Вони всі забруднені землею.

Вони всі забруднені землею.

Гвардієць. В тебе відібрали її, твою лопатку? Тож довелося вдруге братися до діла, длубаючись нігтями? Ну й смілива ти, дівко! Не встиг я на хвильку відвернутися, попросити грудочку жувального тютюну, подякувати й закласти його за щоку, а зона вже тут-таки, колупається в землі, немов та тобі гієна. І це серед білого дня! А як вона відбивалася, ця шльондра, коли я хотів її схопити! Як намагалася видряпати мені очі! Як кричала, що їй треба скінчити те, що почала... Справжня причинна, їй-право!

Другий гвардієць. Я колись теж заарештував одну навіжену. Так вона всім перехожим зад показувала!

Г в а р д і є ц ь. Як ти гадаєш, Будуссе, що, як нам утрьох влаштувати вечірку, щоб усе це відсвяткувати?

Другий гвардієць. Ходімо до Кривої. В неї добряче червоне винце.

Третій гвардієць. У неділю там можна посидіти. А що як прихопити з собою жінок?

Гвардієць. Ні, влаштуємо парубоцький бенкет. З жінками завжди морока, а потім знаходиться малеча і проситься на горщик. Гай-гай, скажи, Будуссе, хіба могли ми з хлопцями щойно повірити, що нам спаде на думку отаким чином розважитися?

Другий гвардієць. Можливо, вони виплатять нам винагороду.

Гвардієць. Може бути, якщо справа серйозна.

Третій г в а р д і є ц ь. Фланшар з третьої роти місяць тому, коли впіймав палія, одержав подвійний місячний оклад.

Другий гвардієць. Подумати лише! Якщо нам дадуть подвійну платню, пропоную піти не до Кривої, а до «Арабського палацу».

Гвардієць. Піти туди випити? Чи ти не сказився? Вони тобі в «Палаці» продадуть пляшку, а здеруть, як за дві. Погуляти там — це я згоден. Слухайте мене: спершу підемо до Кривої, як слід підзаправимось, а по тому зайдемо до «Палацу». Скажи, Будуссе, ти пам'ятаєш ту гладуху з «Палацу»?

Другий гвардієць. Ну й нажлуктився ти в той день!..

Третій гвардієць. В разі, коли ми отримаємо подвійну платню, про це довідаються наші дружини. Якщо так воно станеться, нас, мабуть, привселюдно вшанують.

Гвардієць. Тоді подивимося, що робити. Пиятика — то особлива стаття. Бо якщо у дворі казарми відбудеться церемонія, немов при врученні орденів, жінки теж прийдуть і дітлашню приведуть. Тоді всі гуртом і подамося до Кривої.

Другий гвардієць. Згоден. Тоді вечерю треба буде замовити заздалегідь.

Антігона (тихенько просить). Я хотіла б ненадовго сісти, якщо ваша ласка.

Гвардієць (трохи поміркувавши). Гаразд, нехай сяде. Але виї тримайте, хлопці.

Входять Креон з юним челядником.

(Вигукує).

Струнко!

Креон (зупинився, здивований). Облиште цю дівчину! Що це таке?

Гвардієць. Це вартовий пікет, начальнику. Я прийшов зі своїми товаришами.

Креон. Хто на сторожі біля трупа?

Гвардієць. Ми викликали чергову зміну, начальнику.

Креон. Я ж вам наказав його відіслати, наказав нічого нікому не казати!

Гвардієць. Ми нічого й не казали, начальнику. Але коли заарештували оцю кралю, вирішили, що треба до вас з'явитися. Цього разу ми вже не кидали жеребка і пішли всі втрьох.

Креон. Дурисвіти! (До Антігони). Де вони тебе схопили?

Гвардієць. Біля трупа, начальнику.

Креон. Що тобі було робити біля тіла мертвого брата? Адже тобі відомо, що я заборонив до нього наближатися?

Гвардієць. Хочете знати, що вона там робила, начальнику? Для цього ми її вам і привели. Вона голіруч греблася у землі. Ми її заскочили, коли вона знову засипала тіло землею.

Креон. Ти усвідомлюєш, що ти ото зараз говориш?

Гвардієць. Начальнику, можете поспитати ув інших. Коли я повернувся, хлопці вже відгорнули з мерця землю. Але ж сонце чимдуж припікало, то від нього пішов такий сморід, аж ми влаштувалися поруч на горбочку, щоб вітром відносило. Ми гадали, вдень ми нічим не ризикуємо. Проте, для більшої певності, поклали, що один із нас трьох ні на мить не зводитиме з нього очей. Але ж опівдні сонце як ушкварило, ще й вітер ущух, то засмерділо вже так, що мене неначе обухом по голові прибило. Марно я витріщався, перед очима — немов кисіль, нічого не видно. Пішов я до товариша попросити тютюну, щоб трохи оговтатись... Не встиг закласти жуйку за щоку, не встиг подякувати, аж раптом озирнувся і бачу — а вона тутечки, у землі голіруч гребеться. І це серед білого дня! Адже мусила подумати, що не може ж вона лишитися непоміченою! А коли побачила, що я біжу до неї, ви гадаєте, вона зупинилася, спробувала втекти?! Нічого подібного. Продовжувала чимдуж рити, з усіх сил, немов і не бачила, що я підбігаю. А коли я її згріб, почала відбиватися так, неначе в неї вселився нечистий, вимагала, щоб я її відпустив, хотіла й далі копати, волала, що труп іще не остаточно похований...

Креон (до Антігони). Це правда?

Антігона . Так, правда.

Гвардієць. Ми відгорнули землю, як годиться, дочекалися змінного патруля, нічого їм не сказали і повели її до вас. Ось і все.

Креон. І перший раз сьогодні вночі, це теж була ти?

Антігона . Так. Це я була. З маленькою залізною лопаткою, якою ми на піщаному пляжі під час канікул будували замки. Це була якраз лопатка Полініка. Він ножем вирізав своє ім'я на руків'ї. Через це я й залишила її біля нього. Але вони її забрали. Тому вдруге мені довелося рити землю руками.

Гвардієць. Можна було подумати — риє якась тварючка. Товариш мій спершу, як кинув оком,— а розпечене повітря тремтіло,— сказав: «Та ні, це якась тварина». Я йому на те: «Надто це хитромудро як на тварину. Це якась дівчина».

Креон. Добре, досить. Якщо виникне потреба, подасте рапорт. А зараз лишіть нас з нею наодинці. Хлопче, проведи цих людей, нехай потай побудуть десь поруч, поки я по них не прийду.

Гвардієць. Накажете знову надягти їй наручники, начальнику?

Креон. Нетреба.

Гвардійці виходять слідом за юним челядником.

Креон і Антігона залишаються віч-на-віч.

Креон. Ти з кимось ділилася своїм наміром?

Антігона. Ні.

Креон. Ти кого-небудь зустріла по дорозі туди?

Антігона. Ні, нікого.

Креон. Ти цього певна?

Антігона. Так.

Креон. Тоді слухай. Ти зараз підеш додому, ляжеш у ліжко, скажеш, що занедужала і з учорашнього вечора нікуди не виходила. Нянька казатиме те саме. А цю трійцю я усуну.

Антігона. Навіщо? Ви ж чудово знаєте, що я знову візьмусь за своє.

Пауза. Вони дивляться одне на одного.

Креон. Чому ти намагалася поховати свого брата?

Антігона. Бо мусила це зробити.

Креон. Я ж заборонив.

Антігона (лагідно). Я все одно мусила. Ті, хто лишається без поховання, приречені вічно блукати й ніде не знайти спокою. Якби мій брат був живий і, змучений, повернувся б після довгого полювання, я б зняла з нього взуття, дала б йому попоїсти, постелила б йому постіль... Але на сьогодні скінчилося Полінікове полювання. Він повертається до тієї домівки, де мати, батько, а також брат мій Етеокл чекають на нього. Він має право спочити.

