Застигла жінка

Застигла жінка: Пристрасть, Анни Эрно, 1990 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон У романі

Застигла жінка

A Philippe

Тендітні, невагомі жінки, феї з ніжними руками, схожі на маленьких домашніх духів, які в тиші народжують красу і лад, безголосі, покірливі жінки, о, таких іще треба пошукати, їх було небагато на обширах мого дитинства. Було негусто навіть осіб більш відомого зразка — з ганчірками й натирачами підлоги, які не дивляться у дзеркала, які вважають за потрібне прилаштовуватись до решти, які, вчасно поробивши усі справи, прибігають зустрічати дітей зі школи за півгодини до кінця уроків, які розпланували своє життя наперед аж до самої смерті. ТІ жінки, яких я знада, усі говорили дуже голосно, всі погано виглядали, були або занадто огрядні, або занадто висушені; в них були грубі пальці і вульгарно розмальовані пики — яскраво намазюкані губи і грубо нарум'янені щоки, їхнє кулінарне мистецтво обмежувалось кроликом з підливою та пирогом з рисом, до речі, досить-таки клейким; вони навіть не здогадувались, що пил у домі треба витирати щодня. Усі вони працювали в полі чи на заводі, або займалися дрібною комерцією. Усі вони мали старих батьків, до яких ходили в гості у неділю з крихітною пляшечкою лікерчику до кави. Ці чорні огрядні жінки, чиї спідниці пахли згірклим маслом, не мали нічого спільного із солодкавими бабусями з дитячих книжечок із сніжно-білими сивинами, які няньчили своїх онуків, і, сюсюкаючи, розповідали їм казочки про фей. Моя бабуся та її сестри були зовсім не такі, вони не мали звички стрибати перед кимсь, тількиищьом» при зустрічі й на прощання, і, крім сто разів повтореного «ти вже виросла» або «чи все гаразд у школі» їм не було ЧОГО мені сказати, вони говорили діалектом з моїми батьками про те, яке дороге життя, про ґрунти, про сусідів, а іноді посміювалися з мене. До тітки Кароліни влітку щонеділі треба було 'їхати на велоси-педГДорогою через поле, яка ставала неймовірно брудною після кожної зливи, на край світу, себто у село серед рівнин, яке складалося з двох чи трьох господарств. Ніколи не можна було знати, чи вона вдома, бо тітка могла піти в сусідній будинок. Вона могла в'язати цибулю в пучки або приймати телят. Вона поверталася, мішала вариво у своїх каструлях, наламувала хмизу для грубки, готувала для нас на сніданок якийсь супчик, некруто зварені яйця, хліб з маслом, так званий лікер для янголів. Вона була настільки проста, що їй можна було сказати будь-що, і це викликало у мене захоплення: «ти весь час псуєш повітря, Кароліно! Тобі не набридло?» Вона сміялася, заперечуючи: «що ти хочеш, я весь час зайнята». Мені забивало памороки від сказаного. Вона удавала здивування, мружила очі: «чого ти хочеш у моєму віці?» Я слухала неуважно, йшла до калюжі вздовж глухої стіни будинку, де кущі кропиви стояли вищі за мене, а потім продиралася крізь гори тарілок і консервних банок, які тітка тримала там і в яких було повно води й комах. Кароліна проводжала нас, йдучи

