Застигла жінка. частина 2

Застигла жінка. частина 2: Пристрасть, Анни Эрно, 1990 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон У романі

Застигла жінка. частина 2

Зізнаюся, я загалом рада, що народилась дівчинкою. Це все завдяки моїй матері. І потім,-.навколо мене у нашому кафе щодня нуртує нечистий вир чоловіків. З них чотири п'яті забагато п'ють, чешуть брудними язиками, ці роботяги з будівництва. Вони гучно кричать і потворно жестикулюють, вони гасять об стіл недопалки, їхня розмова нагадує якусь ахінею. Гірші з них б'ють своїх баб, кращі приносять їм зарплатню, а ті вдячно відпускають їх на неділю кудись до пивниці або на футбол. А їхні жінки, яких іноді трапляється зустріти, зовсім інші, вони закуповують жрачку, голки, щоб лагодити одяг тим свиням, шкільне приладдя для дітей, ніколи не беруть ніякої екзотики, банка крабів? тут варто добре подумати. Це вони ведуть домашнє господарство, це завдяки їм кінці сходяться з кінцями, вони купують цілі ящики печива, бо це так вигідно! Вони відповідальні за все! Принаймні ті, які ведуть дім. Цю фразу я чула безліч разів, нею говорилося так багато, вони не кидають грошей на вітер, вони посилають дітей скуповуватися, таких чистеньких принаймні на вихідні, а до того ж керують чоловіком, не дають йому пропивати зарплатню, балансуючи між «так» і «ні». Я неусвідом-лено відчувала, що усі нещастя жінакчерез чоловіків. Я не затримувалась на цій думці, адже переді мноюбула моя мати, яка аж ніяк не була жертвою якого-не-будь п'янички.

Бути маленькою дівчинкою, як на мене, — це, перш за все, бути собою, можливість бути незграбною і гладенькою, запросто мати черевце, не мати навіть натяку на талію. Спідничка не триматиметься без бретельок, пояс буде тиснути. «Із бретельками їй буде зручніше». Єдина вимога до одягу — щоб було зручно носити і щоб носилося довго. Тоді я не мала ні найменшого поняття ні про кокетство, ні про манери жінки-кішечки, жінки-хитрунки, ні про сльози, які ллють для того, щоб пом'якшити чиєсь серце. Моя мати була дуже не любила усіх тих неправдивих сліз: «ти що, мало попісяла?»

Дівчинка, яка шукає якомога більшого щастя, якомога більше комфорту, але її не турбує, яке враження справляє вона на інших. Дуже пізно вставати щочетверга і щонеділі, аж поки не почне нудити від ковдри на голові, пройтися голою перед дзеркалом, після повернення зі школи читати, поїдаючи тартинки з теплим компотом, ігноруючи обід, без кінця їздити на велосипеді по подвір'ю між клумбами айстр і порожніми клітками. Велосипед — то інструмент, який провокує мрії. Підстрибуючи на сидінні, розгойдана легкими поштовхами поміж рухливою землею й нерухомим небом, відбивати ногами ритм своїх екзотичних історій. Гратися влітку з кузинами або із сусідськими дівчатами у галасливі ігри, які починаються з великого збудження та криків радості та перериваються підвечірками, що їх споживають сидячи верхи на парканах або на гойдалках і так відверто no-дорослому лаючись, І озираючись назад, щиро боячись, щоб дорослі нас не почули. Ми грали в хрестини чи у весілля, витрачаючи багато сил на підготовку, а потім утрачали будь-який інтерес до самого дійства і тоді бігли на вулицю у пошуках нових забав. Найзахопливіше було красти персики або сливи, зухвало дражнити хлопців, і малих карапузів, і здоровенних бевзів, а потім кричати: «Мамо, вони до нас чіпляються! — Ти перша почала», зазвичай відповідала вона. Культова гра в мотузочку, яка чіплялась між лівим стегном та правою ступнею, спідниця, природно, піднімається, тіло напружується, я повисаю на кільці вгорі перш ніж з'їхати вниз, мотузка пече і кісточки, і стегна. Я плюю на руки, а потім знову з'їжджаю вниз. Ніколи,не_траю в спокійні ігри. У товаристві я завжди розмовляю дуже голосно, мало не кричу, бо компенсую свій шепіт, яким спілкуюсь сама із собою під час своїх самотніх ігор. Природна стриманість дівчаток, скромний вигляд і удаваний переляк — ні я, ні мої подруги по розвагах не страждали на це. Ті вічні крихітки, які готують обідики для лялечок і збирають квіточки, — їх називають боягузками або недотиками. Насолода від надміру, те, чого школа з її тишею і пристойними розвагами просто не здатна запропонувати. Кричати, ховатися там, де вас ніхто не знайде, горе твоєму платтячку, сказати грубе слово, і удавати, ніби то не ти, дзвонити у двері матінки Лефевр і кричати, шо хочеш покаятись у гріхах. Я й не знала, що в інших колах ця радість життя зветься грубістю, поганим вихованням. Що маленькі дівчатка повинні не лаятися, як торговки рибою, не чортихатися, не вештатисяпо вулицях. Кафе для робітничої клієнтури, пред-ки-селяни, все це не сприяє вихованню панночок а-ля маркіза Сегюр.

