Катерина мотрич за таїною неба

Катерина мотрич за таїною неба

 

Квіти в темній кімнаті: Сучасна українська новела. –

К: Ґенеза, 1997. – С. 255-278

 

Табуни туманів розбрелися по селі і повдягалися над молодими житами, неначе соми на річковому дні. Кликала когось жалобно сива горлиця, добував із золотих небесних сот золоті меди соловейко, розливав їх по землі та не було кому пити той неземний нектар. Прилетіла з лугу зозуля, носила із срібної криниці срібну воду й розхлюпувала її на хати, на сади, на городи. Та нікому було пити ту земну джерелицю. Вперше в тому весняному плині життя не було гармонії. Не було по скрипування колодязних журавлів, не чути було погейкування на волів, не збивали куряви коні, не полохала досвітку трубними голосами череда. Тоді вдарив на сполох ще один соловейко, за ним третій, четвертий, справжнісінький солов'їний орган... Били золотими молоточками об золоті кувадла, майстрували золоті дзвони і розвішували їх на груші, кущі калини, на пересохлі цямрини. Соломіїна свідомість перечепилася через ті пташині голоси. Почула, як вдарилася об шибку ластівка, клюнула дзьобиком раму й впорхнула в гніздечко під стріхою.

«Ластівка привіталася зі мною», подумала жінка, і легкий стогін схожий на шелест листя, вирвався із її грудей.

А ластівка зацвірінчала, радіючи, що гніздечко ціле, що хата й дворище дочекалися її, що сад знову в кипінні цвіту. Тільки куди ж, у яку безодню витекло з цієї оселі життя? Чому такі темні хвилі б'ють із розчинених дверей? Чому таке сумне дворище? Чому голосять розквітлі вишні у рідному саду і так безгучно плаче жито за садом? А від усього села б'є моторошною тишею і печаллю?

1 принишкла ластівка в гніздечку, нараз відчувши тривогу в тій мертвій тиші, що доколихує село, доколихус Україну на білих марах...

Соломія відчула той ластівчин неспокій, відчула крізь власне згасання якийсь проміньчик ще єднав її із земним життям. Йшов він скоріше із її душі, а не плоті й чіплявся за пташині голоси, за смужку жита, за квітучий сад...

1 раптом вона відчула себе під стелею. Прилипла до сволока і, здавалося, ось-ось впаде додолу й вдариться об долівку. Вона бачила власне тіл о на широкому дерев'яному ліжку, прикрите білим кожухом. Бачила своє безкровне обличчя з глибоко запалими очима, бачила висхлі темні руки, складені поверх великого живота, у якому ще вчора згасло маленьке життя. Соломія побачила у власному лоні те посиніле, скручене клубочком дитятко. То був хлопчик. Навіть бачила пуповину, що з'єднувала його з нею, бачила всі ті артерії, судини, у яких теж зупинилося життя.

Довго розглядала себе, і раптом війнула з хати і закричала радісно на весь білий світ краси і щастя. Яке ж блаженство бачити ось ці вулиці, сади, городи з висоти пташиного польоту! Як їй сонячно і безмірно гарно!

Вона спустилася зовсім низько й побачила, що на тих вулицях, у садах, хатах, подвір'ях лежать мертві люди і скляними очима дивляться в небо.

1 раптом зникло земне життя вона побачила всю свою родину, побачила всіх, хто помер зимою й на весні. Ось посміхаються до неї дід, баба, батько, мати, ось кинулися до неї її діточки Грицик і Настуся. Зоріло на неї й оте янголятко, Ідо відлетіло з її лона прямо на небо, минувши земне життя.

Всі дивилися привітно й радісно.

«Ти ще, доню, йди туди, лагідно мовила мати, тільки зайде сонечко, як і прийдеш до нас. Ми будемо тебе зустрічати. Весь рід наш уже чекає зустрічі».

«Не хочу я туди в порожню хату. Страшно мені там одній. Хочу з вами лишитися», сказала Соломія.

«Ще не прийшла твоя година, дитино», відказала мати.

«У кожної людини с своя мить», — проказав хтось вродливий, сяючий.

«Страшно мені там», повторила жінка.

«Не бійся, почула у відповідь, смерті немає. То лише перехід з одного життя в інше. Ось ти вже навідалася й сюди. Подивися твоє село живе. Тільки земна людина глуха й сліпа. Вона не мас тих вух і очей, щоб побачити світ, куди не сягає плоть, а лише душа».

«А де ж Андрій, муж мій?» роззирнулася Соломія.

«Він серед мучеників і ще не скоро звідає небесну радість. В дорозі він», була відповідь.

Соломія тої ж миті опинилася на землі, перелетіла села, міста, діброви, і па широкому битому шляху побачила прохача, зарослого, висхлого, в лахмітті, чимось схожого на святого мученика чи на ченця-затворника. Зойкнула, впізнавши свого Андрія. Кинулася до нього й обняла невидимими руками. Андрій відчув, як щось влетіло в серце і стисло його. Стало ще тривожніше, і така туга огорнула душу, що він весь стрепенувся. Його душа відчула Соломіїну душу, але між ними стояла висхла до невпізнанності, зморена й вимордувана Андpie на плоть.«Андрієчку, любий мій, коханий. Чи ж не чуєш, не бачиш мене? Це ж я, твоя Соломія! Знаю, що ти виміняв і мою хустку, і мої чоботи, і добре намисто, і дукачі, і свого кожуха на гречку, просо, сухарі, сіль. Тільки довго забарився ти. Немає вже кому те їсти. Немає вже ні батька, ні матері, ні Грицька, ні Настусі, ні того третього, що ми так ждали. Всі пішли до Бога. Всіх вигубив Соломаха. Діток наших я поховала на вуглі хати. Посади там барвінок. 1 я сьогодні піду до них. Прощай, Андрієчку, не скоро ми побачимося».