в гарну погоду поряд з нашими велосипедами добрий кілометр. А потім було видно, як, стоячи серед поля, вона ставала все меншою й меншою. Я знала, що ця вісімдесятирічна жінка, яка навіть у страшну спеку одягала по кілька корсажів та спідниць, не потребує ні співчуття, ні захисту. Так само, як і тітка Еліза, з якої сало так і капало, жвава рухлива замазура, вдома в неї на що не сядеш, весь одяг буде в баранячих ворсинках, і я довго обнюхувала брудну ложку, перш ніж наважувалася підчепити нею зморшкувату шкірку груші в компоті. Вона, не розуміючи, дивилась на мене: «чого не їси?», а потім реготала: «від цього тебе не запре!» Так само й моя бабуся, яка мешкала в бараку між залізничними коліями й деревообробним комбінатом у кварталі Гайєте. Прийдеш до неї, а вона церує, мішає їжу кроликам або щось пере, і моя мама починає нервувати: «чи не могла б ти хоча б у своєму віці трошки відпочити!» Це дуже дратувало мою бабусю, ці дорікання. Кілька років тому вона дерлася до залізниці, чіпляючись за траву, щоб продавати яблука й сидр американським солдатам. Вона бурчала, а потім приносила каструлю із гарячою кавою з білуватими плямами вершків і наливала кожному тої бурди в чашку, до дна якої прилип цукор. Всі по черзі споліскували чашку бурдою, ледь погойдуючи її вмістом. Вони говорили про сусідів і про хазяїв, які не хотіли знижувати платню, я трохи нудьгувала в тому маленькому будинку, де не було ні минулого, ні майбутнього, де не було чого їсти, де бабуся жадібно сьорбала зі своєї чашки. Я дивилась на її високі вилиці, вони були такого самого жовтого кольору, як і її грибок для церуванняшкарпеток. Іноді вона ходила за~маленьким стоячи, розставивши ноги під" довгою чорною спідницею у кутку саду, коли думала, що її ніхто не бачить. І притому свого часу вона булапершою ученицею в класі і могла б стати учителькою, але прабабуся сказала нізащо, ти найстарша, ти мені потрібна вдома, щоб допомагати піднімати ще п'ятьох. Історія, переказувана безліч разів, виправдання занапащеного життя. Вона, так само, як і я, ніколи ні в чому не сумнівалася, вона ходила до школи, і нещастя раптово звалилося на неї, п'ять малюків тримали її, все, кінець. Чого я не розуміла, так це того, як можна було народити шістьох і не отримувати ніякої допомоги. Немає потреби зайвий раз повторювати, що малюки, дрібнота, як казали всі в моїх колах, — це джерело не-статків, абсолютна катастрофа. Але з іншого боку, це ще і якась злочинна недбалість чи хитрощі злидарів. Численні багатодітні родини — то були когорти шмаркачів, жінки, які тягнуть додому гуркітливі вагони харчів, а потім скаржаться, що не знають, як їм усім дожити до кінця місяця. Бабуся була змушена їх мати, але не варто було плакатися, тоді це було нормально, цііс,тьгдесяіьдітей, це зараз усе по-іншому. Всі мої дядьки й тітки так переситилися великими родинами, що я зусібіч оточена двоюрідними братами й сестрами*— єдиними дітьми своїх батьків. І я також одиначка, до того ж пізня, належу до числа дітей, які народилися від запізнілого бажання, коли батьки, які були вирішили не мати дітей, раптом змінили свою думку. Я була перша й остання. Мене завжди захоплювала та думка, що мені дуже пощастило.

Виняткомбуда*і?к-а~Содйнж, ця нещасна Соланж зі своїм виводком, як казала моя мати. Вона також мешкала у кварталі Гайєте, і ми у неділю нерідко ходили туди. Це було щось на кшталт великої перерви без будь-яких заборон і територіальних обмежень. Влітку разом із сімома своїми двоюрідними братами її сестрами, а також сусідськими дітьми, рипіння дерев'яних гойдалок поряд із заводом, а взимку гра у квача в єдиній великій кімнаті, де було повно койок. Шал і запал, в який я несамовито поринала, понад усе я хотіла б жити з ними. Але самої тітки Соланж, яка весь час товклася на кухні, не старої й не молодої, з перекривленим ротом, я боялася. Протягом місяців вона, бувало, розмовляла з нами із глибини свого ліжка, — казали, її матка випадала з живота. І коли вона то відчиняла, то зачиняла вікно, гучно переставляла стільці і кричала, що помре від своїх дітей, що вона завжди була така нещасна, мій дядько спокійно сидів біля столу зі склянкою в руці І нічого не казав їй у відповідь, хіба що «ти знала, що робила, ненормальна». Вона кидалася на подвір'я зі сльозами: «Я хочу втопитися у цистерні». Діти або сусіди перехоплювали її. Ми йшли звідти, тільки-но починалися матюки. Коли я на прощання оберталася до того дому, то бачила за вікном заплакане, з розкритим ротом, обличчя найменшої дівчинки, приплющене доскла.