Креон. Він заколотник і зрадник, ти ж сама знаєш.

Антігона. Він мій брат.

Креон. Чи ти чула, як на всіх перехрестях герольди оголошували мій едикт? Чи бачила скрізь у місті відозви на стінах?

Антігона . Так.

Креон. Ти знала, яка доля чекає на того, хто насмілиться поховати його згідно з обрядом?

Антігона . Так, знала.

Креон. Ти, мабуть, сподівалася, що якщо ти дочка Едіпа, гордого царя Едіпа, то закон не для тебе писаний?

Антігона . Ні, я так не думала.

Креон. Закон передусім писаний для тебе, Антігоно. Царські дочки перші повинні коритися закону!

Антігона . Була б я служницею, яка миє брудний посуд, і почула у цей час, як читають едикт, то я витерла б руки, мокрі від жирної води, і, не скинувши фартуха, побігла б, щоб поховати свого брата.

Креон. Неправда. Була б ти служницею, ти б не сумнівалася, що тебе стратять, то залишилась би вдома і там оплакувала брата. А так ти гадала, коли ти царської крові, моя племінниця і наречена мого сина, то я, як би там не було, не насмілюся заподіяти тобі смерть.

Антігона . Ви помиляєтесь. Навпаки, я була певна, що ви скараєте мене на смерть.

Креон (вдивляється в неї, раптом переходить на шепіт). Едіпова гординя! Ти успадкувала Едіпову гординю. Так, зараз, побачивши її у твоїх очах, я тобі вірю. Напевно, ти гадала, що я заподію тобі смерть. І така розв'язка здавалася тобі цілком природною, гордячко! Твоєму батечку звичайного людського нещастя,— про щастя я вже й не кажу, про щастя зовсім не йшлося! —теж було замало. Усім у вашій сім'ї тісно в межах звичайного життя, як у завузькому одязі. Вам подавай двобій з долею, зі смертю. Вбити власного батька, спати з рідною матір'ю, а потім про все це дізнатися, жадібно ловлячи кожне слово. А який п'янкий трунок — слова вироку, еге ж? Як жадібно всотуєш його, коли тебе звуть Едіп або Антігона! А по тому немає нічого легшого, як виколоти собі очі і піти разом з дітьми жебрачити на дорогах... Ні, це вже зась! Ці часи для Фів минули. Фіви тепер мають право на царя, чиє ім'я не гриміло б у історії. Мене, хвалити бога, звуть просто Креон. Я обома ногами стою на землі, заклавши руки в кишені. Коли мені випало бути царем, я, людина не така амбітна, як твій батько, вирішив присвятити себе лише тому, щоб навести в цьому світі хоч якийсь лад, зробити його не таким абсурдним, якщо таке можливо. Для мене це не авантюра, а буденна робота, часом не дуже легка, як і кожна робота. Але, якщо я вже мушу її робити, то й робитиму. ! якщо завтра з гір спуститься який-небудь порепаний віщун і сповістить, що з приводу мого походження він також має деякі сумніви, я спокійнісінько накажу йому повернутися туди, звідки він прийшов, і не подумаю через такі дрібниці влаштовувати очну ставку з твоєю тіточкою і зіставляти дати. У царів вистачає клопоту і крім особистих трагедій, донечко. (Підходить до неї, бере її за руку). Слухай-но мене уважно. Нехай ти Антігона, дочка Едіпа. Але тобі двадцять років, і ще зовсім недавно цю історію можна було завершити тим, що посадити тебе на хліб і на воду та всипати тобі гарячих. (Дивиться на неї посміхаючись). Заподіяти тобі смерть! Подивись на себе, горобчику! Надто ти худенька. Набери трохи тіла, щоб народити Гемонові справного бутуза. Фівам не потрібна твоя смерть, запевняю тебе. Негайно повертайся додому, зроби, як я сказав, і мовчи. Солдати мовчатимуть, про це вже я подбаю. Іди, іди. І не треба мене спопеляти поглядом. Ти мене вважаєш скотиною, ну і вважай собі, до того ж ти думаєш, що я людина прозаїчна. А я тебе щиро люблю, незважаючи на твій скажений характер. І не забувай, що це я подарував тобі твою першу ляльку, і було це не так вже й давно.

Антігона не відповідає. Вона наміряється іти. Креон її зупиняє.

Антігоно, ці двері не ведуть до тебе в кімнату. Куди ти йдеш?

Антігона (зупиняється, одказує м'яко, без притиску). Ви ж самі знаєте...

Пауза. Вони дивляться одне на одного, стоять лицем до лиця.

Креон (тихо, неначе сам до себе). В яку гру ти граєш?

Антігона. Я не граю.

Креон. Хіба ти не розумієш, що коли хтось, окрім цих трьох солдафонів, дізнається, що ти намагалася зробити, я буду змушений скарати тебе на горло? Якщо ти зараз триматимеш язик за зубами, якщо відмовишся від цього божевільного наміру, в мене буде шанс тебе врятувати. Але через п'ять хвилин така можливість може бути втрачена! Хіба ти цього не розумієш?

Антігона. Необхідно, щоб я пішла і поховала брата, з якого ці люди поскидали землю.

Креон. Ти маєш намір повторити свій безглуздий жест? Біля тіла Полініка чатує новий наряд вартових, і якщо тобі вдасться ще раз прикопати небіжчика, його все одно викопають, ти це добре знаєш. Єдине, чого ти доможешся,— нігті в кров зіб'єш, а по тому тебе схоплять.

Антігона. Знаю, нічого іншого я не доможусь. Втім, зроблю, що зможу. Людина повинна робити, що може.

Креон. То ти справді віриш у силу цього поховального обряду? Віриш, нібито братова тінь вічно поневірятиметься, якщо не кинути на труп жменю землі, якщо піп не пробурмотить свої заклинання? Тобі доводилося чути, як фіванські жерці читають свої молитви? Як зони, неначе затуркані службовці, ковтають слова, квапляться закінчити відправу, щоб устигнути до обіду поховати ще когось?

Антігона. Так, я бачила.

Креон. Тобі ніколи не спадало на думку, що, якби а труні лежала справді дорога тобі людина, ти б звила, закричала б їм, щоб вони замовкли, забралися геть?

Антігона. Так, я думала про це.

Креон. 1 ти ото зараз ризикуєш життям лише через те, що я позбавив твого брата цієї сміховинної перепустки, цього пересічного шамотіння над домовиною, цієї пантоміми, від якої тобі першій же зробилося б гидко і боляче, якби її розіграли. Це ж абсурд!

Антігона . Так, це абсурд!

Креон. Ну то навіщо ж ти робиш оцей жест?! Про чуже око? Для тих, хто вірить у забобони? Щоб їх проти мене підбурити?

Антігона . Ні.

Креон. Ні для них, ні для брата. Для кого ж тоді?

Антігона . Ні для кого. Для себе.

Креон (мовчки дивиться на неї). Невже тобі так закортіло померти? В тебе й зараз такий вигляд, немов ти в сильце потрапила.

Антігона . Не треба мене жаліти. Чиніть, як я. Робіть те, що повинні робити. Але якщо маєте хоч щось людське, робіть швидко. Ось і все, про що я вас прошу. На віки вічні в мене мужності не вистачить, це правда.

Креон (наближається до неї). Я хочу врятувати тебе, Антігоно.

Антігона . Ви цар, ви все можете, але це вам не під силу.

Креон. Ти так думаєш?

Антігона . Ні врятувати мене, ні утримати.

Креон. Гордячка! Маленький Едіп!

Антігона . Єдине, що ви можете,— це заподіяти мені смерть.

