Застигла жінка. частина 3

Застигла жінка. частина 3: Пристрасть, Анни Эрно, 1990 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон У романі

Застигла жінка. частина 3

Чи збереглася десь моя омріяна зовнішність, яку я собі вигадувала, коли було нудно в класі, мої довгі біляві коси Розеліни, «то був би злочин зрізати такі», як казала учителька, рожеві повненькі щічки Фран-суази, вишукану ходу Жанни, інохідь, як я прочитала в одній з книжок. Очі нехай лишаються мої, в них нема нічого незвичайного, але нехай лишаються. Я вже потихеньку вигадувала казочку про те, як реальну дівчину заступає інша, граційна й ніжна. Перед дзвоником о пів на другу під липами дорослі дівчата із п'ятого й старші розмовляють, сміються, на одній з них червоні черевички і біла кофтинка. Вона мені подобається, бо я буду схожою на неї, я також схилятиму голову на плече й казатиму: «У печінках сидить ця алгебра!» Мені далеко до її круглого личка і гарненьких ніжок, але це прийде в ті часи, коли вивчатиметься алгебра. Мені так подобається дивитись на неї, це нелегко, навколо неї бігають, не дають її не-відривно бачити, і вона весь час зникає з поля мого зору, не знаючи про моє існування, бо старшим завжди начхати на молодших. Я діколи не ідентифікую себе з тими, які зовні схожі на хлопців, довгасті, кремезні, які віддаляються від образу гарненької дівчинки. Роланда, із якою я сиділа за партою протягом року, була схожа на пастуха зі Святого Письма. Коли її блідий рот щось шепотів біля моєї щоки, мені хотілося відсунутись, вона була дуже схожа на хлопця, якась помилка природи. І хоча в моєму класі чомусь було повно саме таких, я була переконана, що дівчина повинна мати круглясті форми. Ті обличчя, поміж яких я шукала своє; я ще не знала в десять років, чого я хотіла.Щоб підірвати нашу впевненість у собі, підтяти наші крила, але зробити це не брутально, а з релігійною сумирністю, вони нібито виявляли прихильність до нас, але водночас відмовляли нам у цьому. Це вміння похитнути віру в себе найбільш було притаманне одній з учительок, Сильвестрі, яка просто не могла мене терпіти, завжди виправляла мене і завжди насміхалася з моїх манер. Вона була схожа на святу Терезу зі своїми стягненими на потилиці патлами, які висіли вздовж її спини. Вона радісно починала день: «А скажіть мені, дівчатка, що б ви хотіли робити потім. Медсестрою, гаразд, секретарем, дуже добре». Вона ще й розпитувала, чому, вона нас спрямовувала. Мене вона завжди уривала: «Ти, звичайно, будеш бакалійницею і як і твоя мати!» Я й не сперечалась, хоча хотіла сказати, що хочу бути вчителькою. Вона, звичайно, знала краще. Гірше того. Вона переходила до Марі-Поль, яка спокійно посміхалася, рот до самих вух: «А ти? — А я буду мамою». Вибух сміху, регочуть усі, падаючи на стіл, навіть тихенькі, підсилюючи регіт виглядом одна одної. Це жахливо, і Сильвестра зупиняє нас: «Замовкніть, дебіл-ки!» Вона раптом починає говорити ніжно, повільно, знищуючи нас суворістю тих слів: «Бути мамою — то найкраще, що тільки є у світі!» Запанувала мертва тиша. Медсестра, лікар, навіть черниця, бакалійниця, всім нуль балів. Ця сцена врізалася в пам'ять навіки, можливо, через те, що то було вперше, коли моя впевненість похитнулася. Вона добре робила свою справу, Сильвестра де Лізьє, повідавши відразу дві правди: перша: що я була і є дочкою бакалійниці,

і що няньчити малюків і штовхати поперед себе візочка є заняттям понад усе.

«Не переймайся цим, працюй». Слова матері розставили усе на місця, і вони переконали мене. Однак те дванадцятирічне промивання мізків не могло не залишити свого сліду, той заклик до жіночої самопожертви. Тіло є брудним, а розум — гріховним. І не стільки молитви, як розповіді про святих, Агнеса, біле ягня, закатована, з'їли леви, шмагали різками, Бландіна, той самий сценарій, Марія Горетті, ніж прямо в серце, і Жанна д'Арк, я ридала прямо в класі. А ще малограмотна Бернадетта, це її обрав Боженька, сумирна пастушка, скромна, бідна, — невже ви гадаєте, що Боженька шукав розумних, він міг би, якщо хотів — простота, невинність, тіло невідомо для чого, хіба що для мук або для виразок, як у святої Жермени. Усі вони жертвували своїм життям, для Бога немає нічого приємнішого, бідні дівчата. Смоктати карамельки, стрибати через мотузочку, чесати язиками — все це неправильний шлях. Треба постійно чимось жертвувати, такий лейтмотив, наприклад, мовчати, коли хочеться побалакати, відмовлятись від солодкого, мити посуд замість мами, як тільки чогось не хочеш робити, все одно робити це. Вести щоденник своїх пожертв, занотовувати їх. Ь§ули такі, хто вів три щоденник, нумеруючи свої добрі справи. Чемпіонат боротьби із собою.: Очевидно, таку саму пісню в рамках релігійного виховання співали також і хлопцям, щоб тримати їх у подібному режимі чистоти і страху, але, звичайно, їх не пригнічували так, як нас, немає сумніву, їх заохочували бути головами і хорошими батьками, а також не забувати про те,що у них у штанах, duas habet, подвійна мораль. Дуже рано збагнувши, що жінки є побожнішими, ніж чоловіки, і саме вони заповнюють церкви щонеділі, тільки мій батько ходив до церкви сповідатись і причащатись замість мами, щоб не було в домі скандалу. Нехай вони будуть богомолками. Якщо чоловік не є таким, це нічого, але ми, дівчата, прийшли в цей світ, щоб рятувати його своїми молитвами і зразковою поведінкою. На щастя, я відчувала себе не на висоті, незважаючи на всі свої зусилля, жертви, а отже, дорога до щастя була закритою. Я боролася за те, щоб не виказувати свою ганьбу, а саме — свою радість від знаків уваги від хлопців, вміння бачити те, що бачити не варто, тягати цукерки у мами. Я вроджено лиха. Відсутність охайності, яка має осявати кожен крок, плями на зошитах, я не насмілююсь сказати, що роблю домашні завдання за кухонним столом, сліди від пальців на скатертині. «Ваші речі говорять про те, яка у вас душа, мадемуазель!» Одного дня мене пройняло. Пляма, таке бридке слово. Марі без єдиної плями. Як можна приховати усі мої нестримні бажання. Це дуже важко. Янгол-хоронитель сидить у тебе на спині. А Бог, той взагалі всюди, наше сумління, велике око без повік, яке плаває у кутку стелі, перший урок із книги моралі. На лекціях катехизму в холодній каплиці я марно намагаюсь заховатися в останніх рядах разом з намісницями, директриса і звідти бачить мене з амвона крізь свої окуляри. А ці сповідальні квиточки, жахлива процедура. Треба написати своє ім'я, вчителька збирає й кличе кюре. Тут же заходить дівчинка, вона оголошуватиме імена дуже гучно. І всі знатимуть, хто є чистим, незаплямованим, наближеним до Господа. А потім вона йде і за двадцять хвилин вертається з іншим папірцем, з іншими іменами. Шикується шеренга хороших дівчаток. О, той таємний сором лишатися на місці, не приєднуватись до них і привертати до себе увагу подруг та наставниці. Іноді і я входжу до тої шеренги. Але мовчки опираюсь тому. Чесно кажучи, мене більше приваблює вина прихованого гріха, аніж той нестерпний момент відразу після зізнання. Стоячи на колінах між статуями святої Цецілії та Святого Лорана, я жахаюсь, що сказала кюре, ніби мала гординю, хотіла чорносливу і співала непристойних пісень. Цей язик, що рухається між товстими губами, ця смердюча цікавість, я ненавиджу себе. Дівчатка мають бути прозорими, щоб стати щасливими. Тим гірше. А я відчуваю, що все-таки краще не розкривати душу. Розумію, що саме така стратегія порятує мене і від непотрібних бажань, і від злоби. Через той самий рефлекс самозахисту я мала великі проблеми, бо. якщо Пресвята Діва з'явиться мені, то я зобов'язана бути святою, а мені не хочеться. Я хочу вештатись містом, їсти рисові пиріжки й багети, покладатися на себе і стати лікарем або вчителькою. А щодо тих речей, то нехай собі.