Не знаю, чи були щасливими інші тітки, але вони не виглядали такими побляклими, як Соланж, і все ще крутили своїми задами. Жваві, аж дикі, з напомадженими вустами, з нарум'яненими вилицями, вони завше поспішали, здається, вони весь час щосьщебетали, ледь зупинялись, підхопивши під пахву торбу з продуктами, щоб нахилитися і гучно цьомк-нути мене, як твої справи, моя дівчинко? Ніяких телячих ніжностей, ніяких там губок бантиком, ніяких «ой ти моя дєточка». То були грубуваті жінки, які під настрій запросто вживали масні слівця, які під час родинних збіговиськ після обіду сміялися до сліз, затуляючи роти паперовими серветками. Моя тітка Мадлен навіть показувала мені свої заплямовані труси. Не пригадую, щоб хоча б одна з них плела якісь шарфики або прицмокувала біля плити, ах, який вона варить соус, вони пропонували до столу лише магазинні ковбаси й пиріжки. Витирання пороху, прибирання — вони на це просто чхали, для проформи кажучи: «тільки не зважай, тут трошки неприбра-но». Жодної жінки вдома, всі на роботі, від дванадцяти років, всі працюють на рівних із чоловіками, і навіть не якими-небудь ткалями, а на верфях або на консервних фабриках. Я любила слухати їх, я їм ставила питання, чи носили вони в школі форму, чи була в них улюблена вчителька, і всі помирали зі сміху, я наївно думала, ніби вони також ходили до школи з домашніми завданнями та щомісячними покараннями. Це потім я почала захоплюватися вчительками, такими далекими і жахливими, коли я збагнула, що немає абсолютно нічого привабливого в тому, щоб закривати слоїки з огірками і набивати собі пузо, але тоді я хотіла бути .такою, як мої тітки.

Мої тітки, так само, як і бабуся, то лише епізоди мого життя, їх усіх перевершує моя мати, чий голос і досі дзвенить у мені. Вона вбила мені в голову, що жінкою бути дуже кдасяо, що жінки вищі за чоловіків. У ній зосереджені і сила, і пристрасть, але й краса, зацікавленість в усьому, це носова частина корабля, який прокладає дорогу в майбутнє і вчить нікого і нічого не боятися. Вона боролася з усім: з постачальниками й неплатниками, з електричними дротами і великими овочами, які хотіли роздушити нас. Вона втягала у свій фарватер ніжного мрійливого чоловіка з тихим голосом, якого засмучували сварки, але який знав купу історій, казочок, загадок; усі веселі гуси, Ідо жили у бабусі, — він знайомив мене з ними, поки я збирала черв'яків годувати курочок, — то був мій батько. Загалом я не розділяла їх, просто для неї я була білою лялечкою, для нього — машинкою на мотузці, І солодким пиріжком — для обох, але схожою я маю о ти на неї, бо я дівчинка, в якої згодом будуть груди, кучері й панчохи.

«Вранці тато-йде-на-роботу, мама-лишається-вдо-ма, вона-готує-смачну-їжу» — повторюю я, не замислюючись з приводу того, що я є дівчинкою з родини, де все не так.

Мій тато не йде на роботу ні вранці, ні ввечері, взагалі ніколи. Він лишається вдома. Він подає каву та 'їжу, він миє посуд, варить, шкварить, пече. Вони з мамою живуть у звичному заведеному ритмі, ці відбуття й повернення чоловіка на одному боці життя, жінка й діти на іншому, на цьому, власне, стоїть світ. Все як у людей, щовечора він забирає гроші з каси, вона дивиться, як він їх рахує, хтось з них каже «негусто», а іншим разом «непогано». Наступного дня хтось із них віднесе гроші на пошту. Не можна сказати, що вони обоє роблять те саме, так склалося,що традиційні прання і прасування — мамина робота, а тато працює в саду. Але що стосується всього іншого, то тут вони поділили працю не за традицією, а за здібностями кожного. Мати займається спеціями, тато — кавою, в обід люди починають юрмитися в крамниці, в усіх мало часу, всі стоять, і всі щось хочуть, пляшку пива або пачку голок, вони до всього ставляться з підозрою, прошу дати мені оте, це значно краще, хіба ви не бачите? Театр розмовного жанру! Мати виходить з крамниці вся осяйна, випромінюючи чистоту. З іншого боку — забігайлівка, де ніхто нікуди не квапиться, час спливає без ліку, бо люди там сидять годинами. Тут не варто поспішати, не треба вихваляти товар і підтримувати якусь розмову: клієнти і без того розмовляють одне з одним. Все йде ОК, батько лунатик, так каже мама. І потім, відвідувачі кафе дають йому можливість займатися іншими справами. Музика тарілок і каструль домішується до пісень з радіо, я хочу нарешті прокинутися, спуститися до кухні, і там зустріти його, мого тата, який готує мені сніданок. Він відведе мене до школи. Потім готуватиме їжу. А ввечері щось майструватиме у саду або з лопатою на плечі вирушить туди скопати ділянку. Для мене він завжди той самий неквапливий чоловік, мрійник, нехай він собі нарізає звабливі картопляні стрічки, які звиваються між його пальців, нехай він потім смажить їх, бо нам гаряче масло безжально летить у вічі, від нього я навчилася наспівувати, поки садиш горох. Поряд із ним увесь день почуваєш себе спокійно і впевнено. Навесні ми разом ішли в сад, який був його ;Ібільшою любов'ю. Він давав овочам дивні назви чавчив цього мене, усі ці доброчесні цибулини ліниві салати; ми разом з ним натягали мотузки, "З рослинкам краще рослось. У суботу він забивав кролика, зму;іши його перед тим попісяти, і я бачила, як він "дирав його шкурку із тим тріском, з яким рветься •.днина. Він бігав по примочки до моїх розбитих

