Геннадій шкляр фосфорична мері

Геннадій шкляр фосфорична мері : Фосфорична мері, Геннадій Шкляр, 1997 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон Сріблясте мерехтіння кіноекрану на стіні темної зали колишнього панського маєтку осявало наше обшарпане повоєнне дитинство небуденним світлом.

Геннадій шкляр фосфорична мері

Вечеря на дванадцять персон:

Житомирська прозова школа. К.: Ґенеза, 1997. – С. 342-350

Володимиру Мальцеву

Сріблясте мерехтіння кіноекрану на стіні темної зали колишнього панського маєтку осявало наше обшарпане повоєнне дитинство небуденним світлом.

На порозі до світу, в якому з наших кощавих плечей спадали кортовенькі піджачки й латані сорочечки, а лягали блискучі еполети, погони, кольчуги, лицарські плащі, і ми, містечкові посмітюхи, півтори години були так далеко від перехняблених будинків, що обступали кривулясті вулиці Круглика, стояла невмолима тьотя Мотя, яка відкривала двері в той світ, якщо ти мав смужечку цупкого квитка. У квиток, що так приємно лоскотав долоню, коли потрапляв з рук нашого верховоди Федька на прізвисько Гаврош, вкладалося стільки мурашиної праці, хлоп'ячої винахідливості: ми збирали залізяччя, лахміття, пірнали на дно ставу, дістаючи скойки, викопували на городах самосійний хрін, збирали мідні та латунні вироби, ходили на скотомогильник по кістки, обривали у лісі шипшину. Все це за копійки приймали в райзаготконторі.

І ще були пляшки. Варто було продавщиці «Голубого Дунаю», так називали буфет в центрі містечка, приготувати для відправки ящики з порожніми пляшками, виставити їх на вулицю і заґавитися на хвильку, як десяток зелених півлітровок ставали нашою здобиччю.

Прискіпливо перевіривши, чи не потрапила якась із надщербленою шийкою, Гаврош посилав когось по авоську і говорив мені:

— Папа, підеш у гадючник і поздаєш.

— Чому все Папа та Папа? Хай Воша йде.

Мене звали Папа. хоч кожен з хлопців потай палко заздрив моєму щастю й без вагань дав би відтяти палець, аби мати живого батька, слово «папа» звучало в їхніх устах знущально.

— Папа, — говорив Гаврош, — у тебе мати вчителька і батько є. А звідки може взятися пляшка у Воші?

Гаврошева логіка була залізна: з нашої зграї тільки я не міг підозрюватися буфетницею в нахабній крадіжці, яка була ще нахабнішою од того, що за своє кревне вона мала платити.

Я ішов. Кожного разу, коли, вдаряючись об ноги, пляшки в авосьці збрязкували, захололий, як драглі, страх здригався і, обриваючись важкими студеними шматками, падав униз живота. Але я йшов — дороги назад не було: сім пар очей відрізали її надійніше, ніж фортечний рів.

Я ступав у напівтемні, просякнуті гострим, кислуватим запахом оселедців й пива нутрощі «Голубого Дунаю», мов на поверхню драговини, готової щомиті глитнути мене у вічну ніч.

Страх холодним вужем лежав у грудях і тоді, коли я повертався, затиснувши у кулаці гроші. Але що ті хвилини проти наступних годин раювання у промінні поваги, якою оточувала мене компанія, — всі розуміли, що без мене пляшки були б звичайним зеленим склом, що завдяки мені вхід до кінозали забезпечено сьогодні й завтра.

Навіть гордий Чіта підходив до мене і, незважаючи на те, що був значно меншим на зріст, якось зверхньо поплескував по плечі, але всі розуміли, що моя слава — не вічна. Як тільки наспіє осіння пора, і на цукроварню почнуть возити буряки — героєм надовго стане Чіта.

Чіта був горбатенький. Але ми так звикли до його вади, що, аби він позбувся її, то вважали б це ненормальним. Через горбатість хода у Чіти була погордлива, плавка і дивився він, відхиляючи голову назад, зверхньо. Незважаючи на каліцтво, він не відставав від усіх в наших іграх, а багато в чому перевершував: найспритніше лазив по деревах, випускав з рота дим кільцями, кумедно перекривляв багатьох кругличан. За ці якості та ще за постать, яка нагадувала мавп'ячу, прозвали його Чітою — саме тріумфально пройшов кінозалами американський фільм «Тарзан».