І взагалі, від того всього лишається менше, ніж їм здається. Дуже важко, майже неможливо узгодити в десять років такі різні типи стосунків, як, наприклад, любов до Діви, нашої матері, до церкви й повагу до «вашої любої матінки». Сподіваюсь, ви, дівчатка, допомагаєте їй, ви ніколи не зможете відплатити їй за її любов; лад у домі — це вона, відпрасована сукенка — це вона, а їжа — це також вона і т. ін. І томунемає кінця. Так важко сприймати материн образ, змальований сестрами. «Ваша мама тихенько плаче, коли ви робите їй боляче». Два ручаї сліз на щоках Діви. «Що ви робитимете без вашої матінки?» Наставниця починає погрожувати лихом. Земля спустошиться, сліпі й самотні, ми блукатимемо в пустелі. Ці огидні, співучі, тоскні, трагічні голоси нагадують мені, що усіма силами треба виявляти відданість. Вишиті скатерки, кошики з квітами, гори мережива з перлинками, скоро Великдень, а поки всі вечори заповнені кипучою діяльністю: готуємось до свята Матері. Як на мене, це свобода, нарешті можна сміятися в школі, настали чудові дні, я розповідаю історії, слухаю, як їх розповідають інші. І раптом крижаний голос: «Мадемуазелі, я бачу, ви нічого не робите, ваші кошики не плетуться». Я хочу казати їм правду, ту, яку я добре знаю у свої одинадцять років: що моя мати кине оком на подарунок в день свята, в неділю вранці, весь ранок вона тягатиме його з кутка в куток по магазину від сардин до олії, і скатерка заляпається, а потім скаже «забери це звідси, щоб воно не бруднилося!» Усе! Нам обом стане смішно! Я ніколи не наважуся розповідати наперед правду про ці речі, а поки що наставниця твердо заявляє: «Якщо ви не закінчите вчасно ваших кошиків, це означає, що ви не любите вашу матінку!» Я працюю з усіх сил, хоча нашому дому день Матері потрібен, як індійські рупії горобцю.

Дивно, але в такі хвилини я відчуваю, що моя мати несправжня, не така, як в інших. Вона зовсім не відповідає тому іміджу, який змальовує наставниця. Ця мовчазна відданість, ця вічна посмішка, ця

сумирність перед головою родини — цього всього в моїй мамі й близько немає. Аякби наставниця знала, що вона говорить грубі слова, що вона не застеляє ліжка, що вона запросто спілкується із клієнтами напідпитку! Як би це роздратувало наставницю, вона б тоді не сюсюкала «ваша матуся» про ту, яку весь квартал іменував не інакше як «маман». Велика різниця. Оте «ваша матуся» пасує іншим матерям, а не моїй. І жодній з моєї родини чи з мого кварталу: вони тільки гавкають, скаржаться на високі ціни, йдуть до своєї мети усіма правдами й неправдами і абсолютно не переймаються тим, щоб «все сяяло в домі», як це мають робити «матусі» із байок наставниць. Але саме такі чекали моїх подруг біля виходу зі школи, коли по мене приходив батько з велосипедом. Так могли називати жінок з жіночих журналів, які підігрівають тарілки для обіду, чекаючи чоловіків із роботи. А себе я ніяк не пов'язувала з образом справжньої матері.

Марі-Жанна, моя нетривала подруга, чомусь запросила мене одного червневого дня на склянку лимонаду до свого будиночка у маленькому садочку. Уся родина продавала на вулиці квитки речової лотереї. Тьмяний коридор, у якому висіли картини, вів до дзеркальної кухні, білої, як у каталогах. Невеличка жіночка у рожевій кофтинці метушилася між умивальником і столом. У відчинене вікно зазирали квіти. Вода текла на полуниці в мисці. Тиша, світло. Чистота. Переді мною була жінка на сто порядків вища за мою матір, жінка, якій і справді варто дарувати кошики з крохмальними серветками на день Матері, тоді як моя ніби грала у якійсь комедії. Жінканіжна, і, як мені здалося, щаслива, бо все навколо неї здавалося мені чудовим, а ввечері Марі-Жанна і її брати спокійно їстимуть страви із поезії Сюлі-Прю-дома, ні криків, ні плям на скатертині. Мир і лад. Рай. Через десять років вже я перебуватиму в німій охайній кухні, поряд полуниці й борошно, я входжу в образ і зітхаю.

