Учебник: Фосфорична мері

Юрій ґудзь навпроти снігу

Вечеря на дванадцять персон:

Житомирська прозова школа. К.: Ґенеза, 1997. – С. 519-523

 

Малого Ваву дражнили німцем. І в дітей та дорослих були на те причини, бо його часто охоплювали раптові приступи незрозумілого мовчання. Хоча він передчував ті напади й намагався завчасно до них підготуватися. Робив письмові завдання, заучував напам'ять шматки текстів з підручника, вголос читав їх перед дзеркалом. Та найбільше Вава боявся вчительки російської мови.  Невисока, цицьката, з великими сідницями,   що   розпирали   сукню,   аж   ворушилися чимсь пружним, гарячим, коли Таїсія  Павлівна лунко   цокала  шкільним коридором, її чоловік був п'яничкою, тому на уроки приходила з червоними очима й шаленим невдоволенням до всього світу. В старших класах вчителька  росмови  влаштовувала  постійні обшуки:  «Шевчук! Ольшевскій! Зазімко! К доскє!» У передчутті звичного   ритуалу   хлопці   слухняно   виходять, і Таїсія Павлівна починає нишпорити в їхніх кишенях. Шукає цигарки, гуму для стрільби клейтухами, вербові свищики,  а знаходить гільзи,  зламані  блешні, мертвих равликів, колоду зашмуляних карт. Важко дихає і довго тримає руку в хлопчачих штанях. Кожен  із лобурів вищий за неї на голову, але від  жіночих  дотиків   вони  бліднуть   і червоніють, як малі діти. Таїсія Павлівна викладає знайдене на стіл, відпускає хлопців і кричить на одній верескливій ноті:  «Вчитись  не  хочете!  Вже мохом пообростали! Самі дітей робить можете! Хто Горькому окурок к губє пріклєїл?! Хто Нєкрасову глаз вибіл?!» — тицяє дерев"яною вказівкою до розвішаних на стіні переляканих класиків.

Поза очі звали її Тайочка й доримовували всякі нецензурні слова.

Того дня з ранку цюдив холодний дощ, і Ваві дуже не хотілося йти до школи. Біля дверей школи він побачив зіщулене цуценя. Воно притислося йому до ніг і дрібно тремтіло. У коридорі Вава знайшов суху ганчірку, замотав цуценя й сховав під партою. Перші два уроки воно відігрівалося, не третьому ожило, почало тихо скімлити. Глухувата вчителька співів нічого не запідозрила. На перерві Вава приніс йому з їдальні шматок ще теплої котлети. Останнім мав бути урок ручної праці, але вчитель захворів і замість нього прийшла Таїсія Павлівна. Під час її патетичного читання «Бурєвєсніка» цуцик не витримав і заскавчав. Тайочка зблідла, тоді почервоніла, проковтнула кінець фрази й підскочила до Вавиної парти. Витягла його з цуциком на середину класу, набрала повні груди повітря і... Вава довго не міг пригадати, що саме кричала розлютована вчителька. Щось про його схильність до мовчання, про збоченські потяги до молодих сучок, розумову відсталість, про його майбутнє в колонії для неповнолітніх. Дівчатка на задніх партах пирскали сміхом у стулені кулачки, ховали обличчя за спини тих, що сиділи попереду. Від сорому й жаху Вава не знав, що робити, тільки відштовхнув Тайочку від дверей і вискочив із класу.

Відтоді на уроках російської мови Вава й дихнути боявся, хоча ця безшелесність його не рятувала, бо щоразу відбувалося одне й те ж: спершу біля дошки він бубнів визубрений урок, майже без помилок писав крейдою продиктовані речення, знаходив у них підмети й присудки, та коли Таїсія Павлівна запитувала в нього щось найпростіше, він несподівано замовкав і вже не міг видобути з себе ні слова. «В ка-ком году роділся Лєрмонтов? Почєму молчіш?» Вона ще і ще повторювала запитання, піднімала на октаву звучання власного голосу, тоді хапала його за барки й трясла, як грушу. Вава не витримував того і втікав з її уроків або притворявся хворим. Тоді Тайочка викликала до школи його батька, щось довго говорила, а ввечері, прийшовши напідпитку з колгоспної конюшні, той з батогом ганявся за Вавою довкола хати.