Мій шлях простежити нелегко. Так, мати купувала мені безліч ляльок. Сплачуючи в такий спосіб не-уникну данину моєму вікові, але роблячи це без замилування, ніби я сама вимагала того. Одначе, забороняла мені ходити на вулицю з ляльковими візочками й голими пупсами, бо з таких речей сміються. Друїни, себто ляльки по-місцевому, мали лишатися вдома. Неясний спогад про неодмінні кучері, скляні очі, напіввідкриті роти, щоб туди можна було запхати шматочки свого сніданку, вони мінялися, губилися, ламалися і ніколи не переводилися. Щоб було чим пишатися, коли показуєш подружці: красиве платтячко, черевички, штанці, дивись вона плаче! Захоплення минало, я клала її назад до колиски, починала гойдати. Щоразу мені здавалося: я її любитиму, плестиму їй різні речі, не забуватиму у дворі. Урочисті роздуми над тим, як її назвати, приготування до обряду хрещення. А потім не знала, що, власне, з нею робити. Вчити ходити, шити їй суконьки й капелюшки, а може, ще щось, моя мати посилала мене подалі, коли я питала в неї поради. І тоді та холодна персона у своєму ельзаському шарабані починала наганяти на мене нудьгу. Вона була така інертна, а я така жвава, так добре було в сукні без рукавів уперше після холодів, із пальцями, вимащеними млинцями на мас-ниці, я дивилась на неї й між нами не було нічого спільного. Я чекала від неї взаємної любові, — марні мрії, її тіло неживе, її посмішка намальована. А ще й цілувати ту дебілку. Єдиний спосіб хоча б трошки

оживити її, — це злегка помучити, змусити її зазнати метаморфоз, які закінчаться погано. Це починалось з волосся, кіс, папільйоток, купання. Підстригання. Фатальна помилка. Голівку спаскуджено, бідна лялька втратила волосся, а я відчуваю свою безкарність, Ілаю її так, що вона прибирає усілякі смішні пози, :німаю їй спідниці, я змушую її накручувати на її корсет. Вона стає однорукою. Вони імітують немовлят, тому катувати їх — то чинити щось злочинне. Але й вони часом виконували невластиві їм функції, пригадую, і навіть незручно зізнатися, для чого тільки я використовува: олого пупса, якого нарекла Мішелем.