І, одначе, до самої юності я вважала цілком нормальним, щамійтат©4іля каструль, а мати біля прилавка. Кухня, прасування, шиття так і не стали цінностями для мене, а в школі на заняттях з «домашньої праці» класи були переповнені зовсім дурними, тими, хто спав на інших уроках, хто навряд чи протримається в школі до атестата про середню освіту, а я не належала до числа таких. Десятирічні танцівниці в пачках викликали в мене пекучі заздрощі, але це тривало не довше п'яти хвилин, а потім я летіла на гойдалках, кружляла на велосипеді, завжди хотіла втекти від себе, казала моя мати. Гарна чи не дуже, граційна чи незграбна, завжди любила дивитись на себе в люстро у трусиках «маленький човник», танцюючи під внутрішню музику, чутну лише мені. Того літа мені буде дванадцять. Безсонна ніч, перша в моєму житті, коли я зустрічаю світанок, припавши носом до вікна. Коли*синява почала бліднути, засинаю, відчувши, ніби зробила дивне відкриття. Ніби долучилась до чогось забороненого. Цього літа мені неодмінно пощастить.

Ще два-три роки — і я стану дівчиною з романтичним характером, яка знає собі ціну у світі,

пронизаному чоловічими поглядами. Цього літа мені дванадцять років, і все навколо щось віщує мені. Ще більше зростає моя пристрасть до любовних романів моєї матері, а також до сентиментальних пісень, до переборів гітари під червоно-чорним небом... Я з'ясовую, що всі чоловіки цікавляться «крутими» дівчатами, які крутять стегнами у коротких спідницях. Коли Клодіна йшла по вулиці, роботяги свистіли з риштувань, а їй було всього на два роки більше, ніж мені. Я непокоїлась: а чи вважатимусь я крутою? Я дуже квапилась жити. Я відчувала, ніби чиню якесь шахрайство, бо хотіла підняти в ціні те, що видавалось мені тоді невимовне огидним, моє реальне тіло, мене мучило усвідомлення того, що я несправжня дівчина, хотілось насміятися з того, що здавалось милим, на що звертали увагу хлопці. Я хочу вважати дурницею любовні томління, які морочать мені голову під час уроків математики. Я пишу сама себе, я можу зробити сама із себе що завгодно, а потім легко зректись усього. Але якщо вже я хочу простежити із глибин свою дорогу жінки, то не варто забувати й дівчинку-підлітка, яка плаче від люті, бо її мати заборонила їй носити панчохи й спідницю, яка занадто тісно облягає сідниці. Як їм пояснити, що я не якась пизда. Варто їм самим вийти з того віку, як вони починають зневажати тих, кому п'ятнадцять, не розуміють, як мені страшно зненацька побачити себе в дзеркалі, не пригладивши волосся та не поправивши одягу. А ще я так прагну раптом побачити відображення того омріяного тіла, яке раптом стало моїм, яке увірвалось в мої юнацькі сни, танцює й вабить мене, те струнке й гармонійне тіло,зі звабливими грудьми, з обличчям загадково-непокірної мадонни, на якому б зупинялись усі погляди. За будь-яку ціну мати саме таке тіло. А інакше я ніколи не сподобаюсь жодному хлопцю, мене не будуть кохати, і життя буде не варте того, щоб жити. Рівняння, де множники насолоди й любові дорівнюють меті існування. Це потихеньку увійшло в мене легше, ніж ах2 +Ьх+с=0. Та істина була написана всюди. У любовних романах моєї матері. У книгах, які вона вважала придатними для моїх чотирнадцяти років. З тих книжок із серій Деллі, Магалі і, звичайно, із «Бібліотечки моєї донечки», разом з Мадам Бернаж та з її «Брижитою», себто з «творів високої моральності» я довідалась, що дівчата виходять заміж, а до того ні в якому разі не кохаються. Це єдиний шлях чистих, хороших, добре вихованих дівчат, тих, які успішно отримали свідоцтво про закінчення школи, але не пішли вчитися далі, бо їм треба заміж. Але є ще медсестри часів війни. Є ще самотні вільні молоді дівчата, їх називають заблукалими овечками, вони нарум'янені й напомаджені, нещасне плем'я, яке розплачується за свою погану поведінку тугою, докорами сумління, злиднями, хворобами. У мене слабкість до них, до тої богеми, до відважних і цікавих, таких, хто не став на шлях доброчесності, як то зробила Брижита, котра вийшл'а заміж, у злиднях не жила і стала щасливою матір'ю шести дітей. Жінка-ма-руда, позбавлена найкращих надбань жіночої статі, вона, як на мене, занадто буржуазна, але, з іншого боку, мудрі жінки, на відміну від божевільних, досягають спокою, безпеки й гармонії. Жінки, які влітку варять конфітюр у своїх великих заміських будинках, навколо співають пташки, тоді як ті, хто вважав, що їм усе дозволено, кашляють і відпльовують у кімнаті для прислуги. А мені так хотілося щастя.

