказилися, що схоплюєтесь раніше за прислужниць? Як по-вашому, хіба це гарно — підводитися, коли ще й на світ не благословилося, гасати вранці натщесерце, хіба таке личить царівнам? А от вбратися, цього ви не встигли. Буде мені через вас непереливки.

Антігона . Залиш нас, няню. Нам не холодно, запевняю тебе, адже літо надворі. Піди звари нам кави, будь ласка. (Вона сідає, раптом стомившись). Я б залюбки випила зараз чашечку кави, няню. Може, тоді я почуватимусь краще.

Годувальниця. Голубонько моя! В неї голова наморочиться від голоду, а я, ідіотка, тут стовбичу без діла замість того, щоб дати їй випити чогось гарячого.

Вона швидко виходить.

Ісмена . Ти захворіла?

Антігона . Пусте. Трохи стомилася. (Посміхається). Це через те, що я дуже рано встала.

Ісмена . Я теж цілу ніч не спала.

Антігона (продовжує посміхатися). Тобі треба виспатися. Інакше ти завтра виглядатимеш гірше.

Ісмена . Не посміхайся.

Антігона. Я не посміхаюсь. Я рада, що ти сьогодні така гарна, це мене заспокоює. Коли я була мала, я була така нещаслива, пам'ятаєш?.. Я намагалася забруднити тебе землею, засовувала тобі за комір хробаків. Одного разу я прип'яла тебе до дерева і одрізала твоє волосся, твоє розкішне волосся... (Гладить Ісмену по волоссю). Як воно, мабуть, легко — не мати дурних думок під такими довгими, прямими, старанно укладеними навкруг голови пасмами!

Ісмена (раптом). Чому ти говориш про інше?

Антігона (лагідно, продовжує пестити її коси). Це не інше...

Ісмена . Ти знаєш, Антігоно, я довго думала.

Антігона. Так.

Ісмена . Я думала всю ніч. Ти божевільна.

Антігона. Так.

Ісмена . Ми не можемо цього зробити.

Антігона (після паузи тихенько). Чому?

Ісмена . Бо тоді нам доведеться померти.

Антігона. Авжеж. Кожному своє. Він змушений буде нам заподіяти смерть, ну а ми, ми повинні піти й поховати свого брата. Так розподілені ролі, нічого не вдієш.

Ісмена . Я не хочу вмирати.

Антігона (лагідно). Я теж воліла б не вмирати, якби це було можливо.

Ісмена . Послухай, я добре все обмізкувала цієї ночі. Я старша за тебе. Я більше думаю. А тобі щось заманеться, хай навіть якась дурниця, та й по всьому. А я розважливіша. Я все обмірковую.

Антігона . Бувають випадки, коли не треба особливо розмірковувати.

Ісмена . Треба, Антігоно. Звичайно ж, це жахливо, і мені теж шкода брата, але почасти я розумію й дядька.

Антігона . Я не хочу часткового розуміння.

Ісмена . Він — цар і мусить подавати приклад.

Антігона. А я не цар. Щодо мене, то мені не треба нікому подавати приклад... Ця дурненька Антігона, кропивне сім'я, уперта дитина — чого їй лишень не наверзається на думку! За це її ставлять у куток або у якийсь закапелок. Туди їй і дорога! Від неї вимагали лише одного — щоб вона не перечила.

Ісмена . Ну, завелась! Брови насупила, дивиться в одну точку, нікого не слухає... Ти мене, либонь, послухай. Я частіше за тебе маю рацію.

Антігона. А я не хочу мати рації.

Ісмена . Принаймні спробуй зрозуміти!

Антігона. Зрозуміти... Я змалку одне це слово від вас від усіх і чую. Слід було зрозуміти, що не можна торкатися води, чудової холодної й текучої води, бо вона бризкає на кам'яні плити, і до землі торкатися — зась, бо забрудниш сукню. Слід було зрозуміти, що не можна їсти все разом, віддавати все, що маєш у кишені, першому-ліпшому жебракові, не можна бігати, бігати у повівах вітру, аж поки знесилена не впадеш на землю, не можна напитися, коли жарко, а купатися не дозволено ні вранці, ні ввечері, тобто аж ніяк не тоді, коли тобі хочеться! Розуміти. Завжди розуміти. А я, я не хочу розуміти. Розумітиму, коли постарію. (Тихо закінчує). Якщо мені судиться постаріти. Але не зараз.