Креон. А якщо я накажу піддати тебе тортурам?

Антігона . Навіщо? Щоб я плакала, просила на мене зглянутися, обіцяла б що завгодно, а по тому, коли мені більше не буде боляче, знову взялася за своє?

Креон (стискає їй руку). Слухай мене уважно. Домовилися, в мене роль погана, в тебе — добра. Ти саме це відчуваєш. Але не дуже-то цим зловживай, мала холеро. Якби я був пересічним брутальним тираном, тобі вже давно вирвали б язик, а тіло шматували б обценьками або кинули б тебе у яму. Але ти ж в очах моїх читаєш — так, я вагаюся, я тобі дозволяю говорити замість того, щоб покликати солдатів. Тому ти визивно себе тримаєш, тому на рожен лізеш. Яку ціль ти переслідувала, маленька фуріє?!

Антігона . Облиште мене. Мені боляче, коли ви мені так стискаєте руку!

Креон (стискає ще міцніше). Ні, не облишу, бо в цьому разі я сильніший, а цим теж не можна знехтувати.

Антігона (скрикує). Ай!

Креон (очі його сміються). Врешті, мабуть, саме це я мусив би зробити — вивернути тобі руку та почубеньків надавати, як ото роблять дівки під час ігор. (Знову споглядає її. По тому стає серйозним. Близько нахилившись до неї). Згоден, я твій дядько, але в нашій сім'ї не заведено панькатися. Тобі не здається дивним, що ти збиткуєшся з царя, а він попри все тебе слухає, хоч він людина літня й можновладна, до того ж, на своєму віку довелося йому надивитися, як убивають і не таких беззахисних створінь, як ти, запевняю тебе. І потерпає цар лише через те, що має на меті єдине — намагається перешкодити тобі померти!

Антігона (після паузи). А тепер ви стискаєте надто сильно. Мені навіть вже не боляче. Рука вже затерпла, я нічого не відчуваю.

Креон (дивиться на неї, посміхаючись, випускає руку). Бог свідок, у мене сьогодні вистачає клопоту, проте я змарную стільки часу, скільки потрібно, щоб тебе врятувати, мала холеро. (Садовить її на стілець посеред сцени. Скидає куртку і підходить до неї — огрядний, могутній, у сорочці з закачаними рукавами). На ранок після поразки повстання, справ вище голови, будь певна. Але нагальні справи зачекають. Я не хочу, щоб ти померла внаслідок політичної гри. Ти кращого варта. Бо і твій Полінік, ця оплакувана тінь, це тіло, що розкладається під вартою стражників, і всі ці твої високі душевні поривання — все разом є нічим іншим, як політикою. Передусім зрозумій, я не чистоплюй, але певна витонченість мені теж не чужа, мені подобається все охайне, цільне, добре вимите. Гадаєш, мені не так само, як і тобі, відворотна ця плоть, що гниє на осонні? Ввечері, коли вітер дме з моря, сморід долинає вже й до палацу. Мене від нього нудить. Проте я навіть вікон не зачиняю. Це підло, тобі я можу в цьому зізнатися, це паскудно, страшенно паскудно, але Фіви повинні деякий час подихати цією смердотою. Повір, я звелів би поховати твого брата хоча б із гігієнічних міркувань! Але для того, щоб це бидло, яким я правлю, врешті дійшло до тями, Полінікові останки мусять отруювати місто протягом цілого місяця!

Антігона . Ви — потвора!

Креон. Так, крихітко. Моє ремесло цього вимагає. Можна розводитись, варто ним займатися чи не варто. Але якщо вже взявся, то чинити треба саме у такий спосіб.

Антігона . Навіщо ви за це взялися?

Креон. Одного ранку я прокинувся царем Фів. Господь свідок, чи прагнув я коли-небудь у житті до можновладдя...

Антігона . То треба було відмовитися!

Креон. Я мав змогу відмовитися. Аж раптом я почувся робітником, що ухиляється від роботи. Мені це здалося непорядним. І я сказав: «Так, згоден!»

Антігона . Ну що ж, тим гірше для вас. Я не відповіла «згодна!». А якщо так, то мене не обходить ні ваша політика, ні ваш обов'язок, ні всі ці ваші жалюгідні виправдання. Я можу відповісти «ні!», коли мені пропонують те, що мені не до душі, бо я сама собі суддя. А ви, хоч ви увінчані короною, хоча вас оточує розкіш, незважаючи на все це, можете зробити лише одне: заподіяти мені смерть. Адже ви відповіли: «Так, згоден!»

Креон. Послухай мене!

Антігона . Якщо я не схочу, то зможу вас не слухати. Ви сказали «так». І мені нема чого у вас учитися, Ви — то інша річ. Ви лишаєтеся тут зі мною, щоб спрагло пити мої слова. Якщо ви й не кличете своїх гвардійців, то лише для того, щоб вислухати мене до кінця.

Креон. Ну й кумедна ти дівка!

Антігона . Тому ви й намагаєтесь мене врятувати. В усякому разі, вам зручніше лишити малу Антігону живу й занімілу в цьому палаці. Ви надто вразливі, щоб бути добрим тираном, ось і все. Але, як би там не було, невдовзі ви все одно заподієте мені смерть, самі знаєте. І цього ви боїтесь. До чого ж потворна людина, коли боїться!

Креон (глухо). Гаразд, ти маєш рацію, я боюся, що змушений буду наказати тебе стратити, якщо ти стоятимеш на своєму. А мені не хотілося б цього.

Антігона. А мене ніщо не примушує робити те, чого б .я не схотіла! Вам, мабуть, не хотілося б і моєму братові відмовляти у похованні? Зізнайтесь же, таки не хотілося б? Креон. Я вже казав тобі про це.

Антігона. і, незважаючи на те, ви це зробили. А зараз ви і мене приречете на смерть, не бажаючи цього. В цьому й полягає бути царем?!

Креон. Так, у цьому.

Антігона. Бідолашний Креоне! В мене руки брудні від землі, з поламаними нігтями, вкриті синцями від штурханів твоїх гвардійців, і нутро мені зводить від страху, але це я — цариця.

Креон. Тоді зглянься наді мною, живи! Труп твого брата, що гниє під моїми вікнами,— достатня платня за те, щоб порядок запанував у Фівах. Мій син тебе любить. Не змушуй мене ще й тобою платити. Досить, я вже відкупився.

Антігона. Ні, не досить. Ви сказали «так», тож тепер ніколи не перестанете платити.

Креон (не тямлячи себе, торсає її). Хай тобі абищо, спробуй же і ти зрозуміти, мала дурепо! Я як міг намагався тебе зрозуміти. Адже треба комусь згоджуватися! Адже треба комусь стояти біля штурвала! В кораблі скрізь пробоїни, тут і злочинство, і дурість, і зубожіння. І раптом маєш — кермо почало хитатися. Команда відмовляється будь-що робити, думає лише, як би пограбувати трюми, а офіцери вже почали споруджувати маленький комфортабельний пліт, щоб врятувати свою, лише свою шкуру. А щогла тріщить, а буревій дме, вітрила ось-ось порвуться, і вся ця сволота загине вкупі, бо кожен думає про свою власну шкуру, лише про власну дорогоцінну шкуру і про всю ту мізерію, яку вони називають своїми справами. І ти гадаєш, що за таких обставин вистачить часу копирсатися у всіляких тонкощах, доскіпуватися, треба було відповісти «так» чи «ні», сумніватися, чи варто платити утридорога за один день і чи зможеш залишитися людиною після того. Натомість хапаєш перший-ліпший шматок дерева, намагаєшся перепинити плин води з пробоїни, горлаєш слова команди і стріляєш у людську юрму, в першого ж, хто ступить уперед. У юрму! Адже юрма не має імені. Вона подібна до хвилі, яка щойно розбилася об палубу біля твоїх ніг. Вітер, що шмагає тебе по чолу, маса, що падає серед натовпу,— все це не має власного ймення. Мабуть, впав той, хто, посміхаючись, давав тобі вчора підкурити. В нього тепер немає імені. Та й ти сам, судомисто вчепившись у штурвал, вже став безіменним. У цей час лише корабель і буря мають імена. І ти, невже ти цього не розумієш?!