лін і сидів із моїми свинками, вітрянками та кок-люшами, читаючи мені «Трьох поросят» або граючи мною в лото. Тато-дитина був, за материними сло-: ами, дурнішим за сйхжьдочку. Його не треба було довго просити, щоб він повів мене на ярмарок або : .• фільм із Фернанделем, виготовив для мене ходулі чпо навчив мене вульгарних слівець, усім цим «кльо-во» й «чотко», які мені страшенно подобались. Тато незмінна._всщив мене до школи і забирав, чекаючи на мене зі своїм-велосипедом, виділяючись серед зграї матерів. Він страшенно-боявся спізнитися. Коли я вже була достатньо доросла, щоб ходити по вулицях сама, він чекав на мене вдома. Немолодий тато, який був щасливий, що має дочку. В пам'яті лишилося, як він ішов через подвір'я, ховаючи обличчя від сонця, із кошиком у руках. Мені чотири роки, він вчить мене одягати пальто, тримаючи в кулачку рукав светрика, щоб той не побіг по руці. Картинки ніжності й турботи. Беззаперечні головиродин, домашні тирани, герої воєн або праці, я вас не знаю, я була дочкою того чоловіка!

Едіпе, відпочивай, її я також обожнювала.

Вона починалася для мене з того глибокого голосу, який народжувався у глибині її горла. У святкові вечори, коли я засинала в неї на колінах, ці протяги, ці двері, що грюкали, ці речі, які так і дрижали в її присутності і мало не вибухали, і той чудовий приголомшливий день, коли попільничка летіла з вікна на вулицю і розбивалася перед носом ошелешеного постачальника, який невчасно підвіз якийсь товар. Ці вияви люті були дуже дієвими, вони зміцнювали стосунки: зараз хріново, так, що далі нікуди, а потім укладався мир, скріплений банкою цукерок, червоних, як мак, від яких навіть язик ставав червоним, і великою коробкою печива, яку нам обом видавали як моральну компенсацію за її характер. Ми знали, що їй треба покричати для здоров'я, для того,тцоб мати задоволення, а не для того, щоб утвердити себе як керівну силу, навіть якщо йшлося лише про керування крамницею. У хвилини слабкості вона казала, що добре зіграла. Магазин забирав три чверті її часу. Саме вона приймала представників, перевіряла якість, підраховувала податки. Бували такі дні, коли, щось зосереджено мурмочучи собі під ніс, вона сідала до столу, до своїх-паперів, упівголоса додавала числа, перебирала рахунки, слинячи палець, і дуже просила, щоб її не турбували. То бували дні неймовірної тиші, бо в усі інші навколо неї вирували всі гомони й туркоти життя. Дзенькання пляшок, рипіння шальок терезів, історії хвороб та смертей, спокій наставав лише тоді, коли на щоці головки сиру являвся маленький папірець з ціною, а потім знову ~ереказувались історії про дівчат, які заходили в магазин, про наймання робітниць і про клімакс. Перше уявлення про світ я отримала через свою матір. Я ніколи не знала тих мовчазних інтер'єрів, де лиш пос-тукує швейна машинка, звукове тло матерів, руки я ких народжують порядок і порожнечу. Разом зі свої-ми однокласницями ми обходили заможні будинки на вулиці Республіки або на авеню Клемансо, затиснувши в кулачках благодійні марки на допомогу сухотним. Довго нічого не було чути, потім двері ледь прочинялися, і з'являлися перелякані жінки, які не пускали до передпокою, з-за спини в них доносився запах рагу, тьмяні жінки, котрі квапились зачинити двері, незадоволені тим, що їх потурбували. А моя мати була центром безмежної мережі жінок, які розповідали про себе, але тільки вечорами, отримуючи с вої комісійні, дітей, які приходили тричі на годину заради двох квадратиків шоколаду, старих, які надзвичайно повільно збирали свої гроші, піднімали із землі свою торбинку, тримаючись другою рукою за прилавок. В іншій ролі я її уявити не могла.