А ще у школі й на вулиці повно дівчат з кокетливими манерами кішечок, із звабливими посмішками, 'їхні спіднички в'ються навколо ніг, їхні кофтинки щільно облягають груди, вони дивляться на мене із усвідомленням своєї вищості. Вони з числа тих, на кого чекають хлопчики, і які тільки тим і живуть, що чекають вечірок у суботу, щоб у понеділок прийти до школи з новими слівцями: «прикольно» або «галі-мо». Ось хто живе повним життям: «Одиниця, мадемуазель! Ви навіть не відкривали географії! І що тільки у вас у голові?» Поінформовані подруги посміхаються, інші з цікавістю дивляться на таку. А їй все по фіг, вона навіть пишається, адже виробництво нафти у світі — то така мізерія порівняно з її амурними справами. Вона спокійна, вона недбало поправляє свій чубчик болонки. Вищий ступінь свободи. Я почала мліти від закоханих задовго до того, як приєдналась до них. Яка порожнеча нуртує в мені, коли котрась із тих обраних кидає мені «привіт», поспішаючи на зустріч до того, хто чекає на неї за рогом. А я блукаю по пустелі. Зустрічаю Клодіну, яка гойдається на високих підборах, дівчина-вамп, поганий тон, це жахливо, але біля неї в'ються хлопці. Я просто не можу дивитись на це. Увечері, коли я роблю домашнє завдання, вмикаю радіо. «Ти прийдеш, ти прийдеш і любов принесеш». І до мене також це все прийде. Але коли? До цього ще жити й жити. Я витрачаю стільки часу, стільки енергії, щоб та-стати спокусливою. Я старанно застосовую всюатрибутику жахливого несмаку, щоб мати всі зовнішні ознаки жіночності, щоб стати шикарною, скільки зусиль для самоствердження чотирнадцятилітньої дівчинки. Панчохи, тісна спідниця, високі підбори, як я це собі мислю тоді, мають не перетворити мене на «сексуальний об'єкт», а зробити щасливою обраницею. Більше того, коли я походжаю, підклавши груди, натягнувши панчохи, мені здається, ніби я стверджую свою свободу. Носити ліфчик, яке щастя. Моя мати зовсім не мріє якнайшвидше купити його мені, вона взагалі має селянську звичку обходитись без бюстгальтера. Я не насмілююсь говорити з нею про нього, це означало б висловити бажання мати груди, бо, якщо «їх» нема, то навіщо тоді «він»? На щастя, одна з моїх подружок врятувала мене й подарувала один зі своїх. Нарешті й на мене сходить ця благодать. Про це розмовляють дівчата на перерві в школі і навіть в університеті: «в мене замалі, весь не заповнюється, а в неї завеликі, висять, наче у корови, а в тебе нагадують яєчню на тарілці, повинні бути такі, щоб їх накривала рука хорошого чоловіка». Скільки тем для розмов! Я із захопленням розглядаю в дзеркалі свої пуп'янки фас, профіль, нахилившись, піднявши руки. Це схоже на гру. Це щось Богом дане, і найкраще вони виглядають крізь біле мереживо, тоді вони найбільше хвилюють чоловіків. Це цілком нормально, мої груди, груди інших. Я кручусь перед дзеркалом у шафі у свої чотирнадцять років, їм так бракує, щоб їх побачив ще хтось. Коли ми писали твір у четвертому класі, Марі-Тереза дивилась на себе в каламутне дзеркало відчиненого вікна, яке ледь тремтіло, вона клала підборіддя на руки, схиляла

голову, випинала груди, весь час доправляючи свій медальйон, щоб він був точно між грудьми. Всі дівчата дивляться на своє відображення в будь-якій поверхні, навіть у вітринах між парами взуття й манекенами, а деякі завжди носять із собою люстра, і чешуть свої патли, і підмальовують свої пички. О, ті непристойні жести! Мене також заворожує мій образ у свічаді.

Брижита, та, яка позичила мені ліфчик, казала, що їй він завеликий, що я трохи більша, і що чоловіки люблять таких, а вона змушена підкладати штучні груди, накручувати волосся на палець і посміхатися із закритим ротом, бо її зуби ростуть не дуже рівно. Це дуже важко на практиці, бо напади дурного реготу мучать нас весь час. Вона на два роки старша за мене, полишила школу, вчиться на курсах стенографісток. Вона зникає з мого поля зору на цілий тиждень і завалює до мене в неділю о другій. Це дуже зручно: мені є з ким піти в кіно, на мотокрос або на ярмарок.

Вона знає значно більше за мене хоча б тому, що на два роки старша, і вона розмовляє своєю особливою жвавою мовою, яка не терпить заперечень. Вона приходить о другій у неділю вся така вертлява: «ти знову натягла цю спідницю плісе», критичний погляд, «вона підкреслює, які товсті в тебе ноги». Вона співає: «бачиш, помила голову, тепер у мене наелектризоване волосся». О, незрівнянний час! Ми міняємось своїми шмотками, як я тобі? Одного дня я накрутила на голові чалму, чекаю її вердикту, її усмішечка, її рішучий тон, так говорили в якомусь кіно: «Таким, як ти марно щось говорити». За ці п'ять секунд вона знищила мене. Але в ці жорстокі хвилинивона й себе не жаліє: «я не красуня, просто нормальної зовнішності». Вона помічала кожний квадратний міліметр тіла, кожен жест, кожну волосину на ногах, і відставлений мізинець, і сміх без причини. Не можу забути її наказового тону: «Ти повинна покривати лаком нігті на ногах. У тебе випинають стегна, коли ти встаєш». Вона контролює кожен шмат мого тіла, яке вона розкладає на складові: очі, шкіра, волосся — всьому цьому треба приділити багато часу, щоб досягти ідеалу. Це нелегка справа, оскільки одна деталь може все зіпсувати: «Подивись на неї, її зад весь в олійних плямах!» Весь час Брижита переконує мене, ніби в неї є свій стиль, можливо, від Франсуази Арнуль, це щось дуже принадне й таємниче. Мене вражає, що вона таки справді знає, яквидаватися милою, бажаною, такою, як вам хочеться, але щоб ніхто не подумав, ніби вона є «легкою», це її слівце. Ось вона: волосся накручене, помада яскраво-червона, високі дзвінкі підбори. В ній узгоджується зелене й жовте, недосвідченість і досвід. Вона не сіра пташка, але й не виряджена пава. Вона вміє тримати баланс. Поряд із нею я відчуваю себе непотрібно яскравою, бо моя мати ще й досі підбирає мені вбрання, і вона не враховує усіх тонкощів, а я сама ще не усвідомлюю, що чорні брюки — то поганий тон, вже краще сірі. Зараз мені неважко зрозуміти, що вона, Брижита, не хотіла бути схожою на дівчину з робітничого середовища, але й на тих, хто працює по конторах, також, вона мріяла йти собі просто як маленька дівчинка з непомітним макіяжем і підчепити якогось серйозного типа, бажано не роботягу, її ваблять пригоди, якби їй зустрівся Луї Маріано, вона б не

вагалася, але поки що їй не щастить. Вона дає мені романи та ілюстровані історії, і там завжди йдеться про жінок, яких ошукали які-небудь нероби, в яких нема надій на щастя. А далі моя Брижита сідала на мілину — вона казала те, чому я не хотіла вірити. Мене не зачаровувала її екзальтація, коли любиш чоловіка, в ньому приймаєш усе, казала вона, тоді їси його лайно. Згодом я чула більш вишукані думки, наприклад, що пристрасть — це загубитися в ньому, але суть була та сама.