Антігона (заперечливо хитає головою). Я не хочу розуміти. Це годиться для вас. А я тут для іншого діла, а не для розуміння. Я тут для того, щоб сказати вам «ні» й померти.

Креон. Легше за все сказати «ні»!

Антігона. Не завжди.

Креон. Щоб сказати «так», треба пролити чимало поту, треба засукати рукава, силою привернути до себе життя й занурити в нього руки по лікоть. Казати «ні» — справа легка, навіть якщо мусиш померти. Не зрушай з місця й очікуй — ото й по всьому. Приготуйся до всього, що принесе тобі життя, приготуйся навіть до того, що хтось заподіє тобі смерть. Це вже надлегкодухість! Це людська вигадка! Ти можеш собі уявити такий світ, у якому б дерева бунтували проти своїх соків, а звірі зреклися б інстинкту полювання і статевого потягу? Звірі принаймні справедливі, прості й суворі істоти. Вони сміливо йдуть, витісняючи одне одного, своїм спільним шляхом, і якщо хтось падає, інші не зупиняються, і скільки б їх не впало, завжди знайдеться по одній особі з кожного виду, готовій принести приплід і знову ступити на той самий шлях так само сміливо, як це зробили її попередники.

Антігона. Панувати над звірами — про таке цар може лише мріяти, еге ж? Це було б так просто!

Западає мовчанка, Креон пильно на неї дивиться.

Креон. Ти зневажаєш мене, хіба не так?

(Вона не відповідає, він веде далі, неначе сам до себе).

Кумедна річ. Я часто уявляв собі, що веду таку розмову з блідочолим молоденьким хлопцем, який вчинив би на мене замах і який би по тому, як би я не старався, не удостоїв мене нічим, окрім презирства. Але я й гадки не мав, що говоритиму отак з тобою, та ще й за таких дурних обставин... (Хапається за голову. Відчувається, що він геть знесилений). Послухай мене все ж таки востаннє. Моя роль негарна, але це моя роль, і я накажу тебе вбити. Хочу лише, щоб і ти була свідома своєї ролі. Чи знаєш, чого ти йдеш на смерть, Антігоно? Чи знаєш, у фінал якої брудної історії навіки кров'ю впишеш своє ім'я?

Антігона . Якої такої історії??

Креон. Історії Етеокла і Полініка, твоїх братів. Ти гадаєш, що знаєш її? Ні, ти її не знаєш. Ніхто в усіх Фівах її не знає, крім мене. Здається мені, що цього ранку ти також маєш право її взнати. (Якусь часинку сидить нерухомо, охопивши голову руками, зіпершись ліктями на коліна. Чути, як він бурмотить собі під ніс). Не дуже-то вона приваблива, ця історія, сама побачиш. (Починає говорити глухо, не дивлячись на Антігону). Скажи мені передусім, якими ти запам'ятала твоїх братів? Товаришами дитячих ігор, які, безперечно, ставилися до тебе зверхньо, ламали твоїх ляльок, весь час шепотілися про якісь свої секрети, а тебе це виводило з себе?

Антігона . Вони ж бо старші...

Креон. Пізніше ти, мабуть, приходила в захоплення від перших викурених ними цигарок, від перших їхніх довгих штанців. А потім вони почали вечорами відлучатися з дому, від них тепер ішов чоловічий дух, а тебе вони й зовсім вже не помічали...

Антігона. Я ж бо дівчинка...

Креон. Ти прекрасно бачила, що мати проливає сльози, батько сердиться, ' ти чула, як, повертаючись, брати грюкають дверима й хихикають у коридорі. Й вони проминали тебе, насмішкуваті й розхлябані, і від них тхнуло вином.

Антігона. Одного разу я сховалася за дверима, був ранок, ми щойно прокинулися, а вони обидва поверталися звідкись. Полінік помітив мене. Він був зовсім блідий, очі в нього блищали, і який же він був гарний у своєму вечірньому вбранні! Він звернувся до мене: «Диви, це ти тут сховалася?» І дав мені велику паперову квітку, яку приніс зі своїх нічних походеньок.

Креон. І ти зберегла цю квітку, еге ж? А ввечері, коли збиралася йти з дому, відкрила шухлядку і довго її роздивлялася, щоб набратися духу?

Антігона (здригається). Хто вам про це сказав?

Креон. Бідолашна Антігона над квіткою, з якою танцюють котильйон! Чи ти знаєш, ким був твій брат?

Антігона. Так я і знала, що ви будь-що казатимете мені щось погане про брата!

Креон. Придуркуватий і безсердечний гультіпака, нікчемна тварюка, годна лише гнати попереду всіх на перегонах і більше за всіх гайнувати грошей по шинках. Одного разу,— я був при цьому присутній,— твій тато щойно відмовився дати йому значну суму грошей, щоб сплатити програш. Він увесь пополотнів і, вивергаючи брудну лайку, замахнувся на батька.

Антігона. Це неправда!

Креон. І затопив, сволота, кулаком батькові просто в обличчя. Видовище було гідне жалю. Батько сів до столу, затулив руками обличчя. З носа в нього юшила кров. Він плакав. А Полінік у кутку царського кабінету шкірив зуби і припалював цигарку.

Антігона (майже благальне). Це неправда!

Креон. Пригадай-но сама — тобі тоді виповнилося дванадцять років. Пам'ятаєш, ви його потім довго не бачили. Хіба це не правда?

Антігона (глухо). Так, це правда.

Креон. Це було саме після тієї сутички. Батько твій не схотів віддати його до рук правосуддя. Твій брат завербувався до аргоського війська. І не встиг він пристати до аргосців, почалася справжня людоловля — полювали на твого батька, літню людину, що ніяк не наважувалася піти з життя й покинути своє царство напризволяще. Замахи слідували один за одним, а наймані вбивці всі врешті змушені були зізнатися, що одержували від Полініка гроші. Й не лише від нього, до речі. Адже я хочу, щоб ти знала, що насправді відбувалося за лаштунками драми, у якій ти палаєш бажанням зіграти роль, що вариться у кухні цих подій. Вчора я звелів влаштувати пишні поминки по Етеоклу. Тепер Етеокл для фів'ян — герой, майже святий. Усе місто було присутнє на тризні. Школярі спустошили свої карнавки, щоб купити вінок. Стара, вдаючи розчулення, козлиними голосами звеличувала твого доброчесного брата, поштивого сина Едіпа, законного царевича-наступника. Я теж виголосив промову. І всі священнослужителі, міста Фів у повному складі брали участь у похороні, зберігаючи належний вираз обличчя. Та ще й військо віддавало шану... Бо так було треба. Ти гадаєш, що я не міг дозволити собі розкоші мати по одній гадині у кожному ворожому стані? Проте я тобі єдиній скажу те, що знаю лише я сам, скажу дещо жахливе: Етеокл, цей взірець чеснот, вартий був ненабагато більше, ніж Полінік. Цей поштивий син також робив спроби вбити свого батька, царевич-наступник теж вирішив спродати Трою тому, хто більше дасть. Ти гадаєш, це так собі, хихоньки? Ту зраду, внаслідок якої тіло Полініка гниє зараз на осонні, Етеокл, що спочиває тепер у мармуровій гробниці, теж поспішав здійснити, і я маю цьому переконливі докази. Це випадковість, що Полінік першим встиг нанести удар. Ми мали справу з двома ярмарковими шахраями, які, обдурюючи нас, дурили один одного і, зводячи рахунки, вчепилися один одному в горлянку, як двійко найзвичайнісіньких хуліганів, якими вони й були насправді. Проте трапилося так, що мені знадобилося обернути одного з них на героя. Тож я звелів відшукати поміж трупами їхні тіла, їх знайшли — брати тримали один одного в обіймах, напевне, уперше в житті. Вони проштрикнули один одного, а аргоська кіннота по них пройшлася зверху, їх геть розквасило, Антігоно, вони стали невпізнанні. Я наказав підібрати один труп, менш ушкоджений, для національного похорону, а другий не зрушати з місця —нехай там і гниє. Не знаю навіть чий. І це мені байдуже, запевняю тебе.

