Учебник: Фосфорична мері

Геннадій шкляр фосфорична мері   

Вечеря на дванадцять персон:

Житомирська прозова школа. К.: Ґенеза, 1997. – С. 342-350

 

Володимиру Мальцеву

 

Сріблясте  мерехтіння кіноекрану на стіні темної зали колишнього панського  маєтку осявало наше обшарпане повоєнне дитинство небуденним світлом.

  На порозі до світу, в якому з наших  кощавих  плечей  спадали  кортовенькі     піджачки й латані сорочечки, а лягали блискучі еполети, погони, кольчуги, лицарські плащі, і ми, містечкові посмітюхи, півтори години були так далеко від перехняблених будинків, що обступали кривулясті вулиці Круглика, стояла невмолима тьотя Мотя, яка відкривала двері в той світ, якщо ти мав смужечку цупкого квитка. У квиток, що так приємно лоскотав долоню, коли потрапляв з рук нашого верховоди Федька на прізвисько Гаврош, вкладалося стільки мурашиної праці, хлоп'ячої винахідливості: ми збирали залізяччя, лахміття, пірнали на дно ставу, дістаючи скойки, викопували на городах самосійний хрін, збирали мідні та латунні вироби, ходили на скотомогильник по кістки, обривали у лісі шипшину. Все це за копійки приймали в райзаготконторі.

І ще були пляшки. Варто було продавщиці «Голубого Дунаю», так називали буфет в центрі містечка, приготувати для відправки ящики з порожніми пляшками, виставити їх на вулицю і заґавитися на хвильку, як десяток зелених півлітровок ставали нашою здобиччю.

Прискіпливо перевіривши, чи не потрапила якась із надщербленою шийкою, Гаврош посилав когось по авоську і говорив мені:

— Папа, підеш у гадючник і поздаєш.

— Чому все Папа та Папа? Хай Воша йде.

Мене звали Папа. хоч кожен з хлопців потай палко заздрив моєму щастю й без вагань дав би відтяти палець, аби мати живого батька, слово «папа» звучало в їхніх устах знущально.

— Папа, — говорив Гаврош, — у тебе мати вчителька і батько є. А звідки може взятися пляшка у Воші?

Гаврошева логіка була залізна: з нашої зграї тільки я не міг підозрюватися буфетницею в нахабній крадіжці, яка була ще нахабнішою од того, що за своє кревне вона мала платити.

Я ішов. Кожного разу, коли, вдаряючись об ноги, пляшки в авосьці збрязкували, захололий, як драглі, страх здригався і, обриваючись важкими студеними шматками, падав униз живота. Але я йшов — дороги назад не було: сім пар очей відрізали її надійніше, ніж фортечний рів.

Я ступав у напівтемні, просякнуті гострим, кислуватим запахом оселедців й пива нутрощі «Голубого Дунаю»,   мов  на  поверхню  драговини,   готової  щомиті глитнути мене у вічну ніч.

Страх холодним вужем лежав у грудях і тоді, коли я повертався, затиснувши у кулаці гроші. Але що ті хвилини проти наступних годин раювання у промінні поваги, якою оточувала мене компанія, — всі розуміли, що без мене пляшки були б звичайним зеленим склом, що завдяки мені вхід до кінозали забезпечено сьогодні й завтра.

Навіть гордий Чіта підходив до мене і, незважаючи на те, що був значно меншим на зріст, якось зверхньо поплескував по плечі, але всі розуміли, що моя слава — не вічна. Як тільки наспіє осіння пора, і на цукроварню почнуть возити буряки — героєм надовго стане Чіта.

Чіта був горбатенький. Але ми так звикли до його вади, що, аби він позбувся її, то вважали б це ненормальним. Через горбатість хода у Чіти була погордлива, плавка і дивився він, відхиляючи голову назад, зверхньо. Незважаючи на каліцтво, він не відставав від усіх в наших іграх, а багато в чому перевершував: найспритніше лазив по деревах, випускав з рота дим кільцями, кумедно перекривляв багатьох кругличан. За ці якості та ще за постать, яка нагадувала мавп'ячу, прозвали його Чітою — саме тріумфально пройшов кінозалами американський фільм «Тарзан».