Я не перебирала харчами, гралася в усе, у що тіль-.;••: можна було, стрибала через мотузку, грала в м'яча, передавала каблучку з рук в руки, не було ніяких особливих уподобань, і каблучка таємно переходила s мою руку як таємний знак дружби. Велосипед, ноги

педалях. Будиночки з карт або доміно. Лазити по деревах. У неділю, особливо у Веселому кварталі, коли я граюсь зі своїми кузинами або із сусідськими дівчатами, відбувається щось таке, чого я не можу збагнути: хлопці поступаються нам місцем, ми витісняємо їх. Вони собі б'ються одне з одним, вони вивалюються в стружках на заводському подвір'ї, а ми чимось на них. В моїй пам'яті збереглося: двоє великих лобурів, років по чотирнадцять, обернули:? до мене. Один каже другому: ПОДИВИСЬ, ЩО НЕЇ ВИРОСТЕ, ОН З ТОЇ! Нотки презирства. Я маю сумніви, чи для того даються вуха, «ищоб чути, про що розмовляє мужичня. Я не знаю, що відповісти. Яке йому діло, з усіма їхніми бійками та їхніми поганими словами, до того, що я нечупара. Я ображена, а що найгірше, в мене не-нйїїиклЬ бажання кинутися на нього.

Що з мене буде? Щось буде. Треба, щоб було. Так каже моя мати. Це починається з успішності в школі. В суботу вона відзначає десять за диктант і з арифметики, але бачить і неуникні чотири із шиття, і погано з поведінки. Вона супиться від найменшого зниження рівня, і батько не вибачає дочці, невже в неї не вистачає часу на те, щоб вивчити усі таблиці й зробити всі вправи на дієвідмінювання. Вони ніколи не відволікають мене ні від домашніх завдань, ні від ігор, змушуючи накривати на стіл або мити посуд. «У тебе є всі можливості робити лише твої власні справи», кажуть вони. О, як це гарно, коли маленькі дівчатка прислужують за столом! У мене вдома такого не було, це навіть засуджувалося. І ці заохочення маленької дівчинки, коли вона добре прибрала у своїй кімнаті, прибрала зі столу, за це її варто любити, — ні, я не знала такого. Щось подібне могло трапитися дуже, дуже рідко, і тоді тебе ніжно просять попрацювати з усіма. Сіре вересневе небо, гучні безладні чоловічі голоси у кафе, бджоли кружляють навколо айстр, скоро початок навчального року. Щось буде. Мені десь від семи до десяти років, я знаю, що прийшла у цей світ, щоб щось-таки зробити,. Ніякий брат не перекриває мені шляху своєю важливішою долею.

Зараз я знаю, що ставлення моєї матері до мене також ґрунтувалося на розрахунку.