Неначе щось зірвало чоловіка і додало сил. Прискорив крок, майже побіг тим далеким битим шляхом.

***

А Соломіїна душа знову з'єдналася з плоттю. Все зникло так само раптово, як і явилося. Підняла важкі повіки й побачила стіни, жовтий сволок, побачила покуття з іконами, дерев'яну дубову лаву, величезний казан, глечики, горшки на припічку. І знову стало лячно. Хата нагадувала їй віднині домовину. А чорні челюсті печі й казан здавалися воротами до пекла. Пригадала тих, кого побачила щойно, і краєм згасаючої свідомості усе думала: сон то був чи реальність? Волохата тиша плела якусь моторошну сіть і то, здається, об неї, а не об фіранку заплуталася муха.

І хтось вже інший, а не вона, повторив тисячі разів мовлене: «За що? За віщо така мука? Чого покарано так мій народ? Чим прогнівив він Вседержителя? І чому їй судилася така мука бачити, як згасають її діти, нащо було бачити їй оту яму на вуглі хати, куди вона відтягла мертві тіла своїх діток? За які гріхи судилося бачити божевілля своїх людей?»

Із змученої пам'яті виплив день ранньої весни. Вона видибала на город в надії побачити там не чорну ріллю з плямами снігу, не смужку зеленого жита, а хотілося бачити картоплі у синьо-білому квіті, жовту смужку жита з важким колоссям, сад, обвішаний плодами. Стояла під мокрою черешнею й благала небо, благала землю, благала безлистий сад створити диво: плоду просила. Спасіння просила.

З того пелехатого й волохатого туману випливало забейкане босе білоголове сусідське хлоп'я, хиталося, як чубчик деревію і наполохано благало: «Тіточко Соломіє, заховайте мене од матері, бо Надю вже зварили».

У тому волохатому тумані попливли двоє блюдечок сивих вже потойбічних очей. Здасться, не йшла до сусідської хати, а розсовувала руками туман. З нього знову випливли божевільні очі здичавілого звіра, виплив паруючий казан, з якого звисало дві пшеничні коси...

Солодко-нудний запах виніс її з хати і кинув на ніздрюватий сніг.

«За віщо така мука? Пресвята Богородице, за що нам таке? За що покарано нас такою страшною смертю?» повторила подумки Соломія.

Мовчала Пресвята Покрова, зоріли її скорботні очі і дихала неначе велетенська домовина Україна. Реготало горе лютим сміхом, і не було вод на землі й у Всесвіті, щоб змити його, не було тих сліз, щоб виплакати його.

І знову зникла реальність, чітко побачила того, кого вже бачила, коли відходила у неземний світ. Стояв у білому сяючому одязі й промовляв до неї:

«Сьогодні, Соломіє, твій останній день. Поведу тебе у Великодню ніч. Возрадуйся перед тобою розкриється Господня брама».

Щось схоже на радість влетіло у її стражденне серце, однак та радість не заглушила того, Ідо звучало мить тому. Соломія повторила своє зболене «за що?».

«За Господа, почула у відповідь. Князь Пітьми мстить боговибраній Україні за все Боже, що вона має».І відійшов той голос. Соломія знову повернулася у реальний світ й шукала очима того, хто промовив ці слова. А невдовзі її душа вкотре залишила згасаючу плоть. Вона злетіла, як пір'їнка чи пелюстка вишні. І знову потрапила у світ прекрасний і дорогий, куди не сягало земне зло і горе. Знову пригортала діточок до грудей, гомоніли батько, мати і вся родина, тихо, мирно, неначе зібралися на якусь велику раду. І гуло село. Весело перемовлялися чоловіки, щебетали молодиці, погейкували на волів діди, і така радість та святобливість була утому неземному житті і так хотілося Соломії вже не повертатися з нього.

«То смерті таки немає?» запитала вона. «Смерті немає! відповіли їй гуртом. Смерть і муки чекають лише тих, що нас замордували голодом. Дияволові вони діти. Знали б що їх жде, не народжувалися б».

Довго вигулювала Соломина душа на тій небесній Україні, де були точнісінько такі ж, як і на землі, білі хати, вишневі сади, городи, городчики з мальвами і крученими паничами, де співали дівчата веснянок і плели ключі, де молодиці вишивали рушники і застеляли обрусами лави. То було по той бік земного життя.

А на Україні народжувався ще один день. Його радісно зустрічали солов'ї та зозулі, одуди та горлиці. Небесний майстер малював досвіток: синьо-бузкове небо з вогняним лотосом над козацькою могилою. Не жалів фарби, мовби дарував ту вогняну квітку Соломії у її останній в цьому житті світанок. Та квітка квітла, росла, розпускалася і залила всю Україну.

***

Була Великодня субота, але ніхто із тих, кому судилося дожити до цього дня, не думав про свято.