Ісмена . Він сильніший за нас, Антігоно. Він — цар. І всі мешканці міста думають так, як він. їх сила-силенна навкруг нас, воно кишать по всіх фіванських вулицях.

Антігона. Я не слухаю тебе.

Ісмена . Всі вони улюлюкатимуть. Вони подужають нас — тисячі рук простягнуться до нас, тисячоликий натовп витріщатиметься на нас, але погляд у них буде єдиний. Вони плюватимуть нам в обличчя. Та ще ж доведеться просуватися на візкові крізь цей смердючий натовп, крізь їхній регіт та їхню зненависть аж до місця страти. А там — дурацькі пики охоронців, багрові над їхніми накрохмаленими комірами, їхні грубезні чисто вимиті лаписька, їхні бичачі очі, які виражають лише одне — хоч як не лементуй, хоч як їх не вмовляй, вони, як чорні невільники, слово в слово виконуватимуть те, що їм наказано, не роздумуючи, добре це чи погано... А страждання! Доведеться відчути, як наростає біль, як він досягає такого рівня, що годі витримати. Тут таки йому слід було б утамуватися, а він все одно зростатиме, здійматиметься все вище й вище, як пронизливий голос... Ні, не можу, не можу!..

Антігона. Як же добре ти все обмізкувала!

Ісмена . Я всю ніч думала. А ти ні?

Антігона. Авжеж, думала.

І с м єна. Ти ж знаєш, я не дуже смілива.

Антігона (стиха). Я теж. То що з цього?

Западає мовчанка.

Ісмена (раптом). Тобі що, зовсім не хочеться жити?

Антігона (пошепки). Жити не хочеться... (Ще тихіше, якщо це можливо). А хто вранці прокидався раніше за всіх, щоб швидше відчути голим тілом прохолодний дотик повітря? А хто лягав останнім, лише коли падав з ніг від утоми, щоб прожити ще кілька хвилин ночі? А хто ще дитиною плакав через те, що на світі стільки звірят, стільки трав у лузі, а всі їх неможливо взяти до себе?

Ісмена (поривається кинутися їй на шию). Сестричко моя мила!..

Антігона (підхоплюється і кричить). Ні, облиш мене! Не підлещуйся до мене! Не надійся, що ми зараз почнемо рюмсати в сестринських обіймах. Кажеш, ти добре все обдумала? На твою думку, можна відступити лише через те, що все місто тебе цькуватиме, через те, що тобі буде боляче і ти боїшся смерті?

Ісмена (похнюпившись). Так.

Антігона. Ну то й відмагайся цими причинами!

Ісмена (кидається до неї). Антігоно! Благаю тебе! Нехай чоловіки вірять у високі ідеали і помирають за них. А ти ж дівчина!

Антігона (зціпивши зуби). Так, дівчина. Чи ж я мало плакала в дитинстві, що народилася дівчинкою?

Ісмена . Щастя твоє тут, перед тобою, варто руку простягнути. Ти заручена, ти молода, ти вродлива...

Антігона (глухо). Ні, я не вродлива.

Ісмена . В тебе не та врода, що у нас, а якась інша. Ти ж прекрасно знаєш, що на тебе обертаються всі хлопці на вулицях. А дівчата, варто їм тебе угледіти, раптом замовкають і очей від тебе відвести не годні, аж доки ти не зникаєш за рогом.

Антігона (посміхнувшись майже непомітно). Хлопці на вулицях, дівчата...

Ісмена (після паузи). А Гемон, Антігоно?

Антігона (замкнувшись у собі). Я зараз же поговорю з Гемоном. І з ним усе буде скінчено.

Ісмена . Ти божевільна!

Антігона (посміхається). Ти завжди, з будь-якого приводу казала мені, що я божевільна. Іди знову лягай у ліжко, Ісмено. Бачиш, зараз уже розвиднілось, а засвітло я все одно нічого не зможу вдіяти. Мого небіжчика брата зараз оточила така варта, немов він насправді виборов собі царський сан. Іди приляж. Ти ж зблідла від утоми.

Ісмена . А ти?