У тих солодкавих книжечках пишуть: мама дбайливо прибирає в домі. Яка дбайливість, яке прибирання! У нашому домі прибирання було суботнім катаклізмом: запах жавелевої води, стільці у кафе перевернуті на столах догори ніжками, а у мами ноги у воді, волосся на обличчі, гарчить на мене, шоб я не лізла. Скоро Великдень, стоїть прісний запах агресивно вимитих вапняних стін, чохли звалені у кутку, меблі зсунуті, звалені у безформні піраміди, а вона, стоячи рачки, шкрябає паркет металевоющіткою, я бачу рожеві гумки її панчіх; після того стільці кілька днів прилипали до сідниць. Уся ця метушня, здавалося, доведе її до смерті, а також і нас із татом, розлючених цим бешкетом води і воску для натирання меблів. На щастя, я заповзала в тунелі зі згорнутих матраців. Таке відбувалося раз на рік. А решту часу прибирання було фрагментарним: треба попрасувати простирадло, дзвоник, клієнтка, і от вкінці дня простирадло лишається пожмакане на столі. О п'ятій по обіді вона кричатиме: у мене вільні п'ять хвилин, я хочу застелити своє ліжко! Ліжко так і не застелилося, єдине, чого вона одержимо дотримувалась, — це прання щовівторка, коли був вихідний від комерції. Грізна церемонія, до якої готувалися напередодні, коли воду у баки накачували помпою ззовні, і білизна мокла протягом ночі. Наступного дня вона рухалася серед парів прання, негарна від поту, навіть демонічна, і ніхто не мав права дивитися на неї. Вона звільнялася в обід, вся в ореолі чистоти, німа персоніфікована ненависть невідомо до кого. Але пороху вона не помічала, — то було для неї щось глибоко природне, від чого нема ніякої шкоди. Так само й для мене, я малювала мережива на вкритій порохнявою поверхні стола, і коли я брала книжки, у сонячних променях танцював пил, який я стирала з вази або з зошитів своїм рукавом. У віці між дванадцятьма й чотирнадцятьма роками я зі здивуванням відкрила для себе, що той порох, якого я не помічала, дуже брудна й негарна річ. А ще вона малювала стрілочку, яка вказувала якесь місце внизу стіни: «Дивись, вже давно це треба було зробити!» Я шукала: «Що саме?» Вона показувала мені крихітну пляму на плінтусі, раптом її треба було відчищати, а я вважала, що це абсолютно нормально, як сліди пальців на дверях або рудизна на плиті. Я ледве усвідомлювала, що моя мати нехтує котримось зі своїх обов'язків, бо ж прибирання в домі мало бути на ній. Пізніше, дізнавшись із часописів «Практична жінка» або «Доброго вечора», що треба вичищати плями від газу на стінах, нижні частини умивальника і задні — холодильника й плити і всі інші штучки, щоб вони блищали, тим самим перетворюючи інтер'єр із пастки для речей у належний лад, я була ошелешена тим. Більше того, це треба робити швидко, в одну мить. Що я справді навчилася робити швидко, так це їсти суп І м'ясо з однієї тарілки задля економії чистого посуду, бадьоро казати, що цій мисці пасує трошки бруду, нема потреби нічого міняти, дайте спокій тим речам з усім їхнім брудом та їхніми дірками!