Федір Соломаха повернувся із волості на змиленому коні, побачив на столі крашанки, потовк їх і помчав бестаркою до Мирона. Привіз наказ начальства: очистити село від покійників. Мертвих звезти на цвинтар в одну яму, а живих гнати в поле. До них приєднався й Панько втрьох заходилися давати лад. Знайшли в кількох садибах вцілілих людей, дарма, що ноги опухли погнали в поле. Вишикували в ряд, Федір вчепив їм плакат: «Вони не виконали продрозверстки», гнали, як череду, покрикуючи й похльоскуючи батогами.

За селом «саботажники» попадали один за одним, ніби по команді. Покричали на них, посмикали за ноги, за руки, але душі, мовби змовившись, залишили плоть, почувши жайворона в полі. Довелося відвозити їх підводою прямо на цвинтар.

І сам Федір лякався інколи того, що сталося. Його веселе, завзяте до роботи село враз замовкло, за якихось півроку спорожніли хати, як пташині гнізда восени. Лише інколи сахався тої моторошної тиші і тих захололих тіл по шляхах. Але то було інколи, сам гасив у собі ті почуття, адже в ім'я революції старався. Трощив усе, що могло кинути бодай тінь на неї. Не милував ні старого, ні малого, бо час був немилосердний. Першим, на кого наставив пістоля, був отець Сава. До нього мав особливу неприязнь. Згадав усі давні знущання: як день у день піднімів його на уроках і витягував із нього «Отче наш». Федору зводило щелепи, жодного слова не міг повторити, якась сила ніби тягла його язик, він прилипав до піднебіння, і хлопець затято мовчав. Кожного разу під регіт класу отець Сава тихим голосом казав: «Сідай, дерево, на дерево».

Погнав старого священика до Сибіру. Ніхто в селі його не обхитрив і не сховав від нього збіжжя. Нюх мав. Заходив у будь-яке подвір'я і безпомилково вгадував, де зерно. Так неначе чув голос у собі, який промовляв: «Іди і виваляй стіну. Жито там». Чи: «Трощи грубу, печі». Розпорював подушки, перини і добував хліб. Розбивав жорна, щоб не мололи ночами. Навіть цівочка диму над чиєюсь хатою дратувала Федора. Влітав, і коли чув запах тіста, заливав вогонь, і діжу вивертав на долівку. Звичка ця виробилася в нього давно ще тоді, коли тільки з'явилася ідея колективізації. По-справжньому зрадів, що знову будуть відбирати в селян землю. Той наділ, що мав його батько, кілька років родив бур'яни, а потім прибрав його до своїх рук хапливий і беручкий до роботи молодий коваль Нечипір. у бідняках Федір так і залишився, чим страшенно пишався і що стало вирішальним у всій його долі.

Звичка не спати у нього давня, і, можна вважати, спадкова: він з діда-прадіда конокрад. Робив те його дід, робив батько, любив те заняття й Федір.

Тієї ж ночі він повертався з ярмарку. Був напідпитку і страшенно мучила спрага. Тому край села й повернув до річки. Не знав, що здибає там і Соломію. Того дня Соломіт батько викосив жито, а стара Недолиха з донькою пов'язали в снопи і поскладали в полукіпки. На якусь годину пішли додому попратися та повечеряти. А як зійшов місяць, знову вийшли на своє стернище з довгими полотняними торбами та й заходилися збирати колоски.

То була незабутня серпнева ніч. Лив срібну воду місяць на стернище і перетворив його у сяйливе море з тихими човниками полукіпків. Небесна господиня вистелила через все небо зоряний рушник Чумацького Шляху. Солодко пахли баштани і медово зітхали соняшники і теж розсівали по жнивній землі медове тепло.

Соломіїн дядько Полікарп прийшов до них від свого наділу перепочити та погомоніти. Соломія заворожено дивилася на срібний диск місяця, мати схрестила на грудях руки і, здається, вслухалася, як вони сіпаються в неї від втоми, а чоловіки гомоніли.

«Смаленим, Марко, попахує, сказав Полікарп. Не встигли натішитися земелькою, як вже й відбирати збираються. Мене в той колгосп і гарапником не заженеш».

Пожурилися, позітхали та й розійшлися. А Соломія знову пірнула в срібну місячну ріку і знову граційно і красиво пливли її руки і пливла на тих водах довга чорна коса. А потім побігла до річки, роздяглася і плюхнулася у воду. Вийшла на берег тої хвилі, як Федір вирішив змити жар і хміль з тіла нічною водою. Вийшло так, мовби сама потрапила у його обійми. Але впав у річку лише Федір. З вереском і сміхом полопотіла додому.

Не забув і той знущальний регіт і своє купання. Вигріб із Соломіїної хати і клуні до зернини. Старі Недолі померли взимку. Андрій, Соломіїн чоловік, ранньої весни склав у мішок найкращі речі і пішов аж у Бессарабію міняти на хліб.

***

Соломіїна свідомість неначе розтанула у часі і була між реальністю і потойбічним. усє пливли перед нею зелені сади, кущі з велетенськими бузковими квітами. Не бачила ранку, полудня, вечора.

Розплющила очі, відчувши, як її хтось різко шарпнув за плече. Побачила перед собою лискуче кругловиде Федорове обличчя. Збагнула все і подумала: «Коли б уже швидше, коли б скінчилося все».