Антігона. Мені не хочеться спати. Але обіцяю тобі, що не зрушу з місця, поки ти не прокинешся. Няня принесе мені чогось поснідати. Ходи трохи поспи. Сонце тільки сходить. А в тебе аж очі злипаються. Ну, йди...

Ісмена . Я переконаю тебе, правда? Переконаю? Ти мені дозволиш іще з тобою поговорити?

Антігона (дещо стомлено). Авжеж, я тобі дозволю поговорити. Я всім вам дозволю зі мною поговорити. А тепер піди поспи, прошу тебе. Бо інакше завтра ти будеш не такою гарною. (Вона дивиться, як сестра виходить, і раптом стомлено падає на стілець). Бідолашна Ісмено!

Годувальниця (входить). Ось тобі міцна кава і грінки, голубонько. Поїж.

Антігона. Я не дуже голодна, няню.

Годувальниця. Я їх власноручно підсмажила і маслом помастила, як ти любиш.

Антігона. Яка ти добра, мамцю. Трохи пити хочеться, от і все.

Годувальниця. Де тобі болить?

Антігона. Ніде, нянцю. Але все ж таки укутай мене тепліше, як бувало, коли я нездужала. Няня сильніша за пропасницю, няня сильніша за марення, сильніша за тінь від шафи, яка вишкіряється і постійно міниться на стіні, сильніша за тисячі комах тиші, які щось точать у темряві ночі, сильніша за саму ніч, яка пугукає вдалині, няня сильніша за саму Смерть. Дай мені руку, як тоді, коли ти сиділа біля моєї постелі.

Годувальниця. Що з тобою, голубонько?

Антігона. Нічого, няню. Просто я ще надто мала для цього всього. Але ніхто, крім тебе, не повинен цього знати.

Годувальниця. Надто мала для чого, моя пташко?

Антігона. Не має значення, няню. До того ж ти зі мною. Я тримаю твою добру зашкарублу руку, яка рятує завжди й від усього, я це добре знаю. Може, вона мене ще раз врятує. Ти ж така дужа, няню.

Годувальниця. Що ти хочеш, щоб я для тебе зробила,

голубонько?

Антігона. Нічого, нянцю. Лише поклади мені руку на щоку, ось так. (Застигає на хвилинку із заплющеними очима). Бачиш, мені вже не страшно. Нема ні людожера, ні баби-яги, ні вовкулаки, який підкрадається і викрадає дітей... (Після паузи продовжує іншим тоном). Нянцю, з приводу моєї собаки Дусі...

Годувальниця. Що саме?

Антігона. Пообіцяй, що ти ніколи не будеш на неї гримати.

Годувальниця. Ця тварюка все навколо бабрає своїми брудними лапами! її взагалі не слід було б пускати в кімнати.

Антігона. Хай навіть вона все бабрає. Пообіцяй мені, няню.

Годувальниця. То ти хочеш, щоб я дозволила все в домі позасмальцьовувати і слова всупереч не сказала?

Антігона. Так, нянцю.

Годувальниця. Ну, це вже занадто!

Антігона. Прошу тебе, нянцю. Тобі ж і самій подобається Дуся, її гарна велика морда. А до того ж ти в глибині душі дуже любиш усе шкребти до блиску і була б нещасною, якби все завжди лишалося чистим. То я тебе прошу — не сварись на неї.

Годувальниця. А якщо вона напаскудить прямо на килими?

Антігона. Пообіцяй, що навіть у цьому разі не лаятимеш її. Дуже прошу тебе, няню.

Годувальниця. Коли ти до мене ластишся, з мене хоч мотузки сукай, і ти цим користуєшся. Ну гаразд, гаразд. Мовчки підтиратиму за нею. Ти мене геть замучила сьогодні своїми забаганками.

Антігона. І ще одне: пообіцяй, що ти говоритимеш до неї, що ти часто з нею розмовлятимеш.

Годувальниця (знизує плечима). Де це таке бачено? Розмовляти з твариною?!

Антігона. Тож-то й воно, що не як з твариною. Розмовляй із нею як з людиною. Ти ж чула, як я до неї говорю.

Г о д у в а л ь н и ц я. Оце вже ні! В моєму віці з себе дурку клеїти! А чого це тобі заманулося, щоб усі в домі зверталися до собаки як до людини, га?