Ось я вже й заговорила мовою Брижити. Я нерідко читала про це, але коли почула із живих вуст, то подумала, що усе це таки справді можна втілювати у життя. Вона говорила своїм чуттєвим ротом про спокусниць і про фатальних жінок. Інші сфери її зацікавлень також не лишали мене байдужою. Вона вирізала з журналу «Світ кіно» світлини Даніеля Желена та Жерара Філіпа. Я також, її таємне бажання полягало в тому, щоб взяти участь у радіоконкурсі і щоб її помітили, але вона не наважувалась, бо була не певна, що в неї вийде. Ми ходили з нею на фільми типу «Два черевички з білого шовку» або «Це чудово». О п'ятій двоє причмелених дівчат виходять із кінотеатру на майдані Бельгії, навколо мерехтить сіра мряка, в головах безлад. Ми йдемо в натовпі, який повільно вливається у вулички з магазинами. Невідомо чого зупиняємось перед сукнями або газетами. Жерар Філіп та Мішель Морган ще й досі біжать назустріч одне одному в мексиканській пустелі. За нами йдуть два типчики. Брижита вчить мене жити: якщо ти звертатимеш на них увагу, ти їх ніби заохотиш, це з її правил поведінки. Подобатись усім,але нікого до себе не підпускати. Особливо хлопців «із села». Ми втомились крутитись перед тими вітринами. До того ж і типи нецікаві. Тоді ми йдемо далі, до вуличок, де немає магазинів, які ведуть до узлісся. Примули квітнуть на схилах, коти кричать про те, що вже розпочався березень, прогулянки з Брижи-тою я ніколи не сприймаю як відкриття світу. Природа — це для неї просто можливість подихати повітрям після тижня на роботі. Дивитись на зорі? Так, можливо, котрась почне падати, тоді задумаєш бажання скоріше вийти заміж. Я слухняно йду за нею вузькою стежкою. Ми говоримо про пісні та про хлопців. Але не тільки.

Іноді вона забуває мову жіночих журналів, і тоді розкривається її єство дівчинки, якій треба перетнути поле. Разом із Брижитою ми говоримо про «це». А про «це» дівчатам говорити не годиться. Брижита блискуче поінформована, і вона щонеділі проводить зі мною лікнепівські бесіди. Тоді весь світ перетворюється для мене у величезний фалос, у розкішне бажання, у потоки крові й сперми. Вона знає все, включаючи й те, що роблять чоловіки з чоловіками та жінки з жінками, а також що треба робити, щоб не було дєточок. Я недовірливо риюсь у нічному столику в спальні моїх батьків. Нічого. Витягаю з-під матраца зім'ятого рушника з плямами. Жахливий предмет. Справжнє святотатство. Яке слівце вживала вона в контексті розмови про мужиків? Сік, водичка, вона десь читала, що так називають сперму. Але як таке тільки можна писати, і який це може мати стосунок до спальні моїх батьків. Що б вона не розповідала з життя дорослих, все ставало непристойним. Ноги

вгорі, прикриті чи неприкриті статеві органи, банальність порножурналів, для всього знаходила вона веселі словечка. Ніякої дискримінації, чоловіче, жіноче, все було присутнє в наших розмовах, з усього ми сміялися. З Брижитою я ніколи не червоніла від сорому, і під її впливом радісно зустріла своє перше свято дорослості, нарешті це сталося, але про це не варто розповідати кюре, і показувати йому також.

Який тріумф, коли я нарешті почала корчитися від болю внизу живота я зустріла як велике благо свій перехід у нову якість.

То була така несподіванка, я собі спокійно підняла спідницю плісе, спустила штанці на стегна, натерті еластичними панчішками, присіла, нічого не підозрюючи. О великий подив! Побачити те, чого ще ніколи не бачила, моя кров, ось вона. Звершилось! Уже моя мати висловлює нещиру радість «ось так дівчинка стає молодою дівчиною!» Молода дівчина, не більше й не менше, яка чудова подія. Я не можу поділитися з матір'ю своїм піднесеним настроєм, Брижита єдина, хто зрозуміє й розділить його. В моїй голові вже складається зв'язна оповідь, а в понеділок я, як завжди, йду до школи. Іще я розповім їй про свої побоювання, а раптом воно зупиниться, а також, що я бачила ту прозору рідину, і вона мені сподобалась, а їй?