Федір дивився на неї з відразою. Не відвела погляду і тихо, до невпізнанності зміненим голосом, сказала:

Я тобі помщуся, Федоре. Я завдам і тобі болю. Федір голосно й коротко реготнув.

Сьогодні до сходу місяця і помстишся. Там є вже такі, що засмерділися.

Я тобі помщуся із того світу, сказала тихо й незлостиво, не відаючи, чому це каже. Хтось промовляв ці слова, а вона лише їх повторювала. — Ти не проживеш віднині жодного щасливого дим. Душі тих, кого ти виморив голодом, не дадуть тобі його прожити.

Федір брутально вилаявся, схопив Соломію за ноги й поволік з хати. Від удару об долівку втратила свідомість. Не бачила, як Федір повернувся до хати і забрав білий кожух, яким вона була вкрита.

Отямилася від співу солов'їв і пахощів бузку.

«Не бійся, ти вже в могилі, проказав хтось лагідним голосом, але той голос звучав у ній. Забираємо тебе у Великодню ніч. Господні ворота відкриті».

І сталося. Соломина душа навіки залишила плоть, затрималася над велетенською ямою, у якій лежало багато покійників і її плоть серед них, і здійнялася в небо. І відкрилася перед нею сяйлива брама і побачила за нею таку красу й відчула таку радість, що не втрималася й сама заспівала. Була вона, як і раніше, дужа й красива. Ту пісню вродливої Українки почули на небі, лише не чули на земній Україні.

Україна голосила у солов'їну Великодню ніч. Так ще ніколи не ридала. І не було тих вод на землі і у Всесвіті, щоб могли змити її горе, не було тих сліз, щоб могли оплакати її біль.

Відтужила Україна, відкричала, від'ячала над кожною душею, бо більше нікому було. Літні горобині ночі вмили її скорботний лик, а осінні сиві тумани зодягли на неї жалобну тонку вуаль. Спорожніле село чіплялося за життя. Давно повернувся до своєї хати Андрій Запорожець. Повернувся через три дні після Соломіїної смерті. Затужив, забився в горі, не заставши родини. Кілька днів не виходив із хати. Соломіїна душа являлася до нього, втішала чоловіка, тільки він того не чув: «Не побивайся так, моя дружино. Зустрінемося ми ще з тобою у твоєму житті і будемо разом у моєму. Бо любимо одне одного, бо ми, як дві половинки одного плоду».

Від того ставало ще важче чоловікові, душа ще більше страждала.

Життя текло повільно і сумно. Федір лютувався: не було кого гнати у поле, а ті, кого вигонив, хоч і працювали за трьох, були ще недужі.

Одружився Федір восени на дівчинці Ганні із сусіднього села. Через рік вродилася у них дівчинка і померла.

Нічого, сказав Федір, нам бабйо й не нужне.

Через рік знову закликав сільську бабу-бранку Горпину прийняти пологи в дружини. Вродився хлопчик вдосвіта, а до заходу сонця теж подався до Бога.

Лихий Федір перетягнув налигачем Ганну.

Коростява! Не годишся й дитини привести! Пошла вон!

Склала Ганна свої пожитки й подалася додому, кленучи свою долю і той день, коли згодилася вийти заміж за Федора.

Привів Федір молоду вдову Василину з-під лісу. Довго вмовляв її вийти за нього заміж, і довго вона вагалася та плакала в чорні осінні ночі. З лісу неначе хтось приносив не шумовиння безлистих дерев, а настирливе: «Не йди, не йди, не йди». А якоїсь ночі вистудженій вдовиній молодій душі почулося: «Йди». І вона переїхала до Федора. Була вона неговірка, тиха. Однак і з нею не було щастя у Федора. Караючий перст вже давно стояв перед чоловіком.

П'ять разів народжувала й Василина дітей, однак душі залишали Федорів двір, лише множили маленькі горбики у саду. Повертав небу великий і тяжкий борг. Не відав про те чоловік, бо ні в що не вірив, окрім батька Сталіна. Тому й не надав значення тому віщому знаку і тому віщому сну: явився до нього хтось в білому і проказав: «Битиму тебе десять раз». І миттєво розтав.

Дивилися на ту біду люди, жаліли Василину і гомоніли між собою: «Що заробив кат у Бога, те й має. Скільки люду виморив душогуб, скільки янголів погубив».

Аж перед самісінькою війною неначе ослаб на небі гнів на Федора. Вродилися у них із Василиною хлопчики-близнюки і назвав їх Федір Володимиром та Йосипом. Аж присмирнів, їздив бестаркою по селі і посміхався сам до себе, згадуючи тих тугеньких линочків у колисці.

І на війні діставав фотографію, милувався одинаковими, як дві краплі води, личками і посміхався. Ті лички додавали йому сили, коли він йшов в атаку і голосно кричав: «За Сталіна»!

Тільки знову караючий меч був занесений над його долею. Горе непрохано відчинило двері його хати. Аж жахнулося село, дарма що війна, що смерть косою косила люд, як косар у лузі траву. Спали хлопчики на печі, а Василина вийшла попоратися. Попрокидалися, позлазили з печі, стали борюкатися і обидва попадали на розпечену плиту. Два дні помучилися і теж залишили Федорів рід.

Вперше плакав чоловік, коли повернувся з війни додому. Люто бив Василину і п'яно ридав.