І цим мукам не було кінця. Та порятунок прийшов несподівано. Після Жовтневих свят у шкільній кочегарці почав працювати Стьопа Гітлер. Немолодий вже, але міцний і високий дядьора, невідомо коли і звідки прибився до їхнього села, любив чужих дітей і їхніх матусь. Пристав було в прийми до вдови Мартохи, але згодом її покинув і жив одинцем у старій хаті навпроти Ягоденського лісу. Мав дивну звичку вітатися з колгоспним начальством, викидав угору руку і голосно кричав: «Хай літра!» Поважні пузаті дядьки сміялися, а ввечері заходили до Стьопиної хати на свіжий самогон і десь з місяць його вже не турбували. Вава приносив у кочегарку для дядька знайдену вдома на горищі тютюнову потеруху, шматки районної газети «Прапор» на самокрутки, а той розповідав малому про війну, штрафні батальйони, виїзні засідання СМЕРШу, щось незрозуміле наспівував. Ваві подобалось сидіти навпроти живого вогню, слухати, як інтонації чоловічого голосу переплітаються з потріскуванням вогняних язиків, як повільно витворюється незвична сповідь: чоловік розповідає вогню своє життя, той намагається йому щось відповісти, а поруч малий хлопець і його заворожені очі.

Тоді Стьопа помітив, що з Вавою діється щось недобре. «Чого невеселий? Ага, понятно... Знову Тая? Харашо, щось придумаєм. У суботу заходь надвечір. Тютюну не забудь». Вава відразу повірив, що Стьопа Гітлер зможе його врятувати, більше захисників у нього не було, тому й чекав суботи. Щоб не помітив батько, тихцем насмикав з розвішених під бантиною тютюнових віників сухих листків, дрібно розтер, перемішав з мелісою, хотілося догодити дядькові.

Тієї суботи вдома заходилися шаткувати капусту, і Ваві довелося тягати з льоху до хати холодні й хрусткі голови, а потім вклякати над шатківницею, аж доки не була скришена остання капустина.

До кочегарки прийшов у сутінки. Крізь віконце загадково блимали язики вогню, і якісь незрозумілі звуки чулися звідти. Вава обережно прочинив двері і від подиву закляк. На тапчані, застеленому картатим рядном, долілиць лежала Таїсія Павлівна, її сіра сукня була задерта, круті сідниці здіймалися вгору й поміж тих великих і хвилюючих півкуль навколішки в одній сорочці вовтузився Стьопурик, рухався їм назустріч, підтягував до себе, шорсткими долонями м'яв їхню досконалу округлість. Крізь відчинену топку сполохи полум"я гарячими відблисками падали їм на обличчя, мерехтливими тінями стрибали на стіні, витанцьовували, западали вглиб уламка дзеркала на підвіконні. Це була зовсім інша Тайочка, незнайома хлопцеві жінка, напівобернена до вогню, із заплющеними очима, вона знеможеш стогнала. Стьопа глибоко зітхнув, звівся з колін, повільно одягнувся, налапав у кубаш-ці вчорашній недокурок, трусонув легенько коробкою з сірниками і вийшов надвір. Біля дверей він помітив Ваву. «Ага... ти вже тут...» Чирконув сірником, затягнувся димом, закашлявся. «Вчителька тебе більше чіпать не буде». Вава мовчить. Стьопа торкається його плеча. «Змерз? То йди до вогню, погрійся. Заваримо чаю на трьох».

Вже зодягнена, відвернушись до стіни, Таїсія Павлівна лежить на тапчанчику. Підтягнуті до живота ноги,

скоцюрблена й безпорадна, нагадала Ваві щось давно забуте, зруйноване в пам'яті, що промайнуло чиїмсь здичавілим спомином, її плечі дрібно тремтять, вона марно намагається втримати в собі плач. Вава зняв із цвяха Стьопину шинель, накрив Тайочку і тихо вийшов з кочегарки.

А дядько курив самокрутку, думав про щось своє і не помітив, коли Вава примостився поруч.

Цієї ночі мав впасти сніг. Величезні й близькі на відстані простягнутої руки висіли над їхніми головами зорі, які уважно придивлялися до людей, ніби намагалися запам'ятати бодай частину живого й теплого світу, в якому лишилися неврятованими прості й загадкові речі: мовчання здивованого хлопчика, спокійна втома чоловіка і притишений плач молодої жінки.

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 |