Антігона (стиха). Бо якщо я з тієї чи іншої причини не зможу більше з нею розмовляти...

Годувальниця (спантеличено). Не зможеш більше розмовляти? Не зможеш розмовляти? Чому б це?

Антігона (спершу трохи відвертається, потім закінчує рішуче). Втім, якщо собака надто скучатиме, якщо чекатиме весь час,— знаєш, як вона утикає носа в шпаринку під дверима, коли я йду з дому,— краще буде її вбити, няню, але так, щоб вона не мучилась.

Годувальниця. Вбити її, крихітко? Вбити твою собаку? Та ти справді збожеволіла сьогодні!

Антігона. Ні, няню.

Входить Г е м о н.

Ось і Гемон. Залиш нас, няню. І не забудь, що ти мені пообіцяла.

Годувальниця виходить.

Антігона (підбігає до Гемона). Даруй мені, Гемоне, ту сварку вчора ввечері і все інше. Я була неправа. Вибач мене, прошу.

Г е м о н . Ти прекрасно знаєш, що я тебе вибачив, не встигли за тобою клацнути двері. В кімнаті ще вчувався аромат твоїх парфумів, а я вже не сердився на тебе. (Він тримає її в обіймах, усміхається, вдивляється в неї). В кого ти поцупила ті парфуми?

Антігона. В Ісмени.

Гемон. І губну помаду, пудру, і гарну сукню?

Антігона. Теж у неї.

Гемон. А на честь чого ти вирішила так причепуритися?

Антігона. Потім розповім. (Міцніше притуляється до нього). Любий мій, яка ж я була дурна! Змарнувати цілий вечір, цілий чудовий вечір!

Гемон. Будуть у нас ще чудові вечори, Антігоно.

Антігона. Може статися, що не буде.

Гемон. Будуть й інші суперечки, бо щастя рясніє сварками.

Антігона. Щастя, так... Послухай-но, Гемоне...

Гемон. Слухаю.

Антігона. Не треба сміятися цього ранку. Будь серйозним.

Гемон. Я серйозний.

Антігона. І пригорни мене міцніше. Так міцно, як ніколи не пригортав. Нехай уся твоя сила закарбується в мені. Гемон. Отак. З усієї сили. Антігона (зітхає). Як добре!

Кілька хвилин вони стоять мовчки, по тому вона стиха гукає:

Гемоне, ти слухаєш?..

Гемон. Слухаю.

Антігона. Знаєш, що я сьогодні хотіла тобі сказати... Маленький хлопчик, який міг би у нас з тобою народитися...

Гемон. Так...

Антігона. Знаєш, я б зуміла його захистити від усього на світі.

Гемон. Авжеж, Антігоно.

Антігона. О, я б його так міцно притисла до себе, що він би ніколи нічого не боявся, клянусь тобі. Ні темряви, що насувається ввечері, ні сонця, яке непорушне стоїть у зеніті, ні гри тіней... Наш маленький хлопчик, Гемоне! В нього була б маленька і недбало зачесана, але найнадійніша з-поміж усіх найсправжнісіньких матерів, навіть тих, у кого пишні груди і великі фартухи. Ти мені віриш?

Гемон. Вірю, кохана.

Антігона. І ти віриш, що в тебе була б справжня дружина, адже віриш?

Гемон (пригортає її). В мене і так справжня дружина.

А. н т і г о н а (раптом зривається на крик і ближче горнеться до нього). О Гемоне, Гемоне, ти кохав мене, ти певен, що кохав мене того вечора?

Гемон (тихенько погойдує її). Якого вечора?

Антігона. Ти певен, що під час того балу, коли я сиділа в кутку, а ти мене там знайшов, ти не помилився у виборі? Ти певен, що ніколи з того моменту не пошкодував жодного разу, навіть в глибині душі тобі не майнув сумнів — чи не варто було краще запросити до шлюбу Ісмену?

Гемон. Дурненька!

Антігона. Ти любиш мене, чи не так? Ти кохаєш мене як жінку? Твої руки, що мене огортають, не брешуть? Ні великі долоні в мене на спині, ні твій запах, ні тепло твоїх обіймів, ні та безмежна довіра, яку я відчуваю, коли кладу голову в цю западинку в тебе на шиї,— все це не облуда, правда?