Вже Господь змилостивився над ними і не посилав більше дітей. І так не дворище, а цвинтар маленьких могилок: дев'ятеро померло. Інколи не спав Федір ночами: крутило поранену ногу та тяжкі думки роїлися, як настирливі оси.

А якоїсь ночі йому приснився дивний сон: мовби явився до нього знову хтось у білому одязі з лицем сяйливим і прекрасним. Стояла Соломія, та така вродлива, таке сяйво йшло від її очей, чола, що здається, білою від того стала ніч.

«Мушу стримати своє слово», злетіло з її вуст. І розтала та прекрасна тінь.

Федір прокинувся і довго дивився у вікно, куди відпливла та тінь. «До чого б цей сон?» здивовано запитав сам себе.

І яким же було здивування обох, коли Василина завагітніла. Уже давно змирилися з долею, а тут, дивись, коли молодість давно від'ярмаркувала, отаке сталося. Соромилася Василина на люди виходити, зневірилася у своєму щасті. Не вірив вже й Федір, хоча біди не змінили його. Так само кричав на людей, в одних викликаючи страх і покору, в інших ненависть і злобу. Так само, як і багато літ тому, Федір вважав, що все його життя то служіння правді і справедливості. Ніколи його не гризли ні сумніви, ні каяття і ніколи не пекли його ті опухлі від голоду висхлі тіла односельців. Лише полохав його один і той сон, що снився йому Великоднього тижня вже кілька літ підряд: ота велетенська могила на цвинтарі, куди звіз мало не півсела, раптом починала рухатися і наздоганяла його. А з садів і дворів теж починали горбики землі бігати за ним. Втікав, однак вони наздоганяли його, чув, як задихається під вагою землі, чув чийсь зловісний регіт і прокидався. Кожного разу лихоманило його. Нікому не розповідав цей сон, який чітко з дивовижною ритмічністю ось уже багато літ снився йому Великоднього тижня.

Не вірив ні в які дива, зривав хрести на церкві й дзвони, бив ікони, сміявся з розмов про безсмертя душі і твердо знав, що є життя лише одне, тому пий, гуляй, знищуй всяку контру. Однак цей сон посіяв у душі якесь сум'яття.

Не відав лише про те, яке пекло звів сам собі, не знав, що та остання душа, якій вони з Василиною дали плоть, вкотре прийшла за велінням неба, вчинити над ним суд земний, перед тим, як він стане на суд небесний.

Вродилася у Федора та Василини дівчинка і назвали вони її Наталкою. Вродилася на Великдень, і знаючі люди казали, що то недобрий знак: народжені в цей день недовговічні.

Не відходила від неї вже немолода Василина. Страх, що й це дитя залишить її, з літами побільшав. Прикипів до неї душею й Федір. Неначе все зло, яке чинив на рідній землі, раптово переродилося в любов.

Росла дівчинка гарна, метка і не по літах мудра. І сказала, як сповнилося їй шість літ:

Тату, а пам'ятаєш, у нас був білий кожух, вишитий червоними і чорними узорами? Де він?

Федір здивовано зиркнув на дитину, легка тінь пробігла по його лиці. Нічого не відповів. А дівчинка наполягала усе:

Покажіть. Хочу бачити той кожух.

Василина винесла його з комори й поклала на ліжко. Наталя прикипіла до нього очима, довго розглядала, неначе щось пригадувала, гладила пальчиками, а тоді сказала:

 Дід шив цей кожух великою голкою, а дірки шилом протикав, а баба вишивала. Я бабі нитку у вушко голки затягала.

Василина лише посміхнулася на ті дитячі вигадки, а Федір спохмурнів.

Дивувала Наталя односельців своїми розмовами. Виходило щось неймовірне: невеличке дівча нагадувало старим і літнім людям картини із давно минулих літ. Одні ошелешено дивилися на неї, інші лише мовчки кліпали очима, треті чудувалися і казали, що забалакується мала. Не було у її поведінці ні розгубленості, ні сум'яття. Зустріла якось молодицю з віддаленого кутка й привіталася:

Добридень, Марино.

Жінка остовпіла — вперше бачила дитину. Скинула мішок з плечей і довго розглядала дівча. Не всіх дорослих знала на цьому кутку.

А ти звідки знаєш, як мене звати? І тіткою чого не звеш? Я ж старша від тебе набагато!

Чого б це я тебе тіткою звала, коли ти моя подруга! Ми ж з тобою разом череду пасли і за одною партою сиділи. Згадай, як ти на Йордан в ополонку впала, а я тебе з неї витягла. Сама мало не втопилася, добре, що за вербу вчепилася.

Зблідла молодиця, здавалося, прикипіла босими підошвами до шляху і так і залишиться на нім.

Соломія Недоля мене витягла, царство їй небесне. Моя найкраща подруга.

Ще щось хотіла сказати чи запитати жінка у дівчинки, що неначе вилила на неї казан окропу, а потім відро студениці, але мала зникла за поворотом.

Діда Полікарпа, колгоспного сторожа, перестріла коло колгоспного саду, куди бігала з дітьми по черешні. Зупинилася й голосно мовила:

Звідки це ви, дядьку Полікарпе, ідете?

З роботи, а тобі що, мала сороко?

З колгоспу?

Авжеж.