Западає тривала мовчанка, вони, непорушні, не дивляться одне на одного.

А н т і го н а (лагідно). Навіщо ви мені все це розповіли?

Креон зводиться на ноги, надягає куртку.

Креон. Хіба краще було дати тобі померти через цю брудну історію?

Антігона . Мабуть, що краще. Мені принаймні так здавалося.

Знову западає пауза. Креон підходить до Антігони.

Креон. Що ти наміряєшся зараз робити?

Антігона (зводиться на ноги, рухається як сновида). Я зараз піду до моєї кімнати.

Креон. Не лишайся довго на самоті. Піди сьогодні ж до Гемона. І щонайшвидше зіграймо весілля.

Антігона (видихає). Добре...

Креон. Перед тобою ціле життя. Повір мені, ота наша з тобою спірка пустопорожня. Бо ж ти, ти ще володієш таким скарбом!

Антігона . Так...

Креон. Окрім цього, ніщо не має значення. А ти хотіла його розтринькати! Я тебе розумію, я й сам таке вчинив би, коли б мав двадцять років. Ось чому я так всотував твої слова. Я з глибин часу чув малого Креона, худого й блідого, як і ти, який теж бажав віддати всього себе до останку... Скоріше виходь заміж, Антігоно, будь щасливою. Життя зовсім не таке, як ти гадаєш. Воно подібне до води, і молодь, сама не помічаючи цього, дозволяє йому витікати між пальцями. Стисни руку, мерщій стисни руку! Втримай його! Ось побачиш, воно просте й матеріальне, схоже на насіння, яке лузають, сидячи на припічку. Люди скажуть тобі протилежне, бо їм потрібна твоя сила і твій запал. Ти їх не слухай. І мене не слухай, коли я виголошуватиму наступну промову над могилою Етеокла. Вона буде облудна. Не облудне лише те, про що мовчиш... Згодом ти також, можливо, запізно збагнеш: життя —це улюблена книга, це дитина, що грається біля твоїх ніг, робоче знаряддя, яке зручно тримати в руці, лава, на якій ввечері сідаєш відпочити перед домом. Ти мене ще більше зневажатимеш, але якщо ти зрозумієш це, побачиш,— в старості це служить дещо сміховинною розрадою,— кожна мить життя сповнена щастя.

Антігона (пошепки, очі в неї розгублені). Щастя...

Креон (раптом, трохи засоромився). Жалюгідне слівце, еге ж?

Антігона (лагідно). Яким воно буде, моє щастя? Якою щасливою жінкою стане зона, маленька Антігона? Які жалюгідні вчинки доведеться їй з дня у день робити, щоб зубами вирвати свій маленький кусень щастя?.. Скажіть, кому вона повинна брехати, кому посміхатися, кому запродати себе? Кому вона, відвівши очі, має дати померти?

Креон (стенувши плечима). Ти божевільна, замовчи!

Антігона. Ні, я не мовчатиму! Я теж хочу знати, як мені чинити, щоб стати щасливою. І дізнатися негайно, бо ж негайно треба зробити свій вибір. Ви кажете, що життя прекрасне. Ото я й хочу знати, як мені чинити, щоб жити.

Креон. Ти кохаєш Гемона?

Антігона. Так, я кохаю Гемона. Я люблю Гемона молодого і витривалого, Гемона вимогливого і відданого, як і я сама. Але якщо ваше життя, ваше щастя мусять його потріпати, якщо Гемон більше не бліднутиме, коли зблідла я, якщо він не думатиме, що я померла, коли я запізнююсь на п'ять хвилин, якщо він більше не почуватиметься зовсім самотнім на світі і не ненавидітиме мене, коли я регочу, а він не знає причини, якщо він мусить стати біля мене «паном Гемоном», мусить, і він теж, навчитися казати «так», тоді я більше не люблю Гемона!

Креон. Ти не тямиш, що кажеш. Замовч!

Антігона. Ні, я знаю, що кажу, це ви мене більше не слухаєте. Я зараз розмовляю з вами надто здалеку, з того царства, куди •й не годні ввійти зі своїми зморшками, зі своєю мудрістю, зі своїм черевом. (Сміється). Ой, я сміюся, Креоне, бо раптом уявила, яким ти був у п'ятнадцять років. Мав той самий безпорадний вигляд, а гадав, що ти всемогутній. Життя додало тобі лише цих маленьких зморщечок на чолі й сала на тілі.

Креон (торсає її). Та замовкнеш ти нарешті?!

Антігона. Чому ти затикаєш мені рота? Через те, що усвідомлюєш — я кажу правду? Думаєш, я не читаю в твоїх очах, що ти це знаєш? Ти знаєш, що я права, але ніколи не визнаєш цього, бо ти зараз захищаєш своє щастя, немов кістку.

Креон. Так, захищаю і своє, і твоє, дурепо!

Антігона . Як ви всі мені остогидли з вашим щастям! З вашим життям, яке необхідно будь-що любити! Ви схожі на собак, які жеруть усе, що знаходять. І ота крихітка талану для щоденного вжитку, якою ви вдовольняєтесь, якщо не дуже вибагливі!.. Щодо мене, то я хочу геть усе, все одразу, все цілком, а якщо ні — відмовляюся! Я, я не бажаю бути скромною, не бажаю вдовольнятися якимось дріб'язком, що ним мене заохочуватимуть за зразкову поведінку. Я сьогодні волію бути певною в своєму щасті, хочу, щоб усе було таке ж прекрасне, як мріяла я в дитинстві, або померти.

Креон. Давай, давай, веди далі, ти, викапаний батько!

Антігона . Згодна, я схожа на свого батька! Ми з ним належимо до тих, хто йде до кінця. Аж поки не лишиться жодного реального шансу, поки не зникне й тінь надії на те, що допомога може прийти іззовні. Ми з ним належимо до тих, хто, зустрівши вашу надію, вашу ласу, вашу брудну надію, переступають через неї!

Креон. Замовчи! Якби ти бачила, яка ти потворна, коли вигукуєш отакі слова!

Антігона . Так, я потворна! Адже це відразливе — так горлати, так сіпатися, зчиняти таку колотнечу! Татусь став прекрасним лише тоді, коли нарешті цілком переконався, що це він убив свого батька, що саме зі своєю матір'ю він ділив ложе і тепер ніщо в світі не може його врятувати. Тоді він раптом вгамувався, на вустах у нього чи не усмішка з'явилася, і він став гарним. Все було скінчено. Не лишалося нічого іншого, як заплющити очі, щоб більше вас не бачити! Гай-гай, не бачити ваших жалюгідних облич, шукачі щастя! Це ви потворні, навіть найгарніші з вас! У кожного з вас щось потворне ховається в куточках очей, в куточках уст. Ти, Креоне, щойно влучно згадав про кухню. У всіх у вас пики, як у кухарів!

Креон (міцно схопивши її за руку). Я наказую тобі негайно замовчати, ти чуєш?