З нею можна було говорити про все. З іншими про це соромно. Ніяких тобі шушукань, як у школі, ніяких недомовленостей. «Я люблю в кіно дивитись на жіночі груди!» Я слухаю, як категорично вона висловлює свої думки «жінки не люблять робити цього,казала моя мати», а потім її котячі очі, її сміх, «тим гірше, а я любитиму!» Говорити про тіло, сміятися з нього. Але я була певна, що то погано. Адже ідеалом мала бути Брижита з колекції для дівчат, які ходять у музеї і просто не знають масних слів. А моя Брижита, хоча й говорила «А я любитиму це!» знала правила поведінки справжньої панночки. Вона вміла грацій-но підняти краєчок сукні, показувати наявність власної гідності, піднімати вгору носика. Розмови про «це» були лише між нами, борони Боже, щоб хтось дізнався під страхом здобути славу порочних і дурних. Більше того, саме від Брижити я дізналася все про дівочість, ті ворота, які чоловік відчиняє з болем, ознака хорошої поведінки, неможливо удати, ніби вона е, якщо її нема, хіба що за допомогою цитрини. Закинувши голову в екстазі, заплющивши очі, Рене, колега Брижити по роботі, розповідала після недільної меси: «він сказав мені, якщо в шлюбну ніч виявиться, що ти не дівчина, я тебе задушу!» Це було сказано перед магазином електротоварів і валіз. Який жах! А самотні матері, їх нема чого жаліти. Чоловіки, ті можуть трахатися скільки хочуть, і чим більше, тим краще, бо тоді вони здобудуть досвід і ліпше вчити-муть нас. Незважаючи на все своє активне дитинство, на свою цікавість, я прийняла як даність,що буду знизу і даруватиму себе, пасивність не лякала мене, я уявляла велике ліжкЬ або широке поле, небо вгорі, над тобою схилилось обличчя, а де руки і що буде далі, я не знала. Можна говорити про свої бажання і про свої місячні, але шлюб.— це святе. Само собою, якщо ми й говорили про свою сексуальність, то не розглядали її як керівництво до дії. Тут свою роль відіграла невитерта порохнява, застелені ліжка, гори сміття. Допущена до найпо-ємніших глибин моєї родини, Брижита змусила .не оцінити те, що раніше я вважала абсолютно не-)трібним. Так, моя мати не вміє куховарити, навіть зіб'є майонезу, домашнє господарство її не цікавіть,вонаякась «нежіночна». Якось у розмові спливла жахлива фраза: «Твоя мати справжня кобила». Дуже часто вона сміялася з неї, іноді підбираючись до теми непрямими дорогами. «Твій гребінець такий брудний. Тебе не навчили його вичищати. Тут чистота має бути без-до-ган-но-ю!» Або щодо економічних питань: «Моя мати Завжди сама шиє мені сукні. Так значно дешевше». Я щоразу відповідаю, що моя мати не має на це часу, і — це правда, але чому я щоразу ніби прошу вибачення і соромлюсь сказати, що вона більше любить займатися справами комерції, підраховувати прибутки, соромлюсь зізнатися, що вона не вміє шити плаття для мене. А ще гірше — цей здивований погляд Брижити, коли вона побачила, що мій батько чистить картоплю, о, дивовижне видовище, вона жахливо здивована, а потім питає батька: «Ви робите це?» Ми для неї інопланетяни, звірі із зоопарк)'. Це ви чистите картоплю! Це ви миєте посуд? Потім інші подруги, краще виховані, більш чемні, висловили своє здивування, вони буквально не вірили власним очам, я це відчувала. Твій батько — то жахлива аномалія, посміховисько,гумористичний малюнок із «Парі Матч», мужчи-на-посудомийка. Якби моя мати мала якісь поважні причини, слабке здоров'я, купу дітей. Нічого подібного. Вільний вибір аномального життя. Я не беруся переконувати Брижиту, це не має сенсу, що розподіл праці є дуже вигідним для комерції. Батько все одно для неї є посміховиськом. Делікатність мого батька перетворюється на його слабкість, динамізм моєї матері — на потворне головування в родині. Я почала соромитись, що він солить огірки, а вона так голосно кричить. І мені тоді так захотілося, щоб моя мати була якщо й діловою жінкою, то стриманою, а не вічним ураганом. Яке неподобство, вони обоє розподілили свої ролі не так, як годиться в порядних родинах. Не личить мужчині чистити овочі, нехай він хоч трошки стане таким, як інші, цікавиться спортом, кричить, б'є мене по дупі, якщо раптом щось не так. Владні батьки, вони збирали гроші в школі, треба було бачити, як деякі з дівчат з певним задоволенням розповідали про подвиги своїх батьків: він замкнув мене в моїй комірці, не пускає на вечірки до самої Пасхи, вони нібито вороги, але їх по-своєму обожнюють. А коли так поводиться мати, то вона не жінка, а торговка рибою. В третьому класі вивчали «Учених жінок», і треба було вибрати їхні смішні риси, сам Мольєр, здається, як свідчить той могутній монолог, блював від Філамінти і аплодував Хризальді, хоча мене, якщо чесно, — усе це зовсім не смішило.

А норму я побачила у домі Брижити. Космос мізерних справ, де побутовим речам аавалася величезна вага, як на мене, все це можна фішити за п'ять хвилин, що приготувати, битки І печеню. Сповільнений космос, і такий мовчаз-•<й, як на мене, що звикла з ранку до вечора жити галасі. Тиша вечірніх кухонь. Вона порожня й гнітюча, вона не така, як у школі під час перерви, готова от-от вибухнути криками й сміхом. Я квапилась піти звідси. Тяжка тиша. Саме там я відкрила цю дивовижну господарчу узгодженість між матір'ю й дочкою, про яку раніше й гадки не мала. Брижита допомагає чистити картоплю, вона дає мені зрозуміти, шо я нічого не вмію. Так, я не вмію ні збити майонез, ні нарізати моркву соломкою, але я запевняю її, що достатньо добре вчуся у школі. Ні, це нічого не компенсує. Якщо дівчина нічого не петрає у шкільних науках, всі це зрозуміють і ніхто не засудить, але якщо вона не вміє прасувати, куховарити, прати... І що ти робитимеш, коли вийдеш заміж? Грандіозна фраза неспростовної логіки, нею завжди можна упхнути носом у лайно, півні не несуть яйця, так, так, подивишся, чи сподобається твоєму чоловікові суп із чорт зна чого! Я сміялася, коли ще буде той шлюб, дивлячись краєм ока, як спритно Брижита стелить покривало, жодної бганочки, а я його довго й незграбно розрівнюю. Одначе, я починаю вірити, ніби «мені чогось бракує». Бо всі дівчата, всі жінки

мають займатися домом, і цього треба вчитися старанніше, ніж майбутньої професії. Один з моментів мого отроцтва: моя мати знизує плечима, не витрачай часу на це, катайся на велосипеді, але я щоранку -починаю прибирати у своїй кімнаті і навіть у її, мені соромно, що в нашому домі такий безлад. Я прасую носовички, щоб навчитися це робити. Я розвішую білизну після прання, серветочка, прищіпочка, сорочечка, прищіпочка, я повільно тягнуся до мотузки, теплий вересневий вітерець пестить мої ноги, хороше невинне заняття для молодої дівчини. В неділю я виготовляю шоколадний мус. З гордістю. Я також це роблю. До родинного обіду п'ятнадцятого серпня я подаю суп із сироватки, всі кажуть «краще, ніж у ресторані», а потім «і що ж вона зробила на третє?» і дружно поїдають мій шоколадний мус. Експеримент завершено, я зробила свою справу. Але не варто перебільшувати, це була розвага, прасування й пироги, відпочинок від навчання, спосіб розвіяти нудьгу, коли канікули вже починають набридати, спосіб безкарно допастися до звабливої мішанини яєць і цукру, можливість їсти розплавлений шоколад великими ложками. Коли розпочнуться уроки, до побачення, домашнє господарство, на часі серйозні справи.