А казали, що й гарапником вас у той колгосп не заженеш.

Крутнулася на одній ніжці і зникла за деревами.

Довго дивився в глибінь саду старий чоловік. Цей малий метелик пролетів, зачепив крильцями серце і воскресив цілий пласт життя. У старечій пам'яті зринув місячний вечір, стернище, його рідня Марко, Палажка та їхня вродлива донька Соломія, що стояла у вишитій полотняній сорочці під полукіпком, сяяла такою вродою, неначе то стояла сама Україна, сяюча, принишкла перед тим, як її розіпнуть на хресті Зітхнув чоловік. Розгублено шукав дитину очима і тупцяв на місці. Більше ні з ким про те не говорив, лише єдиний раз мовив ту фразу і то при людях, котрим вірив. Звідки знати про те цій дитині?

Не одному отак в селі Наталка защемила серце. Називала дідів дядьками, дядьків на імена. Село гуло, чудувалося, пліткувало й казало, що то Богове дитя, бо таке верзе, що страшно слухати. Було у тому щось таємниче і незбагненне для людського сприйняття.

Не обминуло те потрясіння й Андрія Запорожця. Щодня бігала дівчинка на сусідню вулицю, сідала коло тину й незмигно дивилася в подвір'я. Жив Андрій із Мотрею та чотирнадцятирічною донькою Галею.

Знала дівчинка й пізнавала у тому дворищі все. От лише чудно було дивитися на дерева, що вигналися і стали зовсім великі, а цямрини криниці почорніли і розсохлися. Давно не брали воду з колодязя: зникла джєрелиця, поділося кудись джерело. Чудувався Андрій того трагічного літа, вперше бачив таке диво. Повідав про те дядькові Полікарпові, а той лише похитав сумно головою й сказав: «Не стало Соломії, не стало й джерела».

І липа, яку вони садили разом, коли побралися, розчахнулася навпіл. Так і стояла однобока.

Галя помітила Наталку, що часто стоїть чи сидить по той бік тину й незмигно дивиться в подвір'я. Закликала її якось. Дівчинка миттєво влетіла в дворище, ніби чекала того поклику. Урочисто ходила по саду, торкалася пальчиком то гладенької кори черешні, то довго гладила зморшкуваті, неначе передчасно постарілі цямрини. Галя від сусідів принесла відро води й заходилася полоскати цідилка.

А чого це ти воду носиш не із своєї криниці? поцікавилася дівчинка.

А в нашій криниці води немає. Мати кажуть татові, щоб засипали цю криницю та викопали нову, а вони не хотять.

Дівчинка мовчки вислухала Галю й пішла в сад. Сіла коло острівця барвінку на вуглі хати й раптом заплакала. Плакала гірко, якось не по-дитячому. Галя кинулася до неї.

Чого це ти? Оса вкусила?

А дитина припала личком до того зеленого острівця й невтішно ридала.

Та Ідо таке? Чого це ти тужиш? сполохалася Галя.

Дітки тут мої, промовила Наталка, ковтаючи звуки, Грицик і Настуся.

Що ти таке говориш? Які дітки? Ти ж сама ще дитина! Тут діти мого тата поховані, в голодівку померли.

Андрій прийшов на обід із плотні, почув лемент і собі став поруч. Побачив заплакану дівчинку, що витирала кулачком очі й запитав:

Чия це дитина і чого вона плаче? Ти що, Галю, зобидила її чим?

Ви послухайте, тату, що вона каже!

Каже, що тут поховані її діти.

Андрієве обличчя враз витяглеся, втому як рукою зняло. Він зупинив тривожний погляд на дитині. Грицик і Настуся, повторила дівчинка. Одного тижня померли. усє просили хлібчика і виглядали тебе. Я казала, що ось-ось татко принесе їм папи. .;, Андрій зблід і відступив.

Що це вона каже? мало не заточився чоловік.

Кликали тебе і все допитувалися чи не передав татко зайчиком хлібця.

Чоловік відчув, як у груди влетіла вогняна блискавка, перетяла серце, здійняла там давній попел і щось знову підпалила: пекло, боліло й розривало груди, як сімнадцять літ тому.

Чия це дитина?! вдруге запитав чоловік. Соломашина, розгублено мовила Галя.

Почуте додало Андрієві болю. Чув про це дивне дитя від людей, але недуже переймався тими розмовами.

Можна, я в хату до вас зайду, хочу подивитися на все? запитала Наталочка і знову витерла кулачками очі.

Галя взяла її за ручку й мовчки повела до хати. Андрій якимись неначе ватними ногами поплентався слідом.

У хаті дівчинка довго роззиралася. Таке щось рідне війнуло від стін, від стелі, від усього світу, який попри все, жив у цій хаті, яку колись у минулому житті вона прикрашала рушниками, ряднами, обрусами і тримала в охайності.

Дівчинка сіла на лаву й розглядала стіни, лаву, ніби щось там шукала.

А куди ви поділи отого рушника півнями вишитого?

А ти звідки про нього знаєш? аж зойкнув Андрій.

Знаю. Я його вишивала, як мала заміж виходити. Галя пирснула й відвернулася.

-Тату, що це вона таке балакає, аж страшно слухати!

Сам би хотів второпати. Мені теж страшно від її слів.

Тим рушником, як ми вінчалися в церкві, нам пов'язали руки. Висів він у кутку. Нащо прийняли ікони й мій рушник? спокійно мовила Наталка.