Антігона . Ти наказуєш мені, кухарю? Ти гадаєш, що можеш мені щось наказувати?

Креон. В передпокої багато народу. Ти що, хочеш зовсім себе занапастити? Тебе ж почують!

Антігона . Ну, давай, прочини двері! Тоді вони напевне почують!

Креон (силоміць намагається затулити їй рота). Та замовчиш ти врешті-решт, боже милий?!

Антігона (борониться). Не зволікай же, кухарю! Клич своїх охоронців!

Двері прочиняються. Входить Ісмена .

Ісмена (кричить). Антігоно!

Антігона . Що тобі ще від мене треба?

Ісмена . Вибач мені, Антігоно! Ти бачиш, Антігоно, я прийшла, в мене вистачило мужності. Тепер я піду з тобою.

Антігона . Куди ти зі мною підеш?

Ісмена (до Креона). Якщо ви пошлете її на смерть, то нехай і мене стратять разом з нею!

Антігона . О ні! Не тепер! Не з тобою! Я піду сама, сама! Не бери собі в голову, що ти зараз же підеш помирати зі мною за компанію. Це було б надто просто!

Ісмена . Я не хочу жити, якщо ти помреш, я не хочу лишитися без тебе!

Антігона . Ти обрала життя, я обрала смерть. Увільни мене зараз від свого квиління. Треба було туди піти сьогодні вранці, лізти рачки, ще вдосвіта. Треба було нігтями рити землю в той час, як вартові були зовсім поруч, і дати себе схопити, як злодійку.

Ісмена . Ну то й що, я піду туди завтра!

Антігона . Ти чуєш її, Креоне? І вона туди ж. Хтозна, чи не виникне ще у когось, хто послухає мене, подібного бажання? Чого ти ще чекаєш, Креоне, чому не затикаєш мені рота, не кличеш свою парту? Ну, Креоне, сміливіше! Це неприємна хвилина, але її треба пережити. Дій, кухарю, обов'язок велить.

Креон (раптом горлає). Гвардійці!

Гвардійці негайно з'являються.

Креон. Виведіть її!

Антігона (з полегшенням, протяжне й голосно). Нарешті, Креоне!

Гвардійці накидаються на неї, виводять. Ісмена, лементуючи, біжить слідом.

Ісмена . Антігоно! Антігоно!

Креон лишається на самоті. Входить Хор і наближається до нього.

Хор. Ти збожеволів, Креоне. Що ти зробив? Креон (дивиться просто себе кудись удалину). Так їй судилося — померти.

Хор. Не дай померти Антігоні, Креоне! Всі ми впродовж століть носитимемо в серці цю рану.

Креон. Вона сама бажала померти. Ніхто з нас не наділений такою силою, щоб переконати її жити. Тепер я розумію, в чому річ,— Антігона народилася для того, щоб померти. Можливо, вона про це й сама не знала, але Полінік був для цього лише приводом. Щойно вона змушена була відмовитися від свого плану, вона одразу ж вигадала іншу зачіпку. Єдине, що її кортіло, це відмовитися і померти.

Хор. Вона ще дитина, Креоне.

Креон. Що ви хочете, щоб я зробив для неї? Приговорив її до життя?

Г е м о н (вривається і кричить) Батьку!

Креон (підбігає до сина, пригортає). Забудь її, Гемоне, забудь її, мій хлопчику. Гемон. Ти збожеволів, батьку! Облиш мене.

Креон (міцніше його пригортає). Я всі способи перепробував, щоб врятувати її, Гемоне. Геть усі, присягаюсь тобі. Вона тебе не любить. Вона могла б жити. Натомість вона обрала своє божевілля і смерть.

Гемон (кричить, намагається вирватися з його обіймів). Але ж, тату, ти бачиш, що її уводять! Тату, не дай цим людям її увести!

Креон. Вона щойно говорила. Тепер усі Фіви знають, що вона вчинила. Я змушений покарати її смертю.

Гемон (виривається з його обіймів). Облиш мене!

Пауза. Вони стоять лицем до лиця. Дивляться один на одного.

Хор (наближається до них). Хіба не можна щось вигадати, сказати, що вона божевільна, тримати її під замком?

Креон. Вони скажуть, що то вигадка. Що я її рятую через те, що вона мала стати дружиною мого сина. Я не можу.

Хор. Хіба не можна виграти час, а назавтра влаштувати їй втечу?

Креон. Загал уже знає, натовп вирує навколо палацу. Я не можу.

Гемон. Батьку, натовп — то пусте. Ти володар.

Креон. Я володар, поки закон не вступив у дію. А як вже вступив, то панує він.

Гемон. Батьку, я твій син, і ти не можеш дозволити, щоб її відібрали в мене,

Креон. Можу, Гемоне. Можу, хлопчику. Кріпися. Антігона не може більше жити. Антігона вже покинула нас.

Гемон. Ти що, гадаєш, я зможу жити без неї? Гадаєш, я погоджуся прийняти його, ваше життя? Життя, в якому кожен день із ранку до вечора її немає? В якому ваша суєта, і ваша балаканина, і ваша порожнеча є, а її — немає?

Креон. І все ж таки тобі доведеться змиритися, Гемоне. Кожному з нас, кому раніше, кому пізніше, у житті випадає такий більшою або меншою мірою сумний день, коли він мусить нарешті стати мужчиною. Для тебе він настав сьогодні... 1 ось зараз ти стоїш переді мною, і сльози закипають у тебе на очах, а серце болісно калатає в грудях. Востаннє сьогодні ти був моїм малим хлопчиськом... Коли ти невдовзі повернешся і переступиш цей поріг, усе буде скінчено,

Гемон (відступає на крок, лагідно). Все вже скінчено,

Креон, Не осуди мене, Гемонє. Не осуди й ти мене,

Гемон (довго дивиться на нього, несподівано). Отой силач і звитяжець, оте могутнє божество, що підносило мене в своїх руках і рятувало від страхопудів і примар, це був ти? і той запах, що так мене вабив, коли ти ввечері в кабінеті під лампою показував мені малюнки в книжках, він теж виходив від тебе, як ти гадаєш?

Креон (смиренно). Так, Гемоне.

Гемон. Всі твої піклування, вся ця гордість, всі ці книжки, де так багато героїв, усе це було лише для того, щоб ось до чого дійти?.. Стати мужчиною, як ти кажеш, і попри все радіти, що я живу?

Креон. Так, Гемоне.

Г е м о н (раптом кричить, як дитина, і кидається до нього в обійми). Батьку, це неправда! Це не ти, і це відбудеться, не сьогодні! Перед нами ще не виріс той мур, біля підніжжя якого люди лише погоджуються. А ти, ти все ще так само могутній, як і тоді, коли я був дитиною. О, благаю тебе, татусю, дай мені змогу захоплюватися тобою, захоплюватися тобою, як і раніше! Якщо я не зможу захоплюватися тобою, я лишуся надто самотній, а світ стане пусткою.

Креон (вивільняється з його обіймів). Ми в світі всі самотні, Гемоне. Світ і є пусткою. А захоплювався ти мною надто довго. Подивися на мене. Це і значить стати мужчиною — одного дня подивитися своєму батькові просто в обличчя.

Г е м о н (вдивляється в нього, по тому сахається з криком), Ан-тігонб! Антігоно! Рятуйте!

Гемон вибігає.

Хор (наближається до Креона), Креоне, він вибіг, як божевільний,

Креон (дивиться просто себе, кудись у далечінь, стоїть непорушно). Так. Бідолашний хлопчина, він любить її.

Хор. Креоне, треба щось діяти. Креон. Я більше нічого не можу. Хор. Він пішов, уражений смертельно.

К р є о н (глухо). Так, ми всі вражені смертельно.