Мавп'яче прізвисько так пасувало йому, так міцно вчепилося, що невдовзі й мама його, прибиральниця Ярина, виходячи в пізній вечір, басом, який було чути на пів-Круглика, кликала свого безприв'язного сина до сідала: «Павко-о! Павко-о! Павко-о!»

«О-о...» — луною котилося над центром містечка, в кривих завулках над вцілілими у війні дахами єврейських будинків, над запиленими кленами й акаціями скверу, над базаром, дерев'яними рундуками й довгими дощатими столами, над побитим танком у терносливах.

Син не відгукувався, і тоді Ярина заспівувала голосно й пронизливо: «Чі-і-та-а!.. Чі-і-та-а!..»

Швидко розтануло літо, зрідка нагадували про нього теплі вересневі дні. Невдовзі поіржавіло листя кленів і каштанів, дукачиками вкрилися берези, задощило. В школі моїм друзям видали допомогу — завеликі куфайки й чоботи. В їх гурті я виділявся картатим пальтечком і портфельчиком. О, як я ненавидів того портфельчика — у хлопців були брезентові сумки через плече, у Чіти — полотняна торбина, а тому вони мали вільні руки, могли зачіпати на ходу, що заманеться: я ж волік свого портфельчика і заздрив хлопцям.

Тієї осені, в шостому класі, випало так, що Павка став моїм сусідом по парті. Скоріше — не випало, на тому наполіг він сам, першого ж дня вмостившись поруч і безапеляційно заявивши: «Будемо сидіти вдвох». А потім стишено, сумовито додав: «Мені треба добре вчитися. Я буду списувать у тебе».

Я не зрозумів, навіщо Чіті добре вчитися, бо сам вимучував четвірки та п'ятірки тільки тому, що боявся широкого офіцерського батькового паска, але в голосі Чіти бриніла дивна стражденність, вчувалася така глибока переконаність, що я поспішив його запевнити: «Списуй скільки захочеш!»

Він дістав із сумки яблуко-циганку і простягнув мені. На перерві ми розрізали те велике темно-червоне яблуко навпіл.

Згодом я зрозумів, чому Павка вирішив взятися за розум. Якось ми дізналися, що наш верховода Гаврош кидає школу і йде у місцевий колгосп причіплювачем.

— Трохи походжу у причіплювачах, — хвалився він, — а там на курси трактористів пошлють.

Раптова дорослість зазвучала в його словах, навіть в рухах проступила, і ми одчайдушно заздрили йому.

Гаврош пішов кудись із своїми дорослими клопотами, а Павка і я, відчувши себе нараз осиротілими, сумно попленталися на звичне місце наших зібрань — на базар, в олійні ряди.

— Бач, — сказав Павка. — Гаврош тільки на два роки старший од нас, а вже переходить на свій хліб. Бо сильний і здоровий. Всі ви — здорові. А я не буду ні трактористом, ні шофером, і в армію мене ніколи не візьмуть.

— Чому? — не второпав я одразу.

— Тому! — закричав він гугнявим голосом. Бліде обличчя його потемніло, взялося старечими зморшками.

Він рвучко повернувся до мене спиною, трохи нагнувся, щоб ще більше випнувся горб, який надимав тканину кортового піджачка.

Я остовпів: душа компанії, веселун і заводіяка Чіта, який дотепно й жорстоко кпинив з усіх і всього, плакав!

Не обертаючись і протискуючи крізь схожі на гавкіт схлипи слова, Чіта сказав:

— Я — не такий, як усі... я — горбатий... Обережно я підступив до Павки, поклав долоні йому на плечі, щоб вони перестали здригатися.

— Не плач, не плач, — примовляв я, відчуваючи, як у грудях загусає важкий клубок. — Ну не будеш ти шофером. Хіба всім шоферами бути? Я ось зовсім не хочу шофером.

Я гладив його плечі, вони здригалися рідше й рідше, Павка перестав схлипувати, зашморгав носом й витирав його рукавом. Раптом мої руки ковзнули й опинилися на Павчиному горбі. Нудотно запахло старою олією, якою були просякнуті дерев'яні столи, я сховав руки у кишені й відступив від нього.