Стояв Андрій посеред хати, як скіфська баба, ловив повітря й злякано дивився на мале заплакане личко. Довго не міг отямитися, лише серце гупало, неначе старий спрацьований млин, і сипалося з нього гірке мливо його давньої муки.

Куди ви поділи ікони і руїнник? допитувалося дівча.

Достань із скрині, спромігся на речення Андрій.

Галя відчинила віко, дістала перележаний рушник і поклала на лаву. По ньому, неначе живі, літали голуби, клювали калину, а два півні тримали у дзьобиках: «С» та «А» і «Дай Боже щастя».

Дівчинка довго гладила той рушник і знову плакала, тільки тихо, як плачуть вдови.

Було Андрієві від того незбагненного дитячого плачу моторошно і лячно.

Це мій рушник, повторило дівча і притисло до груденят.

Тату, та що це вона меле?! не втерпіла Галя. Я чула, що Із неї не всі дома люди балакають. У нас у хаті її рушник! То може й хата оця твоя?

1 хата моя, впевнено мовила дівчинка. Тільки нащо ви ліжко і мисник зробили синіми? Жовтий був кращий. Я ж ту жовту фарбу аж із Лейбиної лавки несла. Пам'ятаєш, Андрію, ти ще й сварився на мене.

Андрій позадкував до дверей, вхопився обіруч за одвірок і так завмер із широко розплющеними очима. Побачив нараз осіннє пополудня. Він дошиває сніпками клуню і здаля бачить свою кохану Соломію, що йде, тримаючи мішок на спині. Мерщій зліз додолу й побіг їй назустріч. Зняв тяжку ношу й мовив лагідно: «Навіщо таке важке несеш? Тобі ж не можна». Чекали вони Грицика. «А щоб наша хата світилася сонечком, засміялася Соломія, голублячи його ніжним поглядом, казав Лейба, Іцо вона золотисто-жовта, як курячий жовток».

Не раз Андрій пригадував ту сцену, не раз біг до того щасливого дня молодої осені і обнімав ту, яку любив і нині.

Та була гарніша, як курячий жовток, проказала дівчинка, неначе то пролунало відлуння з тих далеких радісних днів.

Андрій поволі сповз на поріг і відчув ще більшу печію коло серця, в його груди знову влетіла блискавка і вдруге підпалила те, що давно зотліло.

Дівчинка усе гладила тоненькими пальчиками рушник, і, не промовивши жодного слова, вибігла з хати.

***

Того вечора Андрій довго сидів під липою. Дивився в береги, вслухався у вечорові звуки, зводив очі догори. 1 така висока хвиля печалі йшла від чоловіка в небо і такою таїною озивалося воно до нього. Вдивлявся в далекі зоряні світи, мовби чекав звідти відповіді на одне і те ж запитання: хто ця дитина і чому говорить від імені його Соломії? Міряв повільними кроками подвір'я, і тоді ліг в сіні і задрімав. Приснилася йому Наталочка. Стояла перед ним, пильно дивилася в очі й промовляла: «Соломія я. Прийшла, бо обіцяла прийти. Я прийшла вам усім нагадати...» І так само розтала, як і явилася.

Плакав уві сні Андрій і тихо постогнував. Тепер сам шукав у дитячому гурті дівчинку. Хоча рідко вона гралася з дітьми. Сторонилися її малі, насміхалися, дивилися із співчуттям та зловтіхою дорослі хіба у Федора могло народитися щось нормальне? Соромилася її поведінки Василина, а Федір не дозволяв ходити по селі.

Лише Андрій тягнувся до того дитяти душею, вдивлявся у її личко, і така таїна бачилася йому в недитячих очах і така гірка туга зринала в його немолодо-І му згорьованому серці.

Покликав її якось, дістав із кишені цукерку й сказав:

Пішли до нас.

Пішли, охоче згодилася дівчинка, тільки не кажи моєму татові, бо він мене нікуди не пускає, каже, що я ненормальна і діти з мене дражняться, самашечею обзивають.

Ти не зважай на те. По-моєму, тут одна ти нормальна, а ми всі ненормальні.

Дивно було Андрієві від тих почуттів, що сколихнуло в його серці це шестирічне дитя його ворога. Воно не просто хвилювало душу, а стало живим символом його таїни і безмірної туги.

Зайшла на подвір'я, як до себе додому. Попрямувала до криниці й заглянула туди.

О! А казали води немає! А тут повнісінько.

Андрій і собі заглянув і вражено відступив, сполохано зиркнув на дитину, а тоді знову заглянув у криницю.

Забило джерело, простогнав чоловік. Скільки років мовчало.

Блідість розлилася по його виду. Чув, як калатало несамовито серце і рвало груди якесь велике і таємниче почуття. Поцілував цямрини, подивився на своє бліде віддзеркалля і відійшов.

А де твоя Мотря? невимушене запитала дівчинка.

На буряках.

А Галя?

Галя допомагає їй.

То добре, сказала поважно, я її ніколи не любила. Кози в неї брикливі були і сама задерикувата. Руда й негарна вона. Чого на такій негарній одружився?