Гемон. Так, Антігоно, я кохаю тебе як жінку.

Антігона. Я чорнява і худа. А Ісмена рожева й золотава, немов стиглий плід.

Гемон (пошепки). Антігоно...

Антігона. Боже мій, я вся спаленіла від сорому. Але сьогодні вранці мені необхідно це знати. Благаю тебе, скажи мені правду. Коли ти думаєш про те, що я стану твоєю, ти відчуваєш, як у тобі утворюється якась порожнеча, ніби щось всередині відмирає?

Гемон. Відчуваю, Антігоно.

Антігона (зітхає, після паузи). Я теж це відчуваю. І я хотіла тобі сказати, що дуже пишалася б тим, що стала твоєю дружиною, справжньою Дружиною, на яку б ти не задумуючись клав руку, як на бильце свого улюбленого крісла. (Відірвалася від нього, каже іншим тоном). Ну, от. А тепер хочу тобі сповістити ще дві речі. А коли я їх скажу, треба, щоб ти встав і пішов звідси, ні про що мене не питаючи. Навіть якщо вони здадуться тобі незвичайними. Навіть якщо завдадуть тобі болю. Присягнись мені в цьому.

Гемон. Що ти ще хочеш мені сказати?

Антігона. Спершу присягнись, що підеш, ні про що мене не питаючи. Навіть не глянувши на мене. Якщо любиш мене, присягнись мені в цьому. (Дивиться на нього і бачить, що обличчя в нього приголомшене, нещасне). Ти ж бачиш, яіс я тебе благаю, то поклянися мені, Гемоне... Це моє останнє шаленство, і ти повинен мені подарувати...

Гемон (після паузи). Клянусь.

Антігона. Дякую. Ну, то слухай. Спершу щодо вчорашнього вечора. Ти мене щойно питав, чому я вчора прийшла, вирядившись в Ісменину сукню, та ще й напахчена парфумами і з нафарбованими губами. Я поводилася як дурна. Я була не дуже певна, що ти мене справді жадаєш, і все це зробила, щоб більше скидатися на інших жінок і щоб викликати в тебе бажання.

Гемон. Ось воно в чому річ!

Антігона. Так. Але ти почав сміятися, і ми посварилися. І мій поганий характер узяв гору — я втекла. (Веде далі, стишивши голос). Але вчора ввечері я приходила до тебе, щоб тобі належати, щоб стати твоєю дружиною раніше строку. (Він відсахнувся, хоче щось сказати, а вона кричить). Ти присягся мені, що не питатимеш чому, Гемоне! Ти дав мені клятву! (Каже тихо й смиренно). Благаю тебе... (відвернувшись, додає твердо). Втім, я тобі скажу. Я хотіла, незважаючи ні на що, стати твоєю дружиною, бо я, я кохаю тебе як свого чоловіка, дуже-дуже кохаю, і я сама,— о, вибач мені, любий! — завдам тобі болю, бо ніколи, ніколи не зможу з тобою побратися.

Він мовчки закляк від подиву.(Біжить до вікна, кричить).

Гемоне, ти присягавсь мені! Іди звідси. Негайно йди звідси і не кажи нічого. Якщо ти заговориш, якщо хоч на крок ступиш до мене, я викинуся з цього вікна. Клянуся, я зроблю це, Гемоне. Клянуся тобі головою того маленького хлопчика, який народився у наших з тобою мріях, єдиний маленький хлопчик, якого мені в житті судилося мати. Іди зараз, іди негайно. Ти про все дізнаєшся завтра. Ти скоро про все дізнаєшся. (Далі говорить із таким відчаєм, що Гемон підкоряється і відступає від неї). Будь ласка, Гемоне, іди. Це єдине, що ти ще можеш зробити для мене, якщо мене любиш.

Гемон виходить.

(Стоїть нерухомо, спиною до глядачів, по тому зачиняє вікно, сідає на маленький стільчик посеред сцени і каже тихенько, з якоюсь дивною полегкістю).

Ну от, з Гемоном покінчено, Антігоно.

Входить Ісмена .

Ісмена (гукає). Антігоно! А, ось ти де!

Антігона (не рухається). Так, я тут.