До кімнати входить Антігона, яку підштовхують гвардійці. Вони спинами підпирають двері, за якими розпізнається розбурханий натовп.

Гвардієць. Начальнику, вони вдерлися до палацу!

Антігона. Креоне, я не хочу більше бачити їхніх облич, не хочу більше чути їхніх криків, не хочу більше бачити нікого! Тепер ти тримаєш у своїй руці мою смерть, і цього досить. Зроби так, щоб я нікого не бачила, аж поки все не буде скінчено.

Креон (виходячи, гукає гвардійцям). Гвардійці, до дверей! Очистити палац! А ти, ти залишайся з нею.

Два гвардійці виходять, супроводжувані Хором. Антігона лишається з першим гвардійцем. Антігона дивиться на нього.

Антігона (несподівано). Значить, це ти? Гвардієць. Хто — я?

Антігона. Останнє людське обличчя в моєму житті. Гвардієць. Мабуть, що так. Антігона. Дай я роздивлюся тебе... Гвардієць (відходить, знітившись). Дивіться... Антігона. Це ти мене щойно заарештував? Гвардієць. Так, це я.

Антігона. Ти завдав мені болю. Проте не мав потреби так чинити. Хіба я скидалася на людину, яка хоче втекти?

Гвардієць. Годі, годі теревені правити! Якби я вас не схопив, то сам би дістав по шапці.

Антігона. Скільки тобі років?

Гвардієць. Тридцять дев'ять.

Антігона. В тебе є діти?

Гвардієць. Так, маю двійко дітей.

Антігона. Ти їх любиш?

Гвардієць. Вас це не обходить.

Він починає ходити з кутка в куток кімнати, якусь часину чути лише тупіт

його кроків.

Антігона (зовсім принижено). Ви давно служите у гвардії?

Гвардієць. Відтоді, як війна скінчилась. До того я був сержантом. По тому лишився на надстроковій службі.

Антігона. Щоб стати гвардійцем, необхідно бути сержантом?

Гвардієць. В принципі так. Або бути сержантом, або пройти підготовку в спеціалізованому підрозділі. Але коли стаєш гвардійцем, чин сержанта втрачаєш. Ось вам приклад: якщо я перестріваю новобранця, він може мені не козиряти.

Антігона. Що ви кажете?

Гвардієць. Так. Завважте, що здебільшого вони це роблять. Новобранець знає, що гвардієць вищий за рядового. Щодо платні, то платять гвардійцю стільки ж, скільки й солдату спеціалізованого підрозділу, але двічі на рік — преміальні в розмірі сержантського посадового окладу. Проте гвардійці мають інші вигоди — квартиру, опалення, матеріальну допомогу. Зрештою сімейний гвардієць, що має двох дітей, заробляє більше, ніж сержант у діючій армії.

Антігона. Що ви кажете?

Гвардієць. Уявіть собі. Саме цим і пояснюється суперництво між гвардією і сержантами. Ви, ймовірно, могли помітити, що сержанти намагаються перед гвардійцями кирпу гнути. Напирають на те, що вони, мовляв, швидше одержують новий чин. З одного боку, це вірно. Гвардієць росте в чинах повільніше і з більшими труднощами, ніж армійці. Але ви не повинні забувати, що бригадир гвардійців — це зовсім не те, що старший сержант.

Антігона (несподівано, до нього). Послухай...

Гвардієць. Що?

Антігона. Я невдовзі помру.

Гвардієць не відповідає. Западає мовчанка.

Він ходить взад-вперед. За хвильку веде далі.

Гвардієць. З другого боку, гвардійці оточені більшою повагою, аніж сержанти діючої армії. Гвардієць —він солдат, але в той же час майже чиновник.

Антігона. Ти гадаєш, що вмирати — це боляче?

Гвардієць. Не можу вам сказати. Під час війни тим, хто дістав поранення в живіт, тим було боляче. Щодо мене, то я ніколи не був поранений. У деякому розумінні це застопорило моє просування по службі.

Антігона. У який спосіб вони заподіють мені смерть?

Гвардієць. Не знаю. Краєм вуха чув, що вони збираються замурувати вас у печері, аби не плюндрувати місто вашою кров'ю.

Антігона. Мене кинуть туди живцем?

Гвардієць. Спершу, звісна річ, живою...

Пауза. Гвардієць видобуває тютюн собі на жуйку.

Антігона. О моя домовина! О моя шлюбна постеля! О підземний притулок!.. (Вона здається зовсім маленькою у великій кімнаті з голими стінами. Таке враження, що її морозить, тож вона огортає себе руками. Пошепки). Одна-однісінька...

Гвардієць (нарешті приготував собі жуйку). Це печери Гадеса на околиці міста. Сонце там так і шкварить. Та ще робітка для тих, хто стоятиме в патрулі! Спершу ставили питання, щоб використати для цього армію. Але останні новини такі, що, мабуть, знову ж таки гвардія нестиме варту. Гвардія, мовляв, двожильна! Чи ж варто потім дивуватися, що між гвардійцем і сержантом регулярної армії існує певна ворожнеча?..

Антігона (раптом стомившись, шепоче). Двійко звіряток...

Гвардієць. До чого тут двійко звіряток?

Антігона. Двійко звіряток притулилися б одне до одного, щоб їм стало тепліше. А я — одна-однісінька...

Гвардієць. Якщо ви справді маєте у чомусь потребу, то це інша річ. Я можу когось покликати.

Антігона. Ні, не треба. Я хотіла б лише, щоб ти передав одній людині листа, коли мене вже не буде в живих.

Гвардієць. Якого ще листа?

Антігона. Листа, що я його напишу.

Гвардієць. Оце вже ні! Ти це облиш! Ще чого не вистачало— листа! Надто ви всі спритні. А я все став на карту через ваше крутійство!

Антігона. Якщо ти погодишся, я тобі віддам цю обручку.

Гвардієць. А вона золота?

А н т і г он а. Так, золота.

Гвардієць. Розумієте, якщо мені зроблять обшук, це загрожує військовим трибуналом. Вам-то воно байдуже, чи не так? (Знову роздивляється обручку). Єдине, що я можу, це, якщо хочете, записати у своєму записникові те, що ви мені надиктуєте. По тому я вирву аркушик. Цидулка моїм почерком, то не так страшно.

Антігона (заплющує очі, на обличчі в неї страдницька гримаса, шепоче). Це надто потворно, все це надто потворно...

Гвардієць (удає, нібито хоче повернути обручку). Якщо ви не згодні, то я...

Антігона. Я згодна. Бери обручку і пиши. Але поквапся. Боюсь, в нас не вистачить часу... Пиши: «Любий мій...»

Гвардієць (видобув записника й слинить недогризок олівця). Це записка вашому любчику?

Антігона. «Любий мій, я сама накликала смерть, і ти, ймовірно, відтепер перестанеш мене кохати...»

Гвардієць (пише, повторюючи своїм грубим голосом). «Любий мій, я сама накликала смерть, і ти, ймовірно, відтепер перестанеш мене кохати...»

Антігона . «Креон таки мав рацію, це жахливо. Тепер, поруч із цим чоловіком, я вже й не знаю, за віщо помираю. Мені лячно...»

Гвардієць (упріває над своїм диктантом). «Креон таки мав рацію, це жахливо...»

Антігона . «О Гемоне! А наш маленький хлопчик! Лише тепер я розумію, як воно було просто — жити...»

Гвардієць (припиняє писати). Ет, послухайте-но, ви диктуєте надто швидко. Яким чином я можу встигнути?! Врешті-решт, треба ж дати хоч трохи часу!

Антігона . На чому ти зупинився?

Гвардієць (перечитує). «Це жахливо, тепер, поруч із цим чоловіком...»

Антігона . «Я вже й не знаю, за віщо помираю...»