Мавп'яче прізвисько так пасувало йому, так міцно вчепилося, що невдовзі й мама його, прибиральниця Ярина, виходячи в пізній вечір, басом, який було чути на пів-Круглика, кликала свого безприв'язного сина до сідала: «Павко-о! Павко-о! Павко-о!»

«О-о...» — луною котилося над центром містечка, в кривих завулках над вцілілими у війні дахами єврейських будинків, над запиленими кленами й акаціями скверу, над базаром, дерев'яними рундуками й довгими дощатими столами, над побитим танком у терносливах.

Син не відгукувався, і тоді Ярина заспівувала голосно й пронизливо: «Чі-і-та-а!.. Чі-і-та-а!..»

Швидко розтануло літо, зрідка нагадували про нього теплі вересневі дні. Невдовзі поіржавіло листя кленів і каштанів, дукачиками вкрилися берези, задощило. В школі моїм друзям видали допомогу — завеликі куфайки й чоботи. В їх гурті я виділявся картатим пальтечком і портфельчиком. О, як я ненавидів того портфельчика — у хлопців були брезентові сумки через плече, у Чіти — полотняна торбина, а тому вони мали вільні руки, могли зачіпати на ходу, що заманеться: я ж волік свого портфельчика і заздрив хлопцям.

Тієї осені, в шостому класі, випало так, що Павка став моїм сусідом по парті. Скоріше — не випало, на тому наполіг він сам, першого ж дня вмостившись поруч і безапеляційно заявивши: «Будемо сидіти вдвох». А потім стишено, сумовито додав: «Мені треба добре вчитися. Я буду списувать у тебе».

Я не зрозумів, навіщо Чіті добре вчитися, бо сам вимучував четвірки та п'ятірки тільки тому, що боявся широкого офіцерського батькового паска, але в голосі Чіти бриніла дивна стражденність, вчувалася така глибока переконаність, що я поспішив його запевнити: «Списуй скільки захочеш!»

Він дістав із сумки яблуко-циганку і простягнув мені. На перерві ми розрізали те велике темно-червоне яблуко навпіл.

Згодом я зрозумів, чому Павка вирішив взятися за розум. Якось ми дізналися, що наш верховода Гаврош кидає школу і йде у місцевий колгосп причіплювачем.

— Трохи походжу у причіплювачах, — хвалився він, — а там на курси трактористів пошлють.

Раптова дорослість зазвучала в його словах, навіть в рухах проступила, і ми одчайдушно заздрили йому.

Гаврош пішов кудись із своїми дорослими клопотами, а Павка і я, відчувши себе нараз осиротілими, сумно попленталися на звичне місце наших зібрань — на базар, в олійні ряди.

— Бач, — сказав Павка. — Гаврош тільки на два роки старший од нас, а вже переходить на свій хліб. Бо сильний і здоровий. Всі ви — здорові. А я не буду ні трактористом, ні шофером, і в армію мене ніколи не візьмуть.

— Чому? — не второпав я одразу.

— Тому! — закричав він гугнявим голосом. Бліде обличчя його потемніло, взялося старечими зморшками.

Він рвучко повернувся до мене спиною, трохи нагнувся, щоб ще більше випнувся горб, який надимав тканину кортового піджачка.

Я остовпів: душа компанії, веселун і заводіяка Чіта, який дотепно й жорстоко кпинив з усіх і всього, плакав!

Не обертаючись і протискуючи крізь схожі на гавкіт схлипи слова, Чіта сказав:

— Я — не такий, як усі... я — горбатий... Обережно я підступив до Павки, поклав долоні йому на плечі, щоб вони перестали здригатися.

— Не плач, не плач, — примовляв я, відчуваючи, як у грудях загусає важкий клубок. — Ну не будеш ти шофером. Хіба всім шоферами бути? Я ось зовсім не хочу шофером.

Я гладив його плечі, вони здригалися рідше й рідше, Павка перестав схлипувати, зашморгав носом й витирав його рукавом. Раптом мої руки ковзнули й опинилися на Павчиному горбі. Нудотно запахло старою олією, якою були просякнуті дерев'яні столи, я сховав руки у кишені й відступив від нього.