І бачити дітей, які підуть її шляхом. Вона хотіла мати дочку, яка не піде працювати на завод, де жодного речення не вимовляють без «бля», а житиме вільним життям, і освіта була для неї шляхом до свободи й можливості жити без «бля». А отже, не вимагала ви мене нічого такого, що могло б завадити мені йти до успіху, ніякої домашньої роботи, яка тільки безглуздо забирає сили. Я була дівчинкою, але ніякі май-бтні досягнення не закривалися для мене. Бути чимось — це для моїх батьків не залежало від статі. Це поширювалось навіть на серпанок нареченої. Терпляче й регулярно, з дуже молодого віку, мене переконували, що шлюб — то завада навчанню, справа, яка може бути корисною тільки для хлопців. Під час прогулянок мати розповідала мені купу випадків, які не повинні трапитися зі мною, маленька Машен така мила, така розумна, одначе, завалила іспити, бо мала таку цяцю, як наречений, а інша, яка тільки про те й думала, як би краще вийти заміж, не дочекалася нічого. Якщо її послухати, в нашому місті було повно ідіоток, яких життя обмануло, я добре знала, що треба буде не сісти в калюжу. І хороших прикладів у нашому кварталі вистачало. Була така собі мадмуазель Дюбук, тоненька дівчина, що хилилася до землі під вагою величезного портфеля, вона вивчала медицину. А мадмуазель Жей, вчителька англійської у старших класах, купувала в нас молоко. То були «мадмуазелі», не дівки чи крихітки. «Треба бути добре озброєною, щоб іти в це життя». Наївна моя мати, вона вірила, ніби знання й ремесло захистять мене від усього, навіть від чоловічої влади.Варто відзначити, що вона мені говорила не про все, були й заборонені зони. Я не була дівчинкою, яку виховували без обмежень, аби тільки їй було добре, зовсім ні. Я виплутувалась сама з проблем із тим місцем, яке заявляло про себе активніше, ніж ноги чи живіт, і яке я сама собі називала катсу, кацу. Воно заховано внизу, і воно бруднить трусики. «Ти погано закінчиш: працюватимеш отим місцем!» Помити її швиденько із суворим обличчям. Перебороти в темряві страх, а потім і сором, а такрж бажання поговорити про це з кимось. Я так і не змогла побудувати фрази, аби звернутися з цією проблемою до дорослих, так, щоб воно не видалось їм смішним Я думаю з огидою про своє тіло маленької дівчинки, про свої мрії та свої розмови з іншими дітьми. Це повна безвихідь підлітка. П'ятнадцять років, нав'язлива ідея віддати якому-небудь хлопцеві всю себе: свою незайманість, душу, серце, шкіру. Бог заходив у мене, наче в порожній дім. Забути рукоблудство^ дитячі розваги, повірити, що з ним розпочнеться справжня насолода. Вперше це було уві сні у п'ять років. Церква, куди мене вряди-годи водили, щоб показати гарні процесії, напівтемна, величезна, і я там сама. Мені дуже хочеться попісяти і зробити це якимось оригінальним способом. Я присідаю навколішки біля підніжжя кафедри для проповідей, бажання нестримно пече мене. А потім я помічаю кюре, який пильно дивиться на мене у своїх двох платтях, на чорне вдягнено коротеньке біле, пошите з мережива. Моє бажання стає абсолютно неймовірним. Вечоріє. Я хочу позбутися сорому, говорячи про це, виявивши чудеса винахідливості, щоб приховувати у світі дорослих

своє нестримне прагнення опиратися ідеалу маленької дівчинки-янголятка, а також інквізиції мсьє абата, а не своїй плоті, цій маленькій смердючці, яка пручалася у своїй хижці. Так весело було відкривати таємниці загадкових бажань, досліджуючи те маленьке червоне віконечко, заховане двома білими віконницями, яке непокоїло своєю вразливістю, ніби здерта шкіра. А сама картина схована. Пізніше та моя тривога перед напівстуленим триптихом у музеї Прадо. Червоне, біле. Королева вдарила себе ножем, кров упала на сніг. Хотілося розчинити стулки. Споглядання цього дива змусило мене згадати зовсім інші події. У неспокої підготовчого класу, пам'ятаю, як Шанталь крутиться перед своєю подружкою Же-нев'євою, і крутить пальцем біля скроні, швиденько підіймає край спідниці, показує свою таємничку в штанцях, а потім опускає спідницю, «Женев'єво, зроби те саме». Женев'єва хитає головою, відмовляючись продовжувати гру, «не можна, бо піде кров». І вона по-своєму має рацію, я також вважаю, що то розріз по живому в нашому тілі, який, одначе, не кровоточить і не болить. Десь до дев'яти років у мене було саме таке уявлення про неї. «Моя», казала я подружкам і кузинам, зовсім несхожа на «твою». Серед нас були ті, хто показував, і ті, хто дивилися, ті, хто давали доторкнутися, і хто торкався. Як на мене, то було незвідане поле, і я належала радше до других, бо була наймолодшою серед них і не могла запропонувати нічого нового. Переважно ми брали уроки анатомії _у такої собі Брижити із запальними очима і янгольськими кучериками, вона так любила показувати, пояснювати, ось зараз буде зовсім червоне,