Гвардієць (послинивши олівця, пише). «Я вже й не знаю, за віщо помираю...»

Антігона (продовжує). «Мені лячно...» (Раптом уриває мову, схоплюється на ноги). Ні, закресли все це. Краще, якщо ніхто ні про що не дізнається. Бо це так само, неначе вони побачать мене оголену після смерті, неначе торкатимуться мого тіла. Напиши одне: «Пробач мені».

Гвардієць. То я закреслюю кінцівку, а натомість пишу «пробач мені»?

Антігона . Так, «пробач мені, любий. Не було б малої Антігони, всі б ви жили собі спокійно. Я кохаю тебе...»

Гвардієць. «Не було б малої Антігони, всі б ви жили собі спокійно. Я кохаю тебе». Це все?

Антігона . Так, це все.

Гвардієць. Кумедна вийшла цидулка!

Антігона . Так, кумедна.

Гвардієць. А кому її віднести?

В цю мить прочиняються двері. З'являються інші гвардійці.

Антігона зводиться, дивиться на них, дивиться на першого гвардійця, який, виструнчившись у неї за спиною, повагом ховає до кишені обручку та записник. Він помічає звернений на нього погляд Антігони.

Гвардієць (підбадьорюючи сам себе, гримає). Ану, рушай! ! не видрючуйся!

Антігона через силу посміхається, похнюплює голову.

 Виходить, жодним словом не звернувшись до гвардійців. Всі йдуть зі сцени. Несподівано на ній з'являється Хор.

Хор. Ото й по всьому. Все скінчилося для Антігони. Тепер наближається Креонова черга. Всі вони мусять пройти через це горнило.

Раптом вривається Гонець.

Гонець (кричить). Цариця, де цариця?!

Хор. Чого тобі треба від неї? Про що ти хочеш їй сповістити?

Гонець. Хочу повідомити жахливу новину. Антігону щойно кинули до печери. Ще не встигли завалити вхід кам'яними брилами, аж раптом Креон та люди з його почту несподівано почули, що з домовини долинає чиєсь лементування. Всі змовкли й дослухаються, бо цей голос не належить Антігоні. Хтось інший квилить у печері. Всі погляди звертаються до Креона, а він здогадався перший, він раніше за всіх збагнув, що саме сталося, тож раптом він кричить, як навіжений: «Розбирайте каміння! Розбирайте каміння!» Раби кидаються до муру, а разом із ними цар — він спливає потом, руки в нього розбиті в кров. Нарешті брили піддаються, і найсухорлявіший з рабів прослизає ув отвір. Антігона висить в глибині своєї домовини, за зашморг їй править власний пасок, чиї блакитні стрічки, зелені, червоні стрічки утворюють навкруг шиї щось на кшталт дитячого намиста, а Гемон — навколішках перед нею, схопивши її в обійми, ховає чоло в складках її плаття. Відштовхують убік ще одну кам'яну брилу, і нарешті Креон може спуститися у печеру. В темному підземеллі біліє його сиве волосся. Він намагається підняти Гемона, він благає його. Гемон не чує. По тому він раптом зводиться на рівні ноги, очі в нього чорні; як ніколи, він схожий на того хлопчика, яким був колись. Якусь часину Гемон мовчки дивиться на батька, раптом плює йому в обличчя і вихоплює свій меч. Креон відскакує, щоб ухилитися. Гемон не відриває від нього свого дитинного, сповненого презирства погляду, а його Креон не в змозі уникнути, як леза криці. Гемон споглядає цього літнього чоловіка, що тремтить у протилежному кутку підземелля, і, не прохопившись ані словом, проштрикує собі груди мечем і падає, пригортаючись до Антігони, у велику червону калюжу.

Входить Креон у супроводі юного челядника.

Креон. Я наказав їх покласти поруч, і ось нарешті вони лежать разом. ,Іх обмили, вони добре відпочили. Лежать, трохи бліді, але так умиротворені. Двоє закоханих на ранок після першої ночі. Вони відіграли те, що їм належало.

Хор. Але ти ще не відіграв своєї ролі, Креоне. Тобі доведеться ще про дещо довідатися. Цариця Еврідіка, твоя дружина...

Креон. Доброчесна пані, яка весь час теревенить про свій садок, про своє варення, про плетиво, нескінченне своє плетиво для бідних. Кумедна річ, яку велику кількість саме плетива потребують бідаки! Можна подумати, саме лише плетиво їм і потрібне!..

Хор. Цього року фіванські бідаки узимку мерзнутимуть, Креоне. Одержавши звістку про смерть свого сина, цариця акуратно відклала спиці, спершу ретельно дов'язавши розпочатий рядок. Як завжди, вона трималася статечно, але цього разу здавалася ще спокійнішою, ніж завжди. По тому вона попрямувала до своєї спальні, до цієї кімнати, просякнутої пахощами лаванди, розцяцькованої гаптованими серветками та плюшевими рамочками, і там перерізала собі горло, Креоне. Там вона зараз і лежить, на одному зі старомодних подружніх ліжок, на тому самому місці, де одного давнього вечора ти побачив її юною дівчиною, і на вустах її — смутна усмішка, не набагато смутніша, ніж була тоді. І якби не ця велика червона пляма на простирадлі, яким обгорнута шия, можна було б гадати, що вона спить.

Креон. І вона теж. Всі вони сплять. Це добре. Важка сьогодні видалася днина. (Після паузи, глухо). Як, мабуть, приємно спочити...

Хор. Ти тепер лишився геть самотній, Креоне.

Креон. Так, геть самотній. (Пауза. Він кладе руку на плече юного челядника). Хлопче...

Юний ч е л я д н и к. Що, повелителю?

Креон. Хочу тобі дещо сказати, тобі одному. Вони, інші, цього не збагнуть. Коли отак стоїш, а на тебе чекає робота, не можна складати рук. Вони твердять, що це брудна робота, проте, якщо ти її не зробиш, то хто ж її за тебе впорає?

Юний челядник. Не знаю, повелителю.

Креон. Звісна річ, що не знаєш. Твоє щастя! Не знати, не відати — це було б краще за все. Тобі кортить щонайшвидше стати дорослим, га?

Юний челядник. Авжеж, повелителю.

Креон. Ти з глузду з'їхав, хлопче! Найкраще — ніколи не ставати дорослим. (Вдалині б'є годинник. Креон шепоче). П'ять годин. Що в нас сьогодні призначено на п'яту годину?

Юний челядник. Засідання ради, повелителю.

Креон. Гаразд, хлопче. Якщо засідання ради, то туди й підемо.

Вони виходять. Креон спирається на плече юного челядника.

Хор (наближається до авансцени). Ось і все. Без малої Антігони їм, звісна річ, жилося б спокійніше. Але тепер усе скінчилося. Попри все вони все ж таки лишилися спокійними. Всі, хто мусив померти, померли. І ті, хто вірив у щось, і ті, хто вірив у протилежне, і ті, хто геть ні в що не вірив і випадково потрапив до цієї історії, так нічого в ній і не збагнувши. Всі вони однаково мертві, однаково закляклі, однаково охоплені тлінням. А ті, хто лишився жити, поступово почнуть їх забувати й плутати їхні імена. Все скінчено. Антігона заспокоїлася, її більш не тіпає та пропасниця, природу якої ми довіку не збагнемо. Свій обов'язок вона виконала, це визнано. Велике й сумне полегшення запанує у Фівах і огорне обезлюділий палац, де відтепер Креон чекатиме смерті.

Поки хор промовляє, входять гвардійці.

Вони, зсунувши капелюхи на потилиці, вмощуються на лаві, поставивши поруч літрову пляшку червоного вина, і починають грати в карти.

Завіса швидко опускається, в цей час гвардійці продовжують

запекло виляскувати козирями.