Учителі, «профи», як їх називає моя мати. Я слухаю їх, але мене не вабить їхнє майбутнє. Учительки багато страждають. Я вже чула,-що..«вчителиш.ле_ви-ходять,.заміж». Школа гнітить мене. Починається каламуть. В четвертому класі мене вже нічого не цікавить. Карл Великий чи постулати Евкліда, ви забули, з чого почали, мені все це байдуже. Французька революція, Хіросіма, у крайньому випадку аналіз текстів. Куди поділась моя недавня зацікавленість світом? Тільки залишки гордості не дають зовсім опуститися, більш нічого. До того ж я зовсім не певна у своїх дівочих чарах, і тому треба хоча б учитися,

)го б це мені не коштувало. Я хочу думати, що ідея дбутися як особистість ще не облишила мене: якщо ; будеш нічого робити, то нічого з тебе не буде, Ірава з рідної мови. Але скільки сил пішло тоді л те, щоб остаточно не деградувати. Вечорами я по ш години сиджу над домашкою з геометрії, креслю :зямі й перпендикуляри, а в голові звучать пісні Аз-лвура. В класі я сиджу, поклавши лікті на стіл, Ідперши щоки руками, очі блукають від книги до -: олу. Класична поза мрійниці. Я взяла за звичку запам'ятовувати перші слова шкільних лекцій, бо все прослухати неможливо, а потім увечері спробувати розшукати цей матеріал у книзі. Деякі вчителі надик-товують свій курс не так, як у підручнику, це вимагає більше зусиль, але виробляється звичка писати, думаючи про інше. Хлопці, вигадані любовні історії, таємні бажання, сидячи так природно перебувати в обіймах великого ніжного сну, звідки мене раптом виривають для перекладу латинської фрази. Коли я думаю про уроки, які чекають на мене, повертаючись із кіно в неділю, я починаю заздрити Брижиті, яка бадьоро крокує поряд, в якої вся підготовка до робочого тижня зводиться до того, щоб вимити волосся і відпрасувати сукню, щоб подобатися ко-лезі-бухгалтеру. Мені теж хочеться так жити, без нервів і зайвого клопоту. Мати собі роботку, клацати на машинці, це так класно, купувати лахи за свої грошики, ходити, куди хочеш, так живе більшість дівчат, чекати свого скромного щастя. В той час клієнти й знайомі моїх батьків хитро натякали їм: «ваша дочка скоро піде від вас, хе-хе!» . І що одягла б жалобу, якби я лишилася старою дівою. В ті роки своїх нестримних томлінь я приходила до висновку, що навчання — це спосіб чимось практично заповнити час, поки не прийде велика любов. Потім можна буде розслабитися, буде біла кухня, в умивальнику полуниці під співучим струменем, ти прийдеш і мене забереш. А школа не пропонувала нічого на противагу цим дурним передчуттям щастя й любові. Праведні сестри проповідували «скромність», обурювались проти того, щоб дівчата носили штани, бо вони розпалюють нездорові бажання у хлопців, а для нас це — додаткова причина носити їх, вони розповсюджували в наших колах газетку «Крістіана» із світлинами безнадійно старомодних дівчат, сповнених дурної християнської радості, які є надзвичайно щасливі, бо живуть правильним життям і поєднані з хлопцями чистою дружбою. Вони пропонували нам брошури «Ти вже стаєш жінкою», де були викладені правила поведінки для тіла й душі, які складалися із самих обмежень і нудьги. Нічого, крім порад, як у делікатній завуальованій формі відмовляти хлопцям, бо всі вони «за своєю фізіологічною будовою докорінно відрізняються від тебе», є жертвами «брутальних інстинктів, які є сильнішими за них». А ми без проблем можемо і без цього, і різниця між нами полягає в тому, що ми, на відміну від них, піддаємося цьому добровільно. Щоб не думати, чого це природа така несправедлива до дівчат, замість праведних сестер я прислухалася до порад у жіночих журналах, як зберегти гарний колір обличчя і читала романи із серії «Луна моди». Єдиним, від чого

у п'ятнадцять років моє серце калатало частіше, було кохання. Я зроблю все, якщо ти мене про це попросиш, співала Едіт Шаф. Я відкрила для себе Сіда з його честю й любов'ю, достатньо старомодними, але це все одно було цікавіше, ніж Франко-Прусська війна. Гадаю, мої однокласниці марили так само, пригадую їхнє «що мені наснилося!» на уроках французької або математики. Зовні нібито чемні й охайні, але домашні завдання ніколи не зроблені, тільки смішки й перешіптування. Вони шукали підтримки одна в одної, та безамбітна отара. Винятком була хіба що трудяжка Леге, не було сумнівів, що вона далеко піде, але ніхто їй не заздрив, вічно похмурій, немодній, кому він потрібен, той її розум, якщо більш нічого нема. Ми трохи оживилися, здаючи залік, а потім знову поснули. Учителька математики, величезна жінка з чорною пелериною на картатій кофтині: «Мадемуазелі! ви працюєте без вогника! Відморожені маруди! Побільше вогника, ви мене чуєте?» А нам воно все одно все до спини. Рік за роком клас мінявся. Дівчата йшли, ніби з дерева відпадало старе гілля. Спочатку найбідніші ставали секретарками або продавщицями, потім доньки комерсантів також ішли торгувати, але зовсім з іншим настроєм, а доньки землеробів навіки зникали серед своїх земель. Приходили інші, школа повнилась мандрівними зірками, когось посилали до ліцею, але й вони на канікулах мріяли вийти заміж до початку занять, у головах віяв вітер, хіба що на сторожі був суворий батько. Усі думки тільки про танці, вечірки й пісні Брассанса. І от уже я серед них, я чіпляю портрета Джеймса Дина, а не Жана Маре, вважаю через це свій смакзначно кращим, тоді я не розуміла, що різниці жодної; пройшовши школу Брижити, я невимушено розмовляю з ними про той вид кохання, який зветься фліртом. Співаки, залицяння, шмотки і вищість одних над іншими — ось про що ми чешемо язиками. Я себе вважаю до біса вільною дівчиною.