о» 71 «є>а отут чорне_,Назв не фігурувало, ми й не підозрювали, що всі ті речі мають серйозні назви у розумних книгах. Просто «це» на всі випадки. А згодом почнеться «робити це». Як ми боялися, що нас застукають батьки під час тих просвітницьких сеансів і відпровадять у виправні колонії, нервово реготали ми. Але не могли опиратися тому бажанню пізнавати наше тіло. Ту «дрібничку», за допомогою якої ми даруємо себе хлопцям. У нас усе навпаки. Місце дії чудової історії, яка доходить до мене малюсінькими уламками, які так нелегко склеїти, адже я самостійно проваджу пошуки, все це не так просто, дорослі не можуть виробляти такі фіґлі-міґлі. Я підслуховую розмови, затуливши рота рукою, я підглядаю за закоханими, які обнімаються у скверах. Пробудження моєї плоті невіддільне від цього уривчастого знання. Мої добре виховані чарівні подруги розповідали мені, як воно все раптом відкрилося, маленька квіточка, зернятко, мама малює гарненький малюночок, все так гармонійно, геометричне, злагоджено, опис частин і детальна програма механізму в цілому. Я не заздрю їм, бо в них не було власного досвіду осягнення світу, як на мене, найціннішого. Далекий спогад, мені чотири роки, маленький сусід мого віку поливає стінку неподалік від мене, я вся здригаюсь, коли бачу. Тоді та різниця стала для мене болючим об'явленням, а пізніше, у вісім років, розважила мене, коли раптом здалеку уздріла визнаного секс-символа кварталу Га-йєте або зблизька маленьких братиків своїх подружок без штанців: «Фанфуа, ти мені показуєш свою піську». Не змушуючи себе довго просити, а щоразу, як не знайшлося іншої забавки. Ми насміхалися абсолютно з усього, але хлопчачі «дурощі», так само, як і наші, робили нас серйозними, ніби ми на уроці закону Божого. Ніколи не називали її, то було б непристойно, хіба що «вона», «він». Знаходили якісь аналогії у невинних пісеньках. То була цікавість, цікавість. Чоловічу приналежність моя мати називала нещастям. «Сховай своє нещастя, татусю Мілоне, посоромся дітей». Для мене те «нещастя» довго було річчю абсолютно непотрібною, всього-на-всього ознакою різниці. А дітей чоловіки роблять пальцем. Бо так вони показували оте за допомогою жестів. Таємниця полягає у тривалості процесу. Я так і не розв'язала її, навіть коли довідалась, для чого, власне, потрібно те «нещастя». І всі ці чарівні сумніви. По дорозі до школи я бачила величезну афішу, яка вельми інтригувала мене. Жінка лежала на спині, го-л ова чоловіка була у вирізі її сукні, «Щоденні родинні відвертості». Моя мама у своїй крамниці говорила, який сором рекламувати таке. То невже це робиться ще й головою? А коліна, які так полюбляють дорослі, навіщо вони їх пестять під столом, мене абсолютно не заворожувала та гладенька поверхня, що вони в ній знайшли? Довго мені здавалося, що все воно зводилося винятково до проникнення у маленький коридорчик відразу за стулками, ніякої здогадки про щось глибше. І навіть місячні я уявляла собі як червоні смужки, які одного дня обпечуть мою шкіру. Уроки Брижити залишили багато нез'ясованого. Наступний етап того дійства розлючував мене, бо виникала велика плутанина, невже для дитини це мокра дірка, з якої пісяють, а не той маленький червоний будиночок. Тут уже не допоможуть жести, досвід будесумний і непотрібний. Був час, коли я не розуміла, що найважливіша частина мене знаходиться десь у нетрях, але я не відчувала всередині ніякого поколювання, моя середина мовчала, німа й незрима. Різниця якось пояснюється, але виникають нові питання. Як завжди, треба стримувати здивування. Скільки себе пам'ятаю, ніщо не викликало в мене огиди, ніщо не лякало, ні від чого не нудило. Я повинна була сприймати все нове, не зациклюватись на тому, що в мені є непізнана частина, а думати тільки про насолоду. Немає нічого важливішого у світі, ніж «робити це», акт,„який,"як: я підсвідомо здогадувалась, призводив до жахливих наслідків, які не-уникно пов'язані із появою дитини. «У Марселі — всі веселі, у Парижі — всі безстижі, під Руаном — ляжу з Жаном, у Тулузі — буду зпузом». Але насолода перш за все, я не зупинялась на наслідках. Пологи були єдиною річчю, яка неймовірно лякала мене, бо я дізналася про них із «Звіяних вітром», це завжди мотузки, гаряча вода, треба хапатися за бильця ліжка і вити від болю. Тортури й випробування. Смутні перешіптування про тяжкі народження зі щипцями, щось на зразок тих, якими користується мій батько для ремонту велосипеда. Я завжди виключала той епізод з історії свого життя, зосереджуючи увагу на веселіших подіях, наприклад, на появі грудей, волоссячка там, крові звідти — явище, якого я чекала із цікавістю, ще довго, особливо до останньої метаморфози, чуда, яке станеться без попереджувального знака, ви не знаєте ні дня, ні години, просто воно станеться, і, як і всі події, які мають відбутися з моїм тілом, я не знаю, шо буде потім. Одного дня в мене розпочнуться місячні, мене покриє червона слава, я стану новою особою, життя стане ближчим до досконалості. Окрім пологів, які я вважала за кару, всі свої метаморфози я сприймала як свята. Я не брала до уваги сумні обличчя деяких дівчат, моя мати ніколи не скаржилася, і для мене нещастя не асоціювалися з дорослим життям. Я була певна, що ніколи не страждатиму. І навіть коли залюбки «робитиму це». Моя історія не буде простою, я ще багато не знаю про хлопців, але мої передчуття радісні. Велосипед стрибає по брудному подвір'ю, я кружляю між кліток, я тисну на педалі, у мене в голові Індія та Аргентина, а скоро настане завтра, коли все буде дозволено. Подорожувати й кохатися, нічого немає кращого, здавалося мені в десять років.