Ісмена . Не можу спати. Мене посів страх, що ти підеш з дому і білого дня намагатимешся його поховати. Антігоно, сестричко, ось ми всі біля тебе — Гемон, наша няня, я, твоя собака Дуся... Ми любимо тебе, і ми живі. Ти нам потрібна. Полінік помер, і він не любив тебе. Він завжди був нам чужий, він був нам поганим братом. Забудь його, Антігоно, так само, як він забував нас. Нехай його жорстока тінь вічно блукає, не дочекавшись поховання, бо такий указ Креона. Не треба братися за те, що тобі не під силу. Ти ніколи нічого не боїшся, але ж ти така маленька, Антігоно. Залишайся з нами, не ходи туди цієї ночі, заклинаю тебе.

Антігона (підвівшись, простує до дверей; на вустах її виграє дивна усмішка; з порога, тихо). Тепер уже запізно. Цього ранку, коли ти мене перестріла, я поверталася звідти. (Виходить).

Ісмена (з криком біжить слідом). Антігоно!

Щойно Ісмена вийшла, з других дверей входить Креон у супроводі юного челядника.

Креон. Ти кажеш — гвардієць? Той, хто стояв на чатах біля трупа? Хай увійде.

Гвардієць входить. Це солдафон. У даний момент він позеленів з переляку.

Гвардієць (стає навитяжку). Вартовий Жонас з другої роти!

Креон. Чого тобі треба?

Гвардієць. Отакої, начальнику. Ми кинули жеребок, кому йти. Випало мені. Ну то от що я вам скажу, начальнику. Я до вас заявився, бо ми вирішили, що краще буде, якщо хтось один пояснить, як усе сталося, і ще тому, що ми не могли усі втрьох покинути пост. Бо ми троє, начальнику, стовбичимо на варті біля трупа.

Креон. Що ти хочеш мені сказати?

Гвардієць. Нас, начальнику, троє. Не один я. Крім мене, ще Дюран і Будусс, що має відзнаки першої статті.

Креон. Чому солдат першої статті не з'явився доповідати?

Гвардієць. Хіба не так, начальнику? Я це одразу ж і сказав! Повинен був іти першостаттєвий. Коли нема нікого з офіцерів, відповідальність лягає на солдата першої статті. Але двоє інших заперечували і вирішили тягти жеребок. Накажете, щоб я пішов і привів першу статтю?

Креон. Ні. Кажи вже, раз ти тут опинився.

Гвардієць. Я сімнадцять років на службі. Записався добровольцем, маю медаль, дві подяки. Я добре себе зарекомендував, начальнику. Я справний служака. Нічого, крім наказу, не знаю. Старші по званню завжди кажуть: «З Жонасом можна бути спокійним».

Креон. Все це прекрасно. Ти діло кажи. Чого ти боїшся?

Гвардієць. Згідно зі статутом доповідати мусив би солдат першої статті. На мене теж уже є подання, але звання ще не присвоєне. Присвоять, мабуть, у червні.

Креон. Ти говоритимеш нарешті? Якщо щось-таки сталося, ви всі троє несете відповідальність. Годі розпатякувати про те, хто саме мусив бути на твоєму місці.

Гвардієць. Ото я й кажу, начальнику,— труп... Ми ж його так пильнували! Заступили на двогодинне чергування, найважче за добу. Ви ж знаєте, начальнику, як воно буває, коли ніч уже заноситься на ранок... Ув очах свинець, потилицю ломить, а тут іще тіні ворушаться і досвітній серпанок здіймається... Гай-гай, добре ж вони обрали свою годину... Ми були на посту, гомоніли між собою, тупцювали на місці... Ми не спали, начальнику, в цьому ми усі троє можемо вам заприсягтися, ми справді не спали! До того ж ну й колотун був на дворі... Раптом я накинув оком на труп... Ми за два кроки стояли від нього, але я час від часу все ж таки накидав на нього оком... Такий вже я уродився, начальнику, я людина заповзята. Це тому старші по званню кажуть: «З Жонасом...»

Креон жестом зупиняє його. (Раптом кричить).

 Це я його помітив перший, начальнику! Інші вам це підтвердять, я перший подав сигнал тривоги.

Креон. Сигнал тривоги? Чому?

Гвардієць. Бо ж труп, начальнику. Хтось його засипав. Не надто ретельно... Часу бракувало, адже ми поруч стояли. Ледве землею притрусив... Але досить, щоб приховати його, щоб не склювали стерв'ятники.