Чіта обернувся, глянув мокрими сизувато-синіми очима знизу винувато, віддано й запобігливо — цей погляд скидався на погляд упосліджуваного пса, якого хтось несподівано прилащив.

Жодного разу потім не бачив я Павку таким, як тоді, в олійних рядах. Він знову був безжурним, метким і насмішкуватим Чітою.

Павка таки взявся за навчання. Ретельно списував усі вправи та задачі, з затятістю маленького дикуна зубрив правила й вірші, але все було марне — наука не лізла у його сплюснуту, як диня, голову: визубрене на другий день геть вивітрювалося.

Почали возити на завод буряки. Вони були єдиним джерелом прибутків нашої зграї о цій порі. Але тих коренів, що вилітали з вантажівок на узбіччя бруківки, було замало, ми воліли, щоб випадало значно більше. І вони падали. Завдяки Чіті.

За містечком був крутий узвіз, який вантажівки долали натужно, ледь повзли. Коли починався узвіз і машина притишувала хід, Чіта спритно видряпувався на борт, швидко викидав на дорогу буряки, які ми одразу підбирали, а коли машина досягала вершини узвозу, зіскакував з неї. Три-чотири таких операції — і квитки в кіно були в кишенях. Гроші за буряки давала самогонниця баба Тодоська. Отож кожен ніс у мішечку по десятку коренів — якраз на квиток.

«Фосфорична Мері»... Доки дасть дихнути, пам'ятатиму ці слова. Як тільки біля Трьох Стовпів було вивішено афішу з назвою фільму, вона зачарувала нашу зграю. Ми не знали, про що йтиметься в фільмі, але вже в самій назві вчувалася красива таємниця, звучала в ній гіпнотична музика, і ми то з захватом, то мрійливо повторювали: «Фосфорична Мері». Цей фільм ми мали подивитися, що б там не було.

Вже геть забуто зміст тієї стрічки, швидше всього то була мелодрама, слова «Фосфорична Мері» вкарбовані в мозок назавжди.

Як тільки стемніло, ми вирушили на узвіз. Чіта двічі по-мавп'ячи спритно видирався на вантажівки і весело скалив зуби, відпочиваючи, поки ми підбирали викинуті ним корені. Кілька машин Чіта пропустив і, викуривши прибережену для нього й шанобливо подану цигарку «Сєвєр», приготувався до чергового нальоту.

Бандитський чотирипалий свист із засідки сповістив, що наближається вантажівка з буряками. Як тільки вона притишила хід, Чіта вчепився за борт і за якусь мить вже був на горі буряків. Похапцем один за одним шпурляв він холодні й слизькі буряки, захекано поспішав, щоб викинути їх якомога більше поки вантажівка допнеться до вершини узвозу.— Дощ. Холодно.

— Дощ — це добре...

— Ну, як, Чіта, легшає тобі?   Він спробував звестися на подушці, але надривно закашлявся, кашляв, аж булькало в грудях.

Кривлячись од того, що не можу нічим зарадити, аби спинити той кашель, який аж розривав йому груди, я одвернувся до стіни. Поволі Павка затих. Віддихався і спокійним тихим голосом, наче й не мені, проказав:

——  Я скоро помру.        

— Що ти говориш? — злякався я.

— Дивись, — Павка дістав з-під себе рушник, увесь іржаво поплямлений, але то була не іржа, і сплюнув на нього кривавий згусток. — Той шофер відбив мені щось всередині. Я чув, як лікар казав мамі в сінях, що скоро я помру.

— Помовч!  — Крикнув я.

— Я помру, — байдуже, мов про щось буденне, промовив Павка і додав: — Бо кому я треба? На світі повинні жити люди без горбів...

Через тиждень Павку хоронили. Над Кругликом стояли свинцеві хмари і сіяли дрібний холодний дощ. Павка лежав у білих мережках труни із невдоволено скривленими губами, наче йому незручно було лежати горілиць — заважав горб.

 

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 |