Прагнення тіла не збігається з прагненням серця, тут усе значно дріб'язковіше. Чи була я насправді маленькою закоханою дівчинкою? Хлопці, об'єкт цікавості, звичайно, про них мрієш, але чи є в них імена й обличчя? Після читання я вигадую їх одне за одним. Чарльз, той, хто не схотів Скарлет, ставав моїм нареченим у ту пору, коли я гадала, що дітей роблять пальцем. В іншій книзі я знаходила героя чотирнадцяти років, пристойний вік, а також гарний супутник в пошуках скарбів у нетрях бретонських маєтків. Були й реальні «дружечки». Наприклад, брати Фуше, і я собі гадаю, що, якби раптом трапилась нагода, я б зробила «це» з кимось із них. Яка, власне, нагода? Не більше, ніж «Бонжур, бонжур». Я до нього навіть не зверталася на ім'я, бо то було б відвертим освідченням. Забуті імена. Було багато такого, чим не похвалишся. Спроба привернути увагу ніжного дитятка з восковим личком із церковного хору, що супроводжував стару прибиральницю, яка збирала монетки, пожертвувані на церкву. Опустивши очі долі, він з'являвся між євангелієм та кафедрою у гарненькому мережаному стихарі, одягненому на червоне плаття, ледь закоротке для нього, я бачила його ступні. Він простягав руку, вузьку й вологу, я клала туди монетку у двадцять франків. Він мав дати мені здачі десять, я простягала руку. Щонеділі я чекала, щоб він глянув на мене, мені так цього хотілося, але ні Господь, ні Діва не допомогли мені. Я тоді ще не знала, що задля привернення уваги варто виявити трохи кокетства і що накидатися на хлопців є виявом дилетантства у життєвій грі, треба їм самим дати шанс перемагати; про це я довідалася дещо пізніше. А ось за що мені не соромно. Великий хлопчина приїхав додому, щойно отримавши диплома, він зупиняє мене на вулиці, обнімає ззаду, похапцем цілує в шию і тікає. Я ошелешена, але не втрачаю свідомості від його «палкого цілунку», продовжую годувати кроликів хрумкими сухариками. Можливо, я була неготова до тієї події. Але, зрештою, це сталося, я можу розповідати, що цілуваяаея,„3 тим, чиє ім'я багато років було магічним. Жак. Чорні очі, білі зуби, посмішка так і сяє, він наче сама пісня тих часів, засмаглі ноги в білих шортах. Усі вечори ми разом катаємось на роликах, він ніколи не падає. Літо. Ми прощаємось на вулиці в місті. Разом із батьком ми чекаємо автобуса. Стоячи на зупинці, я бачу вулицю, де живе Жак. Ми чекаємо довго, я дивлюсь на нерухому вулицю, там великий простір між будинками, де накидано багато поіржавілого металобрухту. Удалині завод гуде, наче море шумить. Я тоді ще не знаю, що то моя перша декорація розлуки. Я мрію, що приїду сюди наступного року. Жак, Жак, я тебе не забуду ніяк. Я розповідаю про нього дівчатам на перервах. Я на всьому пишу його ініціали. І ось знову він, хоча минуло багато часу. Мене повели на концерт військового оркестру на майдані Бельгії, я бачу спини в пальтах, сіре небо. Поміж тих голів потилиця солдата, який грає на трубі, іноді я бачу його профіль, руку. Я бачу ту незабутню шкіру, волосся, військовий комір. І я не починаю знічено товкти землю черевиками, і не думаю про «будиночок» між ногами — те, що зазвичай робиш, коли доводиться довго стояти на місці. Побачивши ту потилицю, я раптом починаю розуміти, що саме відбувається між чоловіком і жінкою, і що під час усіх показів, які влаштовувала Брижита, я нічого не відчувала. Осяяння. То вже не кабінетні дослідження. То вже справжній контакт із мужчиною.