Креон (підступає до нього). Ти певен, що це не рився якийсь гризун?

Гвардієць. Ні, начальнику. Ми, ми теж спершу таке запідозрили. Але ж землю він пожбурив прямо на труп. Згідно зі звичаєм. Це був хтось, хто мав навички.

Креон. Хто насмілився? Хто настільки збожеволів, щоб знехтувати моїм указом?! Ти помітив які-небудь сліди?

Гвардієць. Жодних слідів, начальнику. Якісь сліди були, але такі — неначе пташка прострибала. Вже пізніше, коли вартовий Дюран почав роздивлятися пильніше, він знайшов лопатку, малесеньку старезну дитячу лопатку, зовсім заіржавілу. Ми подумали — неймовірно, щоб то дитина таке вчинила. Солдат першої статті все ж таки її зберіг для дізнання.

Креон (немов уві сні). Дитина... Опозицію неначе розбито, а вона б'є ключем, усе підмиває... Друзі Полініка з їхнім блокованим у Фівах золотом, ватажки плебсу, від яких тхне часником, які раптом зробилися царевичевими спільниками. А ще й жерці, що намагаються виловити бодай яку-небудь рибинку в цій каламутній воді... Дитина!.. Вони, мабуть, вирішили, що це буде більш зворушливо. Прекрасно собі уявляю цю їхню дитинку, в якої пика — як у найманого вбивці, а дитячу лопатку, ретельно загорнуту в папір, він ховає під одежею. Якщо вони й насправді своєю балаканиною не забили памороки якійсь дитині. Невинна душа — неоціненна знахідка для їхньої партії. Справжній блідочолий хлопчисько, що плюне в очі тим, хто його розстрілюватиме. Дорогоцінна чиста кров зачервонить мої руки! Вони матимуть подвійний зиск! (Підступає до вартового). Але в них можуть бути спільники. Ймовірно, вони промкнулися навіть у мою гвардію! Слухай-но, як тебе там...

Гвардієць. Начальнику, ми все робили як годиться! Дюран присів на часину, бо в нього ноги боліли, але я, начальнику, я весь час навстоячки стояв. Солдат першої статті підтвердить вам це.

Креон. Кому ви вже розповіли про цю пригоду?

Гвардієць. Нікому, начальнику. Ми хутенько кинули жереб, і я подався сюди.

Креон. Слухай мене уважно. Ви заступите на повторне чергування. Свою зміну відішліть. Це мій наказ. Біля трупа вартуватимете лише ви, і ніхто інший. І нікому жодного слова. Все сталося через ваше недбальство, і ви неодмінно будете за це покарані. Але якщо ти вибовкаєш, якщо по місту почнуть поширюватися чутки, що хтось поховав останки Полініка, ви всі троє накладете головою.

Гвардієць (горлає). Ми й пари з вуст не пустили, начальнику, присягаюсь! Але ж я, я зараз тут, і може трапитись таке, що хлопці вже розповіли про це змінному наряду! (Обличчя його зрошує рясний піт, він захлинається). Начальнику, в мене двоє діток, меньшенький зовсім дрібний! Ви ж посвідчите за мене перед військовим трибуналом. Я, я був тутечки, з вами! Ось і свідок є! Якщо хтось щось розпатякав, то це не я, це вони. В мене й свідок є!

Креон. Біжи мерщій. Якщо ніхто нічого не прознав, залишишся живий.

Гвардієць вибігає.

(Деякий час стоїть мовчки. Раптом шепоче).

 Дитина... (Кладе руку на плече юного челядника). Ходімо, хлопче. Доведеться зараз про все розповісти... Уявляєш, яка зчиниться буча! А ти, ти міг би померти за мене? Чи пішов би ти на таке зі своєю іграшковою лопаткою?

Хлопчик дивиться на нього.

(Прямує до виходу разом з юним челядником, пестячи його волосся). Звичайно ж, ти також би пішов не вагаючись... (Чути, як він зітхає).

Дитина...

Вони пішли. Вступає Хор.