Вона ніколи, за її ж словами, не гаяла часу на безконечне плетіння. Іноді в неділю взимку, відчуваючи якісь докори сумління, вона робила спробу набрати кілька рядків петель для шарфа, але сплетений нею шмат ніколи не перевищував двадцяти сантиметрів. Кухня — то була його справа, вона хіба що могла, чк щось у лісі здохне, приготувати якийсь легкий десерт або раптом узяти й насмажити млинців. В усьо-vy домі стояло відчуття свята, таке могло трапитись ь останній день масниць або всередині посту. Весь вечір млинці стрибали й переверталися, вона пропо-увала їх своїм найулюбленішим завсідникам, у мене оули липкі від цукру руки й перемазане пузо, цього зечора вечері не буде. Або торт з брикету для зайнятих жінок, «забери зошити зі столу, щоб вонине замацькались», і от скелі борошна височать у жовтому океані яєць, вона просить намочити палець в тісті. Вона залишає нам родзинки, і ми вдвох віддираємо їх від липкого дна миски. Потім вона місяцями не братиметься в кухні ні за холодну воду. То було щось екстраординарне, якщо вона прибирала або щось готувала, і то виключно для власного задоволення.

А ще між рахунками, обслуговуванням у кафе, розпаковуванням товарів вона знаходила час, щоб встати о п'ятій і прополоти трояндові кущі, а потім розбудити мене, торкаючись мого обличчя руками, мокрими від ранкової роси, бо це покращує колір шкіри. Знаходила час раптом зануритись у книгу. Саме в цьому я вбачала її вищість над ним, що лише переглядав газету по обіді з єдиною метою дізнатися місцеві новини. Я заздрила їй, коли вона, змінившись на лиці, віддалялась від мене, від нас, і її огортала особлива тиша, і вся вона застигала абсолютно нерухома. Ось по обіді вона витягає газету або книгу з муніципальної бібліотеки, або й книгу, яку десь купила. Батько кричить: «я з тобою розмовляю, чи ні? як набридли твої романи!» Вона захищалась: «дай мені дочитати цю історію!» Я дуже рано навчилася читати, а потім і розуміти ці історії без малюнків, які заворожували її. А потім настав день, коли слова тих її книжок втратилидля мене усю свою складність. Сталося диво: я більше не читала слів, я була в Америці, мені було вісімнадцять років, у мене були чорні слуги, мене звали Скарлет, фрази бігли до кінця, я ледь встигала за ними. То були «Звіяні вітром». Вона хвалилася перед клієнтами: «уявіть собі, їй лише дев'ять з половиною років!», а мене вона питала: «правда, добре?» і я відповідала «так». Вона не могла пояснити того зачарування. Але вона його відчувала. Відтоді між нами виник той віртуальний світ, про який мій батько не знав або зневажав, вважаючи, що час варто витрачати на якісь корисні справи. Вона заперечувала, що він просто ревнує. Вона давала мені читати «Джен Ейр», «Крихітку», а я крадькома брала з її шафи те, що мені заборонялося: «Життя» Мотіасана або «Боги прагнуть». Ми разом зупинялися перед вітриною книгарні на майдані Бельгії, і вона питала мене: «може, тобі щось купити?» Ми відчували такий самий апетит, таке саме збудження, наче перед вітриною кондитерської з безе та еклерами. «Скажи, тобі це подобається?» Але, на відміну від тістечок, на спокуси книгарні ми все-таки піддавалися. Пахло вишуканою сухою пилюкою. «Подайте це моїй дочці», казала вона, перш ніж заплатити, Пізніше вона мені обіцяла хорошу книгу «Грона гніву», але не хотіла або не могла пояснити мені, про що вона, «зрозумієш, коли виростеш». Це було так чудово, знати, що на мене у п'ятнадцять років чекає цікава історія, яка неодмінно прийде, як менструація або кохання. Хотілося якнайшвидше вирости, щоб мати законне право читати усі книжки. Наші місцеві Боварі, ці добропорядні жінки, які дивились крізь пальці на гріховні мрії, всі вони насправді були дуже романтичними, це точно, але читання вони теж засуджували з люттю, так само як і мій тато, який вечорами, як дурень, сидів і бив байдики, сердився на мене, чого це я, замість робити щось путнє, мрію про якісь дурниці. Що ж менізапропонував той омріяний статус дорослої жінки? Перевірка зошитів, малюк, якого треба класти спати, щоб мати час трохи почитати — п'ять хвилин перед сном. Було про що мріяти! Іноді я соромилась і вважала себе неповноцінною, якщо не навчуся бути «активною». Але ж моя мати чітко розділяла свій магазинчик і «Звіяних вітром», книги не заважали їй підраховувати видатки. Я також знала, що всі ці ніжні шляхетні дівчата зі своїми рабами мають у певні години вертатися назад, до багатотомників, слідом за Скарлет, особою сумнівної поведінки, разом з усіма її незліченними сукнями та коханцями. А з іншого боку ці тяжкі історії, жінки, нещасні в шлюбі, дівчата, спокушені й покинуті, ціла низка жіночих страждань тоді, у десять років, цілком визначали мою поведінку. Тим більше, що все прочитане «з життя пропащих дівчат» добре узгоджувалось із почутим на терасі кав'ярні «Монтень». Читання — то, ма-буть-таки, жіноча справа. Чесне слово, чоловіки не мали рації, коли сварились на романтичних дівчат, які забагато уваги вділяють читанню. Я б не хотіла іншої матері, не схожої на мою, в якої на~обличчі з'являлося особливе задоволення, щойно вона брала до рук газету чи книгу; яка вміла тікати від щоденного божевілля, від консервів і кредиторів, від цієї жрачки у пакетиках за допомогою книги, і яка не вважала, що читати — то значить гаяти час. У неї блищали очі, коли вона казала мені: «як добре, коли працює уява», їй подобалось, що я читала, розмовляла сама з собою під час своїх дитячих ігор, записувала в зошити якісь історії, забуваючи прибрати в кімнаті, або ніяк не закінчуючи вишивати скатертинку. І я відкривала світ, читаючи те, що вона мені давала.