Під час канікул на подвір'ї, де пливуть білі хмари й задушливо пахне з кліток, де звалені порожні пляшки, я гойдаюсь на гойдалках і розмовляю сама із собою. До кафе прослизає клієнт, промайнула біла блуза матері. Ритмічний металевий гуркіт лине з майстерні, тремтливий біль пилки, поблизу гуркочуть поїзди. Чоловіки змусили цей світ рухатися навколо мене, здригатися навколо моїх десяти років. Вони будували дороги, лагодили мотори, а жінки лише спричиняли тихі звуки всередині домівок, шкрябали віниками, цокали швейними машинами. Як усі невеличкі дівчата, я не відала цього. Для мене не булизнаковими вібрації міста, де існувала ніша для мене й моїх батьків. Світ хлопців не загрожував мені. Це тільки переривчастий сон, обіцяння добра. Там ще немає ні світла, ні тіні.

Роки, які я ілюзорно вважала повними. Підточені роздумами, смішками й кривляннями, церквою, відкриттями інших способів життя. Образи, яскравіші, ніж моя мати або дівчата зі школи, жінки, також сильні й активні, але до того й усевладні, здатні писати на дошках складні речі, вони мали особливу манеру слухати, пильний погляд, руки на грудях «чи не могли б ви помовчати». Вони знають все; напевно, не можна сказати, ніби я люблю їх, бо їхні слова й манера триматися роблять їх дуже далекими, але я захоплююсь ними. Стопудове, жінки розумніші за чоловіків. Ті, яких я бачу в школі, носять такі сукні, як у моєї бабусі: довгі й чорні. Щотриместру директриса притягує до нас якогось святого отця, який би напучував нас. Він звертається до нас із дещо маразматичною посмішкою, яка вельми контрастує з рудою й розгніваною пикою директриси, що завжди готова таврувати наше лінивство й нашу дебільність. Звичайно, тон задає вона. Я не боюсь її, це не проблема. А вона певна себе цілком у нарцисичному дусі, і саме це дає змогу досягати успіху на шкільних теренах. Свобода й упевненість. Основа міцної влади. Наставниці дивляться крізь пальці на те, що я довго утримую керівні позиції, єдина дівчинка, якій щастить знаходити по двадцять товаришок під час ігор і теревенів, дарма що половина тих подружок — боягузки й рюмси. А друга половина, гірше одягнена, гірше вихована, заслуговує на моє схвалення.