Хор. Ну от. Тепер пружина натягнута. Надалі вже події розгортатимуться самі собою. Саме в цьому і полягає зручність трагедії. Варто мізинцем підштовхнути, надати прискорення, і вся машина закрутилась. Інколи для цього вистачає, щоб дівчина на вулиці помахала рукою, або якось прокидаєшся вранці і тобою оволодіває таке бажання прославитись — аж слинка котиться; бува й таке, що поставиш собі якось ввечері яке-небудь недоречне запитання — і готово! По тому лишається тільки попустити, щоб усе йшло своїм звичаєм. А сам можеш бути спокійним. Усе котиться належним чином. Усе припасоване до ладу, добре змащено споконвіку. Смерть, зрада, відчай — ось вони, тут, поруч. Так само як і вибухи, і громовиці, і німотність, усі види німотності: німа тиша, яка западає, коли кат наприкінці здіймає руку, і мовчання на самому початку, коли двоє закоханих, скинувши одяг, вперше завмирають одне перед одним, у напівтемній кімнаті, не в змозі й поворухнутися, і те безгоміння, що зчиняється, коли вибухає криками юрба, оточивши переможця,— неначе на кінострічці, де обірвався звук,— роззявлені роти, а нічого не чути, увесь цей шарварок, що є насправді лише безгучним видовищем шарварку, і сам переможець, вже знеможений і самотній, посеред власної німоти...

Трагедія — то є чиста, то є надійна річ, відпочинок у ній забезпечено. У драмі з її зрадливцями, з її заповзятими лиходіями, з її скривдженою чеснотою, месниками, собаками породи ньюфаундленд, з її проблисками надії жахливо помирати — тут смерть скидається на нещасний випадок. Героя, здається, можна було б врятувати, симпатичний юнак міг би встигнути разом із жандармами. В трагедії можна бути спокійним. По-перше, тут усі свої. Адже усі по суті своїй невинні! Ну і що з того, що одних убивають, а інші самі вбивають?! Це швидше питання розподілу ролей. До того ж на трагедії можна відпочити саме тому, що знаєш: жодної надії нема, ані найменшої, тебе впіймано, ти потрапив у пастку, як пацюк, склепіння небесне навалиться тобі на плечі, і тобі не лишається нічого іншого, як кричати — не стогнати, не бідкатися, а горлати на повний голос, щоб висловити все, що маєш сказати, про що ще ніколи не говорив, і навіть те, про що ще, можливо, й сам не знаєш. ! все це не для чого іншого, як для того, щоб сказати це собі самому, щоб самому це збагнути. В драмі герої борсаються, бо мають надію виборсатись. Це негідно, це утилітарне. У трагедії ж усе безкорисливо. Це королівська втіха. Адже, врешті, вже не треба робити жодних намагань.

Увійшла Антігона , яку підштовхують гвардійці.

Ось воно й починається. Схопили маленьку Антігону. Вперше маленька Антігона зможе стати сама собою.

Хор зникає, в цей час гвардійці виштовхують Антігону на авансцену.

Гвардієць (який знову цілком віднайшов рівновагу). Ідіть, ідіть, нема чого мені баки забивати! Пояснювати будете начальнику. Щодо мене, то я дію строго за інструкцією. Що там вам треба було зробити, я цього знати не бажаю. Якщо всіх людей послухати, та ще й спробувати зрозуміти, вийде, що всі вони чистенькі. Іди, іди! Тримайте її, хлопці, і нехай помовчить! Хоч би що вона там мала розповісти, я цього чути не хочу!

Антігона. Скажи їм, нехай не хапають мене своїми брудними лаписьками. Мені боляче.

Гвардієць. Своїми брудними лаписьками? Могли б ви, панночко, бути ввічливішою. Адже я з вами поводжуся чемно.

Антігона. Скажи їм, нехай мене не хапають. Я Антігона, дочка Едіпа. Я не втечу.

Гвардієць. Дочка Едіпа, ще б пак! Ті хвойди, що їх підбирає нічний патруль, теж погрожують і твердять, що кожна з них — любаска префекта поліції!

Гвардійці регочуть.

Антігона. Яз радістю помру, але я не хочу, щоб вони доторкалися до мене!

Гвардієць. Скажи на милість, а торкатися до група, а землю рити — це тобі не відворотне? Кажеш, «їхні брудні лаписька». На свої б краще подивилась!

Антігона дивиться на свої руки, закуті в наручники, й злегка посміхається.