Я була замалою, щоб ідентифікувати себе із вісімнадцятилітніми героїнями, тому уявляла, ніби вони мої родички або сусідки, і я разом із ними потрапляла до замків, до далеких маєтків, до спекотних країв, і при тому лишалася собою, персонажем, який мені дуже подобався. Я розігрувала сцени з книжок. За допомогою нехитрих декорацій у вигляді покривал, накинутих на стільці, спальня батьків перетворювалася на китайський будуар... Море хвилювалося, корвет хитався, стілець балансував і падав на ліжко, я перевтілювалася у Педро, маленького втікача. Мати зазирала до спальні, бачила зім'яте ліжко і мене в її святковій сукні, яка була мені до п'ят, і сміялася: «ти граєшся? ну й молодець».

Читати, гратися, мріяти, але також щонеділі, а бувало й у четвер, ходити в якісь незнайомі місця, відкривати нові вулиці міста — навідуватись до людей, яким так потрібна була моя мати, усім тим нещасним убогим, потворним, старим, хворим, які ніколи не вилікуються, яким відрізало ногу, кого колись no-п'яні підвів велосипед. Вона не дотримувалася тої думки, що дітей треба оберігати від таких вражень і не травмувати їхні чутливі душі. Вона всюди брала мене з собою. І до матінки Аліси, в якої оніміли ноги, обмотані ковдрою, хоча й лікар пообіцяв, що буде краще, і я весь час думала, а як же вона пісяє. І до татуся Дрозда, який мешкав у єдиній кімнаті, де стояло ліжко із жахливими простирадлами і коти скупчувалися навколо тарілки із якимось кривавим лайном. Чи не були то часом побічніпродукти, що їх викидають із себе породіллі? У тих невідомих будинках було повно дивних речей, усіляких чудодійних гравюр з Люрду, овальних, дворогих, намальованих на дереві, там були й годинники із зозулями, ляльки, виграні у змаганнях на ярмарках, колекції тварин, намальованих на харчових упаковках, і так багато різних запахів. На уроці нам диктували: «кожен дім має свій запах», дівчата дивувалися, а як на мене, вони нічого не розуміли. Ми там проводили так багато часу, забагато, як для мене із моїм шилом у дупі, і я питала, чого це вони не вмикають світла, тільки очі блимали. Коли ми виходили, вона стискала мою руку: «темно, як у негра в заду!», я реготала, на тих темних вулицях не можна було розгледіти власних ніг. Богадільня також виглядала непогано з її капличкою та великими, як у палаці, сходами. А найкращим був циганський фургон біля мосту, далі від дороги й залізниці. Мати простягає руку старій жінці, потім та .ворожить на картах. Виходить, все можна знати наперед, як чудово!