Чіта обернувся, глянув мокрими сизувато-синіми очима знизу винувато, віддано й запобігливо — цей погляд скидався на погляд упосліджуваного пса, якого хтось несподівано прилащив.

Жодного разу потім не бачив я Павку таким, як тоді, в олійних рядах. Він знову був безжурним, метким і насмішкуватим Чітою.

Павка таки взявся за навчання. Ретельно списував усі вправи та задачі, з затятістю маленького дикуна зубрив правила й вірші, але все було марне — наука не лізла у його сплюснуту, як диня, голову: визубрене на другий день геть вивітрювалося.

Почали возити на завод буряки. Вони були єдиним джерелом прибутків нашої зграї о цій порі. Але тих коренів, що вилітали з вантажівок на узбіччя бруківки, було замало, ми воліли, щоб випадало значно більше. І вони падали. Завдяки Чіті.

За містечком був крутий узвіз, який вантажівки долали натужно, ледь повзли. Коли починався узвіз і машина притишувала хід, Чіта спритно видряпувався на борт, швидко викидав на дорогу буряки, які ми одразу підбирали, а коли машина досягала вершини узвозу, зіскакував з неї. Три-чотири таких операції — і квитки в кіно були в кишенях. Гроші за буряки давала самогонниця баба Тодоська. Отож кожен ніс у мішечку по десятку коренів — якраз на квиток.

«Фосфорична Мері»... Доки дасть дихнути, пам'ятатиму ці слова. Як тільки біля Трьох Стовпів було вивішено афішу з назвою фільму, вона зачарувала нашу зграю. Ми не знали, про що йтиметься в фільмі, але вже в самій назві вчувалася красива таємниця, звучала в ній гіпнотична музика, і ми то з захватом, то мрійливо повторювали: «Фосфорична Мері». Цей фільм ми мали подивитися, що б там не було.

Вже геть забуто зміст тієї стрічки, швидше всього то була мелодрама, слова «Фосфорична Мері» вкарбовані в мозок назавжди.

Як тільки стемніло, ми вирушили на узвіз. Чіта двічі по-мавп'ячи спритно видирався на вантажівки і весело скалив зуби, відпочиваючи, поки ми підбирали викинуті ним корені. Кілька машин Чіта пропустив і, викуривши прибережену для нього й шанобливо подану цигарку «Сєвєр», приготувався до чергового нальоту.

Бандитський чотирипалий свист із засідки сповістив, що наближається вантажівка з буряками. Як тільки вона притишила хід, Чіта вчепився за борт і за якусь мить вже був на горі буряків. Похапцем один за одним шпурляв він холодні й слизькі буряки, захекано поспішав, щоб викинути їх якомога більше поки вантажівка допнеться до вершини узвозу.— Дощ. Холодно.

— Дощ — це добре...

— Ну, як, Чіта, легшає тобі? Він спробував звестися на подушці, але надривно закашлявся, кашляв, аж булькало в грудях.

Кривлячись од того, що не можу нічим зарадити, аби спинити той кашель, який аж розривав йому груди, я одвернувся до стіни. Поволі Павка затих. Віддихався і спокійним тихим голосом, наче й не мені, проказав:

—— Я скоро помру.

— Що ти говориш? — злякався я.

— Дивись, — Павка дістав з-під себе рушник, увесь іржаво поплямлений, але то була не іржа, і сплюнув на нього кривавий згусток. — Той шофер відбив мені щось всередині. Я чув, як лікар казав мамі в сінях, що скоро я помру.

— Помовч! — Крикнув я.

— Я помру, — байдуже, мов про щось буденне, промовив Павка і додав: — Бо кому я треба? На світі повинні жити люди без горбів...

Через тиждень Павку хоронили. Над Кругликом стояли свинцеві хмари і сіяли дрібний холодний дощ. Павка лежав у білих мережках труни із невдоволено скривленими губами, наче йому незручно було лежати горілиць — заважав горб.

Фосфорична мері

Фосфорична мері

Обсуждение Фосфорична мері

Комментарии, рецензии и отзывы

Геннадій шкляр фосфорична мері : Фосфорична мері, Геннадій Шкляр, 1997 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон Сріблясте мерехтіння кіноекрану на стіні темної зали колишнього панського маєтку осявало наше обшарпане повоєнне дитинство небуденним світлом.