Починається неймовірна історія, коли я, не спитавши броду, полізла у воду, із якої вилізла потерта й пом'ята. Бунт і приниження. Я пішла назустріч хлопцям, як вирушають у далеку путь. Зі страхом і цікавістю. Я не знала їх. Я кидала в них каштани влітку на розі біля мого будинку й сніжки взимку біля виходу зі школи. Вони кричали нам погані слова з другого боку вулиці, і я відповідала ідіоти! або муда-ки! залежно від того, чи були поблизу дорослі. Неспокійні смішні створіння. Покатавшись на роликах цілий день, я вирізнила з них одного. Вочевидь, він змінився відтоді, так само, як і я. Я йшла до них із невеликим вантажем: балачки з дівками, романи й поради з «Луни моди», пісні, трохи віршів Мюссе й передозування мрій. Боварі, велика посестра моя. І десь у глибині, у потаємній схованці, бажання насолоди, яке вказувало мені шлях. Звичайно, та половина людства для мене була загадкою, але я вірила, що йду до неї, як на свято. Мене турбує думка про нерівність між мною й хлопцями, Про те, що існує якась різниця, крім фізіологічної, але що я могла знати про те, чого не пережила. Я йшла до катастрофи.

Я вирушила в путь. Велика дівчина, добре вдягнена, надворі травень, але за мною не рушив слідом молодий хлопець, хоча моє волосся згідно з модою тих часів закладено валиком. Переважна більшість дівчат знала, як пробудити в них інстинкти, я — ні. Яке розчарування! Одного дня я плюю на своє відображення у свічаді. Недільні вечори все похмуріші, а ця Брижи-та весь час боїться, що її «закадрять», треба, щоб минуло чимало часу, аби я збагнула, що кохатися вона не хоче, вона цього до смерті боїться, тільки після весілля. Вона проганяє залицяльників на вулиці разом з їхніми «куди ви поспішаєте, красунечки, ми, здається, десь бачились?» Ці, що чіпляються до нас, мені не подобаються, але так прикро, що я не маю можливості познайомитись з тими, хто міг би сподобатись. Де їх узяти? У Брижити є тільки один колега чоловічої статі, і він «ходить» до перукарки. Вечірки, але мене туди не запрошують, там бувають тільки доньки дантистів, великих комерсантів та інженерів, там у мене немає подруг. Танці в суботу ввечері, ви будете сміятися, але там тільки прислуга і дівки із заводу. Чому в мене немає брата, з ним можна було б кудись піти, та ще й разом із його друзями, хоч би навіть і до бару. Брат -^-вд._бог-г.Іим,гірше для мене. Я нікуди не можу піти. Лишається тільки випадок.

То було й справді красиве залицяння. Він добре знав свою роль, щоправда, трохи поспішав. Великий, засмаглий, наче зійшов з реклами крему для соляріїв, теплий голос щемкого тембру, сюжет з роману, він сказав щось заумне, а потім додав: «це, здається, з Ра-сіна», і я не знала, чи не сміється він із нас, бо читала тільки «Позиваки». Брижита гортала свої газетки, а я 'їла персик, ми сиділи на краю поля при виїзді з міста. Расін був саме перед тим залишив свою «Веспу» на дорозі й спокійно присів поряд, обхопивши руками 107-уколіно, граючи своїми чорними окулярами, ведучи легку балачку. Усе було не так, як раніше, ніяких тобі «ми десь бачились», ніяких заяложених фраз. Це було жахливо. Ніколи я не була так уражена в саме серце, руки тремтять, я не можу почистити персик, сік тече до ліктів. Можна вмерти від сорому. Якби я була сама, я б утекла. Я ненавиджу те, що він каже, бо не знаю, що йому відповісти, хіба що так або ні, по-різному, чотирнадцять, у третьому, люблю Жерара Філіпа, пісні Беко. Він дивиться на нас крізь чорні окуляри. Брижита смокче травинку і скалиться на вершині блаженства. Він у шортах, без сорочки, я бачу його м'язи, шкіру, гарний, чорт забирай. Це лякає. Саме в цю мить закінчується моє дитинство, коли я вмираю від сорому під тим поглядом, спрямованим одночасно і на мене, і на мою подругу, і його байдужі промови звернені до нас обох. Зупинитися тут, щоб він подумав, що налякав мене. Але я йду далі. Це так солодко, коли тебе розглядають крізь чорні окуляри. Він зазирає до журнальчика Брижити, каже: «вам треба зробити таку зачіску» — і показує мені обкладинку жіночого журналу, «І вам, Брижито, також». Він прямо не каже нам, що ми неповнолітні шмаркачки, але делікатно натякає. Він не хоче зла маленьким кішечкам, яким ще треба вчитися, цей гарний засмаглий хлопець. Немає сумніву, це нормально, коли хлопці розмовляють із дівчатами, я скоро всього навчуся. Потроху мені починає здаватися, що вона була доленосною, ця зустріч із цікавим парубком, йому двадцять три роки, він хімік, як він щойно нам сказав. Я навіть наважилась запитати його, де він живе.

Він каже нам «Чао, до завтра!» Чао, нове слівце, це справляє враження.

Це вперше ми заговорили з незнайомим хлопцем, тепер тільки й розмов, що про цю подію, ми віримо, що скоро все проясниться. Ти диви, він хімік. Ти диви, йому двадцять три роки, я б не дала йому. Я також, регіт, ти бачила, у нього волосся на пузі, знов регіт, це ж треба! Непристойності нас не врятують. Цей тип такий до біса гарний, він може мати всіх дівчат, яких тільки захоче. Нам лестить, що він звернув на нас увагу, скільки є кращих за нас. Ми куримо фіміам божеству. Що вже тут казати, я закохалась. Ми сперечаємось, хто з нас сидітиме на передньому сидінні в його Веспі. Брижита наспівує «Мої руки мліють і малюють надію». Наші велосипеди лежать на схилі там, де ми їх кинули три години тому. Яка пригода! Потім, як мені буде двадцять, я впізнаю цю сцену, коли Дон Жуан спокушатиме одночасно Ма-тюрину і Шарлотту. Я буду заворожена, мене занудить. Я не думатиму: так само дурненькі, такі самі селючки. Подумаю: їх так само дурили.

Пристрасть

Пристрасть

Обсуждение Пристрасть

Комментарии, рецензии и отзывы

Застигла жінка. частина 3: Пристрасть, Анни Эрно, 1990 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон У романі