Це своєрідна «сметанка» нашого соціуму, але чи могла я знати тоді, що ця «сметанка» складалася з дочок селюків і роботяг. Елізабет, яка взимку ходила до школи в материних панчохах, пришитих до штанів, Шанталь, яка дуже любить після уроків швендяти центральними вулицями. Разом ми купуємо «Втіленого диявола», бо нам сподобалась обкладинка. А потім Бернардетта помітила, що на нас дивиться наставниця, нічого не поробиш, тільки тихо опускаємо очі. Мої подружки. Вони нечасто отримували хрест, гарну медальку, які щосуботи видавали най-заслуженішим, найпрацьовитішим, найрозумнішим, недоторканим, які починали старанно сопіти і прибирали янгольського вигляду, побачивши учительку за сто метрів. Сама директриса власною персоною відзначала таких своїм поцілунком. Треба було бачити, як вони світилися, такі дівчата. А в понеділок вони пришпилювали хреста до свого одягу за допомогою банта з двома, а то й з чотирма петельками, а також із живою квіткою. Вони начищали його до блиску. Процедура, як на мене, абсолютно жахлива. Мені його давати не хотіли, «ти, моя крихітко, не заслуговуєш на нього через свою поведінку. Подумай про це», сердито сичала директорка, «можна мати десять з усього і не бути гідної ласки Боженьки. Була собі одна дівчинка, дуже обдарована, ні одна з вас не гідна їй ноги цілувати, то вона встигала з усіх предметів, з усіх. І ви знаєте, що з нею сталося?» Велика тиша. Я також стою, чекаючи хреста. «Вода потрапила під машину. Тепер вона має в голові стільки, скільки дворічна дитина. Хвороба, яку їй наслав Бог». Я була другою в класі, але воліла бути останньою, але менше з тим. Якби Господь не любив ні обрахунків, ні граматики, моя мати сказала б мені, що це дуже важливо в житті, а янгольський вигляд — це фігня. І хрест — це фігня. Більше того, один я загубила, мати нервово витягала шухляди буфету, шукаючи його в коробках з-під бісквітів. А потім кинула пошуки: «в мене немає часу! Працюй, це головне». Тому мені так важко вірилось у те, що казала директорка. Я реалізувала себе у віршах, які читала напам'ять без помилок, у вправах на дієвідміни, в математичних задачах. То була велика підтримка від неприємного усвідомлення того, що деякі дівчата з класу є учительськими фаворитками, я їх називала задаваками, вони ходили з кучериками, бантиками, вив'язаними 'їхніми матусями, із білими комірцями. А в мене хвіст на потилиці, щоб волосся не заважало, то незаперечний принцип моїх зачісок. Ледь пустотливі дівчатка, чемні від народження. Ті, кого вчительки відбирали для проведення свят, приходячи в клас з оголошенням: «Мені треба шість маргариток для «Вальсу квітів», встаньте, подивимось, ага, дуже добре». Мало не завжди ті самі. Спочатку і я сподівалася. Тим гірше було минулого року. Одного разу мене відібрали, а потім через дві хвилини відкинули назад. Я занадто велика, на тлі свого класу дуже незграбна, стурбована думкою, куди подіти свої руки й ноги від цікавих поглядів. І от мене вигнано. А обрані протягом тижнів гордовито ходять на репетиції, вони отримують якісь таємні накази типу «на першу в зал Святого Луї». І нарешті одного дня вони з'являлися в усьому блискові цнотливої непорочності, такі собі живі лялечки. Якщо я не лялечка, то хто я така?

Пристрасть

Пристрасть

Обсуждение Пристрасть

Комментарии, рецензии и отзывы

Застигла жінка. частина 2: Пристрасть, Анни Эрно, 1990 читать онлайн, скачать pdf, djvu, fb2 скачать на телефон У романі