Андрій знову відчув, як бурхнула йому у скроні кров. Життя відмотало цілий сувій років, і він побачив Мотрю, що вигонить на пасовище кіз, руда, неначе горить у неї на голові вогнище, криклива, забійкувата. Сама прийшла до нього і залишилася. Була вона старою дівкою, із тих, кого не викосив голод.

Андрій тяжко зітхнув і промовив: :

Звідки ти знаєш? Знаєш те, що було давно?

Знаю, коротко мовила дівчинка. Покажи, краще, ікони, з якими ми вінчалися, і зігнала до перенісся чорні бровенята.

Андрій сів на лаву, перевів подих і мовив глухо:

Вони в коморі.

Бач, який ти! Наше вінчання викинув! Це Мотря зробила? Я її ніколи не любила.

Андрій ще більше зблід, а тоді густа фарба залила його смаглявий вид. Ніби ці слова були мовлені не цим волооким дитям, а кимось дороги мі рідним, кого любив і любить нині.

Важко долав відстань від кімнати до комори. Вніс дві запилюжені затягнуті павутинням ікони. Шкло на одній було потріскане в кількох місцях. Дівчинка погладила ті тріщинки й промовила:

Пам'ятаєш, як ми виходили після вінчання з церкви, я зачепилася за поріг, впустила ікону Богородиці і тріснуло скло. Люди говорили, що то недобре.

Андрій не міг вимовити жодного слова, здавили горло сльози, і він силкувався, щоб не заплакані.

Отам, у кутку під столом, я викопала маленьку ямку й сховала наші обручки й примазала дірку глиною, сказала голосом дорослої жінки.

Він не чув її кроків. Сидів і ошелешено дивився в куток хати, куди показала рукою дитина. А тоді взяв ножа і сколупнув глину. Ніж дзенькнув об метал. Андрій вихопив дві обручки, помив їх, витер об сорочку. Довго сидів на порозі, тримав їх на долоні. Здавалося, що то лежало на шкарубкій долоні його давнє, дороге й щасливе життя, до якого вже не добігти й не долетіти.

Тої ночі Наталка знову приснилася йому. Дивилася на нього очима люблячої жінки і промовляла: «Піду скоро до наших діточок, бо всі вони готуються прийти знову на землю. Мушу всіх провести й поблагословити. Сюди прийшла я ненадовго, лише на сім літ і сім днів, щоб нагадати вам всім...»

«Що?» голосно вигукнув чоловік і прокинувся. Спала, важко дихаючи, втомлена Мотря, поруч, на лежанці, молодим сном спала донька. Він встав і вийшов з хати й опустився на поріг. Потім знову зайшов, дістав з мисника дві золоті обручки й поклав собі на долоню.

Ніч пахла жнивами і ранніми яблуками. Андрій знову вдивлявся в зоряне небо, неначе сподівався звідти якоїсь звістки, яка б могла його втішити і заспокоїти його змучене серце. Повторив кожну фразу, що мовила у сні Наталка-Соломія, за останнє речення перечепився і запитав у неба: «Що ти прийшла нам усім нагадати?»

Не почув відповіді, хоча небо не мовчало. Воно промовляло, вчило, застерігало й кликало до світла. Але тих, хто чув ту мудрість, було значно менше, ніж незрячих і глухих...

***

Померла Наталка від білокрів'я, проживши лише І сім літ і сім днів. Відійшла легко, уві сні, солов'їної Великодньої ночі. Через яку браму увійшла, тею й вийшла. Господні ворота були відкриті і прийняли її безгрішну душу у свою таїну. Полишила вона по собі срібне сяйво й посіяла в людських дуплах різне зерно. У світлих, звернених до Бога, прозріння й каяття. У незасвічених сумнів і сум'яття. В темних -каламуть: мовляв, було воно несповна розуму, тому й недовговічне.

Найбільшу таїну відкрила вона Андрієві, однак і йому була несила її осягнути. Ридав у своєму саду, обнімаючи стару розчахнуту липу.

Ридав Федір на її могилі, розгрібав землю і просив, щоб його поклали поруч неї живим.

Тої ночі вона явилася уві сні до обох. Прийшла до Андрія. Навіть у сні жахнувся, дивлячись, як дівчинка стає його Соломією. Схилилася над ним і промовила: «Не плач, любий. Молися за нас всіх вранці і ввечері. Тільки не согріши, бо розлучимося. Ти хотів дізнатися, що мала всім вам нагадати: щоб любили Бога й не грішили, бо на небі кожен має по заслузі. І вчіться радіти. Радість захищає від хвороб і зла, бо вона від Бога. Смуток і печаль випивають силу й гублять душу, бо то від лукавого. Я допомагатиму тобі, тільки навчися чути мене. Молися».

І розтанула, як казка, як марево, святе і рідне.

Явилася вона тої ночі й до Федора, сяйлива, гарна і теж промовила: «Покайся, грішнику, бо муки твої ніколи не скінчаться».

Стояла тиха травнева ніч в буянні зела й кипінні садів. Шаленіли в лузі солов'ї, кумкали жаби, гув бугай на ставку, кричали горлиці. Все було, як і тисячі разів. І носила у ту прекрасну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і розхлюпувала її по землі. Вилила добрий ківш і на Андрія. Від того прокинувся й побрів під розчахнуту липу. На душі було срібно й високо. Слухав ніч, вслухався в тиху й радісну музику небес, вдивлявся у ту незвідану глибінь. Віднині, знав, там живе вічна і свята таїна.