Він з нами ходить дуже рідко, він домосід, а якщо його таки витягти з дому, він ледь волочить ноги і не дивиться довкола, бо завжди жахається: як це, іти кудись просто так? Авжеж, просто так, просто, щоб подивитись, подихати... До лісу ходили просто по жовтий жасмин. А по вулицях ішли просто, щоб побачити вулицю, розгадати її загадку. Там можна було вивчити щось таке, чого не вчать у школі, напевне, є щось інфернальне в тих вулицях великого міста, де діти облишали свої ігри й дивились на нас, а особняки ховалися за мережаними фіранками. Щохвилинна готовність побачити щось дивне і нове,

кімнати без стелі у напівзнесених будинках, реклами, намальовані на стінах, слухові віконця у багатих будинках. Вікна із різдвяними вертепиками, нестерпний голод, холод, а за склом ясла і ялинки. А бували дні абсолютних відкриттів: наприклад, поїздка до Руана. Вранці ми відвідували запашні палаци: Пран-тан, Монопрі, а по обіді йшли до церков, чорних всередині, зелених іззовні. Поряд із собором зупинялися біля книгарні: там продавалися книги про диявола і столики для спіритичних сеансів, я ступала по слизькій бруківці, до мене вперше приходило відчуття, ніби я — то не я. Вона казала мені: «підніми голову», і я бачила, як ринва вигинала шию. А ось ми на сходах до вежі Жанни д'Арк, у печері музею Бовузин, єдині відвідувачки фальшивих мумій у склепах, сповнені пошани, ми, одначе, ледь стримували сміх, ряди надгробків над похованнями людей, голосу яких ніколи не чули. І от ми вибираємо страви у ресторані, мої перші устриці, схвильоване чекання, а раптом це неможливо їсти, і потім цей острівець незнаної насолоди, який варто освоювати за допомогою ножа, виделки і рота, а потім жах, раптом у нас немає грошей за це заплатити, але мати спокійно виймала папірці, а я й не знала, що вона сьогодні така багата. Батько тільки мовчки хитав головою, коли я розповідала йому про наші подвиги у великому місті. І що штовхало її всюди сунути свого носа, досліджувати середньовічні квартали, навіщо вона гралася у доброчинність на громадських засадах, відвідуючи убогих і побитих, невже жінка не має права спокійно відпочити разом зі своїм чоловіком та дітьми, я не ставила собі цих питань, я була певна, що вона все робитьсаме так, як годиться. Від неї я знала, що світ створено для того, щоб кидатися в нього з головою і мати від того кайф, і ніщо не могло нам у тому завадити.

Гранвіль Роуд, Кенвер Авеню, я вдосконалюю свою погану англійську, проходжу пішки цілі милі у лондонських передмістях, Хайґейт, ґолден Ґрін, п'ю бовріл у мілк-барах, мені двадцять років, мандрівниця, засліплена чужиною, а от і вілла Туліо, сади вілли Борґезе, але до мене чіпляються якісь грубі перехожі, мрійливий настрій розбито, ах, мадемуазель, о, френч, френсеза, але від них можна легко втекти... а потім ці охайні садочки на околиці, я йду, щоб забути нашу першу сварку, я більше не повернуся, я втечу. Смішна втеча на кілька годин видавалася мені великою подією... потім я навіть не могла вийти на вулицю, дитя в колисці, який сором! відкинуто саму ідею втечі, від цього немає користі, тільки плакати в каструлю. Маленька об'їжджена конячка.

Ні, моє дитинство не було безхмарним, я пам'ятаю усі її ляпаси за подерті сукні, мої прокляття, щоб ти здохла, моя лють через край, нудьга, коли уява втомлювалась, о, якби в мене була сестра, вечірня туга, коли клієнт, ця хитра істота, довго не йшов до нас. Свої страхи померти з голоду. Але, аналізуючи свою поведінку дівчини й жінки, я можу стверджувати, що нав'язлива ідея, ніби дівчата є слабкими неповноцінними істотами, нижчими за хлопців, не затьмарювала мого дитинства. Протягом тривалого часу я не знала іншого буття, окрім тата на кухні, тата, який співає дитячих пісеньок, а мама водить мене у ресторани і веде родинні фінанси. Ніякої тобі маскулінності, ніякої фемінності, усі ті поняття я вивчила значно пізніше, а точніше, я й досі не знаю, що воно таке, хай мене стріляють! Чи така вже велика відмінність між наявністю та відсутністю штанів, чесне слово! Мене виховували так по-ненормально-му, що не заклали поваги до тієї різниці.

Пристрасть

Пристрасть

Обсуждение Пристрасть

Комментарии, рецензии и отзывы

Застигла жінка: Пристрасть, Анни Эрно, 